Експедиція весняним Поділлям-2026

Майже два роки я не робив авторських групових подорожей. Не тому, що перестав любити дороги, Поділля чи людей, з якими хочеться ділитися відкриттями. Просто був інший період життя, інші справи, інший внутрішній ритм. Але з часом я зрозумів, що дуже скучив саме за такими подорожами: коли ти не просто їдеш сам і фотографуєш місця, а ведеш групу, показуєш улюблені краєвиди, розповідаєш історії, стежиш за реакціями людей і бачиш, як місця, які давно стали твоїми, раптом відкриваються для інших.

Тому цієї весни я вирішив спробувати знову. Оголосив подорож Поділлям, набрав групу - і, здається, все вдалося. Принаймні для мене за силою вражень це була одна з найкращих подорожей Поділлям, які я коли-небудь робив. Вона вийшла дуже насиченою, живою, несподіваною, з правильним балансом палаців, каньйонів, костелів, водоспадів, Дністра, каяків, вина, заходів сонця і тих маленьких імпровізацій, заради яких я так люблю авторські маршрути. Дуже сподіваюся, що моїм мандрівникам вона також сподобалася.

Наш маршрут за три дні вийшов майже ідеальним весняним зрізом Західного Поділля. Ми вирушили з Дунаївців, заїхали до неоготичного костелу в Підлісному Мукарові, провели багато часу в Маліївцях, спустилися до водоспаду Бурбун, несподівано звернули до Подільських Товтр біля Привороття Другого і Вербки, а вечір завершили в Кам’янці-Подільському. Наступного дня були Китайгород із каньйоном Тернави, Грушка з «Мальованим селом» і Чарівною хатою, а далі - головна пригода всієї поїздки: Бакота, каяки Дністром, винарня Богдана Павлія, вечеря на терасі Медова Бакота і незабутній захід сонця над затокою. Третій день почався з меандру Смотрича біля Цвіклівців Других, продовжився Зубрівським віадуком біля Панівців, фантастичними меандрами Студениці в Калачківцях, скелями Субіча, краєвидами Врублівців над Тернавою, несподіваною Козячою Церквою над Дністром і завершився двома оглядовими майданчиками Кам’янця перед дорогою додому.

Підлісний Мукарів: неоготичний шедевр серед подільських полів

Частину нашої групи ми зустріли в Хмельницькому, частину - вже на станції Дунаївці, і майже без паузи вирушили у бік Маліївців. Але Поділля рідко дозволяє їхати просто з точки А в точку Б: дорогою ми зробили першу зупинку в Підлісному Мукарові, щоб побачити костел святого Юзефа Обручника - один із найкрасивіших неоготичних храмів цієї частини Поділля.

Цей костел справді вражає з першого погляду. Він стоїть серед села так, ніби його перенесли сюди з якоїсь старої європейської гравюри: стрілчасті вікна, гострі арки, контрфорси, фіали, вікно-троянда, темний камінь і вертикальний силует, який тягне погляд угору. У ньому дуже багато готичних деталей, але вони не перевантажують храм, а роблять його цілісним, урочистим і напрочуд гармонійним. Це був ідеальний початок нашої весняної подільської експедиції.

Маліївці: палац, водоспад і пейзажний парк 

Маліївці знову стали однією з головних емоцій першого дня. Палац Орловських зустрів нас весняним світлом, зеленим схилом і тією шляхетною поставою, заради якої сюди хочеться повертатися знову і знову. Усередині, як завжди, особливо вражають інтер’єри: зали, сходи, ліпнина, вікна, через які парк ніби заходить у сам палац. Детальніше про них я вже писав у своїй окремій статті про Маліївці, але щоразу тут з’являється щось нове.

Цього разу таким відкриттям стали підземелля з льодовнею і підвали з їдальнею. Це зовсім інший вимір палацу - не парадний, а господарський, практичний, прихований. Склепіння, білі стіни, важкі арки, довгий стіл, відчуття прохолоди і старого підземного простору дуже добре показують, що Маліївці були не лише красивою резиденцією, а повноцінним маєтком зі складним внутрішнім життям.

Окремо ми ще раз подивилися на водонапірну вежу, стилізовану під замкову башту. Вона стоїть трохи осторонь і виглядає так, ніби мала б охороняти парк, хоча насправді була частиною інженерної системи маєтку. Саме в таких деталях Маліївці особливо цікаві: тут навіть утилітарні споруди зроблені з фантазією, смаком і бажанням додати простору романтики.

Дуже порадували зміни в парку. Нарешті відновили голову лева у фонтані «Паща лева», і тепер ця композиція знову виглядає живою та виразною. Нова ваза зверху додала їй завершеності, якої раніше бракувало. Такі дрібниці насправді дуже важливі, бо вони повертають маєтку не лише охайність, а й характер.

А далі - наймагічніша частина Маліївців: стежки парку, старі дерева, скеля, грот і водоспад, який раптово з’являється серед лісу. Вода падає просто біля темного входу до печери, мох світиться зеленим, а всередині завжди особлива атмосфера - прохолодна, загадкова і трохи нереальна. Палац Орловських разом із цим парком залишається одним із найулюбленіших куточків Поділля, де історія, природа і людська праця справді добре поєдналися.

Водоспад Бурбун: подільська лагуна серед ярів

Після Маліївців ми поїхали до водоспаду Бурбун - однієї з найкрасивіших природних локацій цього маршруту. Він захований у долині біля села Лисець, і саме в цьому його особливий ефект: спочатку дорога, пагорби, дерева, спуск униз, а потім раптом перед очима відкривається скеля, зелений мох і прозора вода неймовірного бірюзового кольору. Недарма Бурбун часто називають «подільською лагуною» - тут справді є відчуття маленького таємного озера серед ярів.

Навесні Бурбун виглядає особливо живим: вода падає зі скелі тонкими потоками, мох світиться яскравою зеленню, а сонце робить плесо майже смарагдовим. Ми спустилися до самого водоспаду, зробили спільне фото і ще раз переконалися, що Поділля вміє дивувати не лише замками, палацами і костелами, а і такими природними місцями, які хочеться просто довго розглядати і запам’ятати.

Подільські Товтри: кораловий хребет часу

Після Бурбуна ми мали їхати просто на Кам’янець-Подільський, але саме тут маршрут раптом ожив і подарував один із найприємніших незапланованих поворотів. Дорогою ми звернули у бік Подільських Товтр біля Привороття Другого, де над водою височіє Кармалюкова гора - одна з найвиразніших і найфотогенічніших товтр цього району. Весняні дерева, вода, світлі схили і зелена лінія давнього рифу створили такий краєвид, що було неможливо просто проїхати повз.

Але на цьому імпровізація не завершилася. Ми ще заїхали у Вербку і піднялися на товтру Вербецьку. Звідти відкривається зовсім інший масштаб Поділля: унизу лежить село, далі розходяться поля, а на горизонті піднімаються знамениті товтри «Чотири кавалери». Каміння під ногами, перші весняні квіти, білі кущі цвіту і хвилясті лінії пагорбів роблять це місце дуже живим і сильним.

Кам'янець, який ніколи не набридає

Кам’янець-Подільський став нашою базою для ночівлі на ці дні. Ми поселилися просто посеред Вірменського кварталу, на вулиці Довгій - одній із моїх найулюбленіших у Старому місті. Вона має той самий кам’янецький характер, за який я так люблю це місто: бруківка, кольорові старі будинки, вузький спуск, нерівна лінія дахів і відчуття, що за кожним поворотом може відкритися новий вид на каньйон або храм.

Після поселення ми пішли досліджувати місто саме з Вірменського кварталу. Навесні він був особливо красивий: старі мури, кам’яні сходи, квітучі дерева і вежі храмів виглядали так, ніби місто спеціально підготувалося до нашого приїзду. Біля Вірменської дзвіниці, серед білого цвіту і каменю, Кам’янець знову показав свою найсильнішу рису - поєднання старовини, рельєфу і живого міського простору.

Далі ми пройшлися моїми улюбленими старовинними вуличками - П’ятницькою і Домініканською. Це той Кам’янець, який не треба пояснювати довгими історичними довідками: достатньо йти бруківкою, дивитися на фасади, брами, ліхтарі, старі костели і відчувати, як місто поступово відкривається деталями. Особливо гарно виглядав Домініканський костел у вечірньому світлі - з його бароковим фасадом, старими стінами і тією особливою кам’янецькою щільністю простору.

Ввечері ми зустрічали захід сонця на трьох оглядових майданчиках. Кам’янець у такі моменти стає майже театральним: фортеця темніє на тлі рожево-помаранчевого неба, каньйон поступово провалюється в сутінки, а квітучі дерева на передньому плані роблять цей краєвид ще м’якшим і весняним. Це був саме той вечір, коли місто не потрібно було «показувати» групі - воно саме все зробило за нас.

Наступного ранку, після ночівлі в Старому місті, ми поснідали в готелі «Тарас Бульба» перед виїздом у подальшу подорож. Там було дуже атмосферно: теплий інтер’єр, смачні сніданки, портрети, дерево, м’яке світло - і ще піаніст, який грав наживо та додавав ранку особливого настрою. Це був гарний кам’янецький початок другого дня: неспішний, смачний і дуже доречний перед новими дорогами Поділля.

Китайгород: каньйон Тернави, товтри, костел і загадкові стовпи

Першою зупинкою другого дня став Китайгород - колишнє містечко над каньйоном Тернави. Ми зупинилися біля костелу Відвідання Пресвятої Діви Марії святою Єлизаветою, і нам дуже пощастило, що храм був відкритий. 

Зовні він виглядає стримано і архаїчно, майже суворо, зате всередині відкривається несподівано теплий простір: вівтар, розписи, фігури святих, кольорове світло з вікон і відчуття давньої парафії, яка не загубила себе навіть у маленькому подільському селі.

Просто біля костелу є оглядовий майданчик на каньйон Тернави. Вид звідси дуже красивий: річка лежить унизу між зеленими схилами, береги сходяться м’якими дугами, а весняний цвіт робить краєвид особливо ніжним. Шкода лише, що цього року Тернава обміліла ще сильніше, і це дуже помітно. Але навіть із низькою водою каньйон залишається одним із найефектніших місць на маршруті між Кам’янцем і Бакотою.

Після костелу ми пройшли старою липовою алеєю, яка веде до колишнього палацу. Сам палац стоїть на місці давнього замку Потоцьких, і ця частина Китайгорода досі зберігає відчуття старого містечка з панським осередком над річковою долиною. Алея справді велична: високі дерева з обох боків, вузька стежка між ними, зелень під ногами і відчуття, ніби йдеш не просто до будівлі, а крізь старий парковий час.

А далі був уже природний Китайгород - товтрові схили, Китайгородська стінка, кам’яні відслонення і загадкові стовпи вздовж старої дороги. 

Ми погуляли серед цих пагорбів, подивилися на камінь, який пам’ятає море значно давніше за людську історію, а потім просто відпочивали і дуркували на схилі над каньйоном Тернави. І саме це зробило зупинку живою: не лише костел, краєвиди й геологія, а ще й легкість групової подорожі, коли серйозна історія раптом переходить у сміх, фото і кілька хвилин щасливого лежання на траві.

Грушка: «мальоване село» та княжий палац біля Бакоти

Перед Бакотою ми заїхали у Грушку - село, яке для мене давно стало не просто проміжною зупинкою, а дуже людяним і теплим місцем на дністровському маршруті. Спершу оглянули ззовні палац Токаржевських-Карашевичів. Зараз він зачинений, тому всередину ми не потрапили, але навіть із подвір’я видно, що це цікава стара садиба з власним характером: фасад, сходи, залишки паркового простору і весняна зелень довкола створюють відчуття місця, яке ще може ожити.

Та головна особливість Грушки сьогодні - не лише палац, а проєкт «Мальоване село». Тут розписують криниці, паркани, хати, двері, стіни - і завдяки цьому звичайне подільське село поступово перетворюється на простір живої народної творчості. Особливо красива мальована криниця: сині, білі, жовті квіти, дерев’яний дах, яскраві деталі на тлі зеленої трави - саме така маленька річ раптом робить село впізнаваним і дуже фотогенічним.

Ми також зайшли у Чарівну хату - маленький сільський скансен, де зібрані речі, які одразу повертають у давній подільський побут: вишиті рушники, глиняний посуд, дерев’яні лави, ікони, розписані тарелі, сині вікна і прості предмети, за якими стоїть цілий світ. Мені трохи шкода, що цього разу не було господарки Адріани, яка відроджувала цю хату і багато зробила для того, щоб Грушка заговорила кольором і пам’яттю.

Тому коротеньку екскурсію хатою я провів сам. Ми сфотографувалися біля розписаного фасаду, подивилися на деталі, походили подвір’ям - і дуже хочеться вірити, що в людей, які це почали, вистачить сил і натхнення рухатися далі. Бо Грушка має рідкісний шанс: відновлювати палац, підтримувати «Мальоване село» і залишатися місцем, де перед Бакотою подорож раптом стає не лише про краєвиди, а й про людей, які повертають селу його обличчя.

Бакота: дністровські краєвиди, каяки, дегустація та незабутній сансет

Другу половину дня ми провели на головній локації всієї цієї подорожі - у Бакоті. Саме заради цих просторів, води, скель і відчуття великого Дністра сюди і хотілося привезти групу. Спершу ми приїхали на оглядовий майданчик і знову побачили те, за що Бакоту неможливо не любити: величезну панораму Дністра, плавні лінії Бакотської затоки, далекі береги і відчуття простору, яке тут завжди майже фізичне.

Окреме враження справляє Біла скеля. Вона, як завжди, виглядала дуже ефектно: світла кам’яна стіна над водою, весняні кущі на схилі, м’яке світло і велика вода внизу. Це один із тих бакотських образів, які залишаються в пам’яті надовго і щоразу підтверджують, що Поділля може бути не менш вражаючим за найвідоміші європейські пейзажі.

Потім ми спустилися через Бакотський монастир до берега Дністра, де нас уже чекали каяки. Цю частину дня для нас організував мій партнер Андрій разом із проектом Santa Bakota, і це було одне з головних пригодницьких переживань усієї поїздки. Для мене і для більшості учасників це був перший досвід каякінгу, тому старт був ще й трохи хвилюючим, але саме це робило момент особливим.

Дуже швидко хвилювання змінилося чистим задоволенням. Ми майже дві години були на воді, пливли Бакотською затокою в бік головного русла Дністра, звикали до весла, до ритму руху, до того, як вода приймає човен. Коли вся група вже впевнено трималася на каяках, у цьому з’явилося ще й особливе командне відчуття: ми не просто дивилися на Бакоту, а вже були всередині цього простору.

Із води Бакота відкривається зовсім по-іншому. Скелі навколо ставали ще величнішими, схили піднімалися просто з води, а віддзеркалення весняних дерев і хмар робили все довкола майже нереальним. Саме з каяка особливо добре відчуваєш масштаб затоки і розумієш, чому це місце настільки магнетичне.

По дорозі ми спостерігали дивовижні скелі, які справді нагадують якісь кам’яні замки. Вони піднімаються над водою химерними ярусами, і в них легко побачити башти, стіни, бастіони, створені не людиною, а часом і колишнім морем. Це була одна з найкрасивіших частин маршруту на воді, і саме заради таких моментів я люблю поєднувати в подорожах краєвиди з активним досвідом.

Ближче до вечора ми поїхали на винарню Богдана Павлія, де на нас чекала дегустація крафтових подільських вин із сирами та ковбасками. Я завжди на Бакоті заїжджаю саме сюди, бо мені дуже подобається атмосфера цієї локації і сам формат дегустації у пана Богдана. Після вітру, води і скель це був дуже доречний перехід до спокійнішої, смакової частини дня.

Потім ми перебралися на терасу "Медова Бакота", де для нас організували вечерю з видом на Бакотську затоку, Дністер і захід сонця. Це був той рідкісний випадок, коли сама вечеря стає частиною великого пейзажу. Сидиш за столом, перед тобою вода і пагорби, сонце повільно хилиться за обрій, і здається, що час навмисне трохи сповільнюється, щоб дати можливість усе це добре прожити.

Сам захід сонця був незабутній. Ми дивилися на нього ще з кількох локацій, ловили останнє світло, фотографувалися, просто стояли і дивилися, як небо змінює кольори над Дністром.

Захід сонця - це одна з головних фішок моїх подорожей, і я завжди планую його окремо, бо дуже добре знаю: саме такі моменти потім залишаються серед найсильніших спогадів. У Бакоті це спрацювало знову - вечір вийшов саме таким, заради якого хочеться їхати сюди ще і ще.

Цвіклівці-Другі: меандр Смотрича в непогоду

Переночувавши у Кам’янці, зранку ми вирушили до села Цвіклівці Другі, щоб побачити один із найцікавіших вигинів Смотрича перед його впадінням у Дністер. Звідси відкривається широка панорама на меандр річки: Смотрич огинає зелений мис, береги розходяться плавними дугами, а далі вдалині вже відчувається близькість великого дністровського простору.

На жаль, саме тут нас наздогнав дощ - чи не єдині кілька хвилин за всю подорож, коли погода справді завадила спокійно насолодитися локацією. Ми встигли лише швидко вийти на оглядову точку, подивитися на річку, зробити кілька фото і повернутися до машини. Але навіть під важким небом цей краєвид мав свою силу: мокра зелень, темна вода, вигин Смотрича і відчуття, що Поділля може бути красивим не лише в сонці, а й у похмурому весняному настрої.

Панівці і привид великого віадука

Наступною нашою зупинкою мали бути Панівці - замок Потоцьких і кальвіністський колегіум, одне з найцікавіших і найнезвичніших місць у цьому районі. Але зранку погода внесла свої корективи: після негоди велике дерево впало просто на дорогу, і проїхати до села ми вже не змогли. Здавалося б, локація втрачена, але саме в такі моменти подорожі часто народжуються несподівані відкриття.

Я згадав про ще одну цікаву точку поблизу, і ми вирушили до Зубрівського віадука. Це залишки грандіозної залізничної споруди часів Першої світової війни, яка мала з’єднати залізницею Австро-Угорську та російську імперії, але так і не була добудована. Серед зеленого подільського ландшафту його масивні кам’яні пілони виглядають дуже ефектно - як руїни якогось стародавнього акведука, випадково залишені посеред каньйону.

А ще ми знайшли чудовий оглядовий майданчик, з якого було видно майже все одразу: Панівці, замок Потоцьких, сам віадук і мальовничий каньйон Смотрича. Тож навіть попри невдачу з дорогою ми все одно отримали одну з найяскравіших і найнесподіваніших зупинок усієї подорожі.

Калачківці: весняні меандри річки Студениця

Калачківці - одна з моїх найулюбленіших локацій на всьому Поділлі. Тут річка Студениця робить такі вигини, що краєвид здається майже нереальним: вода плавно огинає зелені схили, пагорби накочуються один на одного, а з високої точки відкривається один із найсильніших дністровських пейзажів цього маршруту. Для мене це місце завжди про простір, висоту і відчуття справжнього подільського масштабу.

Меандри Студениці біля Калачківців - це окрема любов. Річка тут не просто тече долиною, а малює великі дуги між лісистими берегами, і з кожного нового ракурсу вони виглядають по-іншому. Після дощу небо було важким, хмари нависали над каньйоном, але саме це додало краєвидам драматичності: зелень стала глибшою, вода темнішою, а вигини річки - ще виразнішими.

Особливо красиво було дивитися вниз на мис Киплячка. Влітку сюди приїжджає багато туристів, бо тут чудова вода, затишний берег і справжнє відчуття відпочинку біля річки. Згори цей мис виглядає як маленький зелений острівець життя біля широкого плеса Студениці: пляжна смуга, дерева, кілька альтанок і блиск води, який навіть у похмуру погоду виглядав дуже привабливо.

Весняні Калачківці вразили ще й цвітінням над каньйоном. Білі крони на передньому плані, зелені схили, темна вода внизу і важкі хмари над усім цим створили дуже сильну картинку. Саме навесні тут особливо добре видно, наскільки багатошаровим є подільський пейзаж: камінь, вода, ліс, цвіт і річкова долина працюють разом.

А на завершення ми зробили ще одну маленьку, але дуже символічну річ - сфотографувалися біля щойно розписаної автобусної зупинки з написом «Я люблю Калачківці». Це була наша данина цьому селу і цим краєвидам. Бо після таких панорам хочеться не просто їхати далі, а якось зафіксувати: так, ми тут були, ми це побачили, і Калачківці знову залишилися серед найсильніших вражень подорожі.

Субіч: вражаючі краєвиди на Дністер

Субіч став наступною великою панорамою цього дня - і, мабуть, одним із найкрасивіших місць, звідки взагалі можна дивитися на каньйон Дністра. Тут річка робить широку дугу між високими берегами, вода темніє глибоким синім кольором, а скелі над нею стоять так близько до урвища, що краєвид здається майже бездонним. Це той випадок, коли Поділля виглядає не камерним і затишним, а справді великим, драматичним і дуже сильним.

Зазвичай у Субічі в нас буває окрема фотосесія на скелях, але цього разу погода вирішила інакше. Вітер був просто страшенний - такий, що я не пам’ятаю подібного ні в Ісландії, ні на півночі Норвегії. Ми встигли лише обережно пройтися краєм, подивитися на дністровські схили, зробити кілька швидких фото і майже одразу повернутися до машини. Але навіть за ці кілька хвилин Субіч встиг показати свою головну силу: скелі, простір, воду і той особливий подільський масштаб, який неможливо передати жодною фотографією повністю.

А вже дорогою ми заїхали в мій улюблений маленький магазинчик-музей у Субічі. Це дуже проста, але неймовірно тепла сільська локація, де серед продуктів, квітів, старих речей, календаря, дрібних побутових деталей і місцевого настрою раптом відчувається справжнє життя села. Після дикого вітру над Дністром цей магазинчик став майже ідеальним завершенням субіцької зупинки - трохи домашнім, трохи музейним і дуже людяним.

Врублівці: українські фіорди між Тернавою і Дністром

Останньою локацією нашої подорожі мали стати Врублівці - краєвидна точка над каньйоном Тернави неподалік від місця, де ця річка впадає в Дністер. Це дуже сильний фінальний акорд маршруту: внизу звивається вузька синя стрічка води, довкола піднімаються високі зелені схили, а вся долина виглядає глибокою, складною і дуже мальовничою. Після всіх попередніх зупинок Поділля тут знову показало себе у великому масштабі.

Особливо вражають окремі скелі над Тернавою. Деякі з них справді нагадують кам’яні замки або бастіони, що зависли над водою і стережуть вхід у долину. Через це краєвид виглядає не просто природним, а майже фантастичним. Камінь, вода і ліс тут поєднуються дуже виразно, і саме тому Врублівці так добре запам’ятовуються.

Додаткової краси цьому місцю додавало весняне цвітіння. Білі дерева на передньому плані робили панораму ще м’якшою і живішою. Особливо гарним був вид у бік Китайгорода: саме там, за квітучими гілками і вигином Тернави, можна роздивитися село і костел, який ми відвідували напередодні. Вийшло дуже символічне завершення подорожі, коли одна з останніх панорам раптом перегукується з однією з найяскравіших локацій попереднього дня.

Козяча Церква: кам’яна спина Поділля над Дністром

Оскільки в нас залишалося ще близько півтори години, я вирішив зробити для групи ще один несподіваний фінальний подарунок - завезти всіх на Козячу Церкву. Це місце я відкрив для себе лише минулого року, і воно одразу стало однією з найефектніших дністровських панорам у моєму особистому списку. Ми цю локацію не планували, тому вона спрацювала особливо сильно: ще кілька хвилин тому здавалося, що подорож уже майже завершена, а тут раптом - нові скелі, нова висота і шалений вигин Дністра під ногами.

Козяча Церква - це не храм, а скеля на високому березі Дністра. Вона стоїть над рікою так виразно, ніби сама природа створила тут оглядовий майданчик. Звідси відкривається широка панорама меандрів Дністра: вода робить велику дугу між зеленими схилами, далеко видно села, береги, поля, а скелі по обидва боки кадру ніби обрамлюють цей краєвид. Після Бакоти, Калачківців, Субіча і Врублівців здавалося, що нас уже важко здивувати дністровськими панорамами, але Козяча Церква це зробила.

Ми встигли піднятися на скелі, подивитися на ріку з кількох ракурсів і зробити спільне фото на вітрі, який ще нагадував про Субіч. Це був дуже правильний фінал маршруту: несподіваний, просторий, трохи дикий і дуже подільський. Саме такі додаткові локації, які з’являються вже по ходу подорожі, часто залишають найсильніше відчуття пригоди - бо вони не зобов’язані були статися, але стали одним із найкрасивіших моментів усього дня.

 

 

Таємні оглядові майданчики Кам'янця

Перед самим від’їздом ми ще встигли зробити коротке кам’янецьке післяслово. Дорогою на вокзал заїхали на мій улюблений таємний оглядовий майданчик на вулиці Івана Мазепи. Звідси Кам’янець видно майже повністю: Новопланівський міст, Старе місто на кам’яному острові, вежі храмів, мури, каньйон Смотрича і далека фортеця. Це один із найкращих ракурсів, щоб побачити місто не фрагментами, а як єдиний великий історичний ландшафт.

 

Потім ми зупинилися на Польських Фільварках, звідки відкривається зовсім інший Кам’янець - його так званий католицький фасад. Звідси особливо добре видно домінанти Старого міста: катедру з мінаретом, монастирські корпуси, костельні вежі, старі кам’яниці над каньйоном і стрімкий схил, на якому місто тримається вже багато століть. Весняна зелень, великі хмари і сонячні плями на мурах зробили цей краєвид дуже урочистим.

А далі вже був вокзал і прощання з Кам’янцем. Поїзд стояв біля перону, сонце видовжувало тіні на платформі, а ми ще кілька хвилин тримали в собі всі ці три дні: Маліївці, Бурбун, Бакоту, каяки, Дністер, Калачківці, Субіч, Врублівці, Козячу Церкву і кам’янецькі панорами на завершення. Саме так і має закінчуватися добра подорож - не різкою крапкою, а ще одним красивим поглядом на місто перед дорогою додому.

Після цієї подорожі я для себе остаточно зрозумів: такі авторські виїзди треба робити. Не постійно, не конвеєром, не заради кількості, а саме тоді, коли є маршрут, у який я сам закоханий, і є бажання показати його людям по-справжньому. Поділля для цього ідеальне: воно щоразу дає нові відкриття, навіть коли здається, що я вже бачив тут майже все. Тому найближчими днями я оголошу ще дві подорожі Поділлям за маршрутами мого путівника «Західне Поділля: 12 маршрутів між замками і каньйонами». Бо після таких трьох днів дуже важко не захотіти знову вирушити туди, де ріки врізаються в каньйони, старі храми стоять над селами, а кожен поворот дороги може стати новим відкриттям.