Andy Travel Club

Село Хогілаг у Трансільванії майже зливається з містечком Думбревень (Dumbrăveni). Я заїхав сюди радше з цікавості - і дуже швидко зрозумів, що зробив правильно: центр невеликий, але насичений архітектурою різних епох - від ренесансного замку до барокового храму та міських кам’яниць австро-угорського часу.

Після завершення свого знайомства з Бухарестом я вирушив до аеропорту. Для мене це був справжній момент радості - знову побачити літаки, як вони піднімаються в небо, відчути передзлітне хвилювання і згадати давно забуте відчуття, коли ти не просто мандруєш, а летиш. Мій переліт до Варшави був коротким, але подарував ту саму "авіаційну магію", за якою я так скучив за роки вимушеного приземлення. У польській столиці мене чекала нічна пересадка: наступного ранку мав виліт у Гельсінкі.

На наступний день перебуванння в Клужі мені захотілося ще глибше зануритися в Трансільванію - не просто гуляти її вулицями, а доторкнутись до її коренів. Я виїхав за місто, на західну околицю Клужа - до Парку етнографічного «Ромулус Вуя», першого в Румунії музею просто неба, заснованого 1929 року як відкрита секція Музею етнографії Трансільванії, що існує з 1922-го. Свою назву парк отримав на честь етнографа Ромулуса Вуї; сам скансен виріс на пагорбах біля лісу Хоя, на природній межі міста і давнього сільського світу. 

Рухаючись у бік Сібіу, на горизонті виринув знайомий для цих країв силует - стрімкий шпиль оборонної церкви. Зацікавлений, я звернув із дороги і опинився у селі з мелодійною назвою Хогілаг (Hoghilag). Виявилося, що це невелике, але багате на історію поселення, яке зберегло типову атмосферу саксонської Трансільванії.

Я проїжджав Пирятин разів двісті, але заїхати сюди випало вперше. Це невелике місто на Полтавщині, розташоване на мальовничих берегах річки Удай, має давню історію, яка сягає ще часів Київської Русі. Перша письмова згадка про Пирятин датується 1154 роком у «Повісті минулих літ». У різні періоди він був важливим укріпленим пунктом, зокрема в козацькі часи - тут стояла Пирятинська фортеця, яка захищала край від нападів кочівників.

Опівночі рейс Ryanair доставив мене до Трансільванії - цього разу в її серце, в місто Клуж-Напока. Хоч я і бував у Трансільванії двічі (перший раз і другий раз), саме ця частина - північний захід, де розкинувся Клуж, - була для мене новою територією. Я обожнюю цей регіон: тут не лише красоти Семиграддя, а і особлива аура Старої Європи - справжня, глибока, не туристична.

З Кізлівки я поїхав до Національного природного парку «Пирятинський», що тягнеться вздовж річки Удай довкола Пирятина. Це територія широких заплав, тихих проток і очеретяних стін, де вода диктує ритм сезонів. Парк створений наприкінці 2000-х, сьогодні він охороняє великий масив природних комплексів і пропонує мандрівникові десятки кілометрів екостежок, які виводять до островів, луків і давніх поселень. Першою точкою на маршруті стало село Каплинці - місце, яке найчастіше згадують через його старий дерев’яний міст через Удай.

На третій день подорожі я сів на ранковий поїзд із Сучави і вирушив у Бухарест. Відверто кажучи, це місто ніколи не входило до списку моїх мрій чи обов’язкових пунктів подорожей. У моїй уяві воно було радше хаотичним мегаполісом зі скупченням радянських кварталів, розпеченим асфальтом і гучними магістралями. Але саме тут знаходився найближчий великий аеропорт, звідки можна було вилетіти далі, тому я сприймав Бухарест швидше як транзитний вузол, а не як самостійну подорож.

Ми з нетерпінням чекали зустріч з Лядовою під час нашого роад-туру Південною Вінниччиною, адже ще раніше бачити фото скель з печерами над високим берегом Дністра та панорами Дністровського каньйону. Щоб побачити монастир і панораму, доведеться піднятися сходами нагору на висоту 90 метрів над рівнем Дністра. Підйом забирає близько 15 хвилин.

Ворохта - один із тих карпатських куточків, куди тягне повертатися знову й знову: гуцульське селище на річці Прут, оточене хвойними схилами Чорногори, з легендарними австрійськими кам’яними віадуками, старими залізничними станціями й запахом смоли в повітрі. Це природні “ворота” до найпопулярніших маршрутів Карпатського нацпарку: звідси зручно стартувати на Говерлу і Петрос, вирушати лісовими дорогами до полонин, а взимку - ловити спортивний драйв біля трамплінів і на лижних трасах.

Буковель мене особливо не вразив. Це місце виглядає радше як приклад архітектурного хаосу, де сучасні готелі і бази відпочинку тісно зрослися без жодної гармонії з навколишнім середовищем. До цього додаються захмарні ціни, які не завжди відповідають рівню сервісу. Єдине, що дійсно варте уваги тут - це неймовірні краєвиди з навколишніх гір, які залишають набагато сильніше враження, ніж сам курорт.

Село Кізлівка, розташоване неподалік Чорнух на Полтавщині, зберегло унікальну пам’ятку архітектури - земську школу, яка є зразком українського архітектурного модерну. Ця школа була збудована у 1912 році за проєктом видатного українського архітектора Опанаса Сластіона. Її споруджено у двокомплектному варіанті - це означає, що будівля вміщувала одночасно два навчальні класи для різних вікових груп.