Буковина: Чернівці та Буковинські Карпати

10.07.2024

На свій черговий День народження у липні 2024 року традиційно відвідав свої улюблені Чернівці, щоб зустрітися з родиною, яка зараз проживає у Сучаві. На цей раз вийшло не лише полюбуватися Чернівцями, але й прокотитися з старшою донькою Маргаритою Буковинськими Карпатами.

Маршрут вийшов такий: Чернівці - Дубівці - Чортория - Вижниця - Виженка - перевал Німчич - гора Чораль - Смугарівська долина - Розтоки - Мариничи - Усть-Путила

Цього разу знали апартаменти на моїй найулюбленішій вулиці Чернівців - Rathausstrasse, в одному за найкрасивіших будинків міста у стилі модерн - будинку з атлантами на розі Rathausstrasse (Головної) та Kochanowskigasse (Кохановського). З вікон відкривається чудова панорама вулиці з ратушею:

Пасаж Mathilden Hof ("Двір Матильди"):

Балкончик-еркер пасажу:

Панорама найгарнішої пішохідної вулиці Європи - Herrengasse (Ольги Кобилянської):

Цього разу пощастило завітати до Природничого музею Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича - єдине місце в Україні, де зберігається скелет найбільшої тварини у світі - синього кита:

Крім скелету довжиною 27 метрів тут представлені опудала тисяч видіт тварин.

В суботу прокинулися в 6 ранку і висунулися з Маргаритою у бік Буковинських Карпат.

Перша зупинка - село Дубівці. Майже на початку села праворуч від дороги приверне увагу двоповерховий будиночок кремового (а колись. салатового) кольору австрійських часів, схожий на невеликий палац. Цей будинок, побудований у 1914 році бароном Шимоновичем, декілька років слугував йому родовим маєтком.

Далі, ліворуч, розташований костел-каплиця початку ХХ століття, збудована Шимоновичами:

На фронтоні костелу вимуруваний родовий герб з двома левами, що тримають корону:

Наступна зупинка - село Чортория, батьківщина український кіноактора, сценариста і режисера Івана Миколайчука.

Цікавий об’єкт Чорториї знаходиться у західній частині села. Мова йдеться про один з найкрасивіших та найстаріших на Буковині палаців. Проте питати мешканців села про його місцезнаходження марно. Запитайте краще, де знаходиться психоневрологічний диспансер, і місцеві жителі з радістю покажуть вам одноповерхову будівлю з триярусною башточкою, що знаходиться на території парку.

Точну дату побудови палацу ніхто не знає. У переліку місцевих пам’ятків архітектури Чернівецької області палац датовано ХІХ століттям. Проте в інших джерелах визначена інша дата його побудови: кінець XVII – початок XVIII століття. Також є невизначеність і з його назвою. У вищезазначеному переліку пам’ятка значиться, як «палац Манеску».

Цілком ймовірно, що румунський багатій Манеску не був першим власникам цього дива. Перекази кажуть, що раніше палацом володів польський феодал, якій програй його у карти. Як би там не було, але до сьогоднішнього для до нас дійшла унікальна мурована пам’ятка минулих століть – палац у еклектичному стилі неоготичними отворами вікон головного порталу, класицистичною статуєю над портиком і красунею-вежа з багатьма декоративними башточками на бані в румунському стилі.

Яке ж буковинське село без дерев’яної церкви? Так, вона тут теж є. Стара, класична буковинська, «хатнього» типу з характерною боковою прибудовою до бабинця. Побудована у 1749 – 1750 роках і освячена на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Стіни церква обшиті відносно новим тесом, а дах традиційно накритий бляхою.

Поруч з селом знаходяться Лебедині озера. У рік смерті Івана Миколайчука сюди взимку вперше прилетіли лебеді. Місцеві жителі казали, що то душа Івана повернулась додому. З кожним роком граційних птахів прилітає все більше і більше. Нещодавно утворили природний заказник, а озеро стали йменувати Івановим. Вода в ньому не замерзає, а з дна б’ють гарячі джерела. Але жодного лебедя ми, на жаль, не побачили((

На сніданок ми потрапили у Вижницю. Вижницю я люблю більше ніж інші містечка Прикарпаття, і на то є причини. Провінційної австрійської і румунської архітектури тут збереглося дуже багато. Вижниця - містечко, де був найбільший відсоток євреїв на території сучасної України, а до наших днів дійшло близько десятка синагог та будівель, пов'язаних з іудаїзмом. Фантастичну атмосферу старовинного містечка доповнюють Карпати і Черемош.

Як і в більшості європейських міст центральна площа мала назву Ринок. І як більшість європейських міст, Вижниця має свою ратушу, хоча й не схожу на своїх сестер з інших міст. Сама площа Ринок теж незвичайна: фактично це є бульвар, що знаходиться між вулицями Українською і Грушевського. Архітектурний ансамбль площі, що сформувався наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, в основному зберігся і до наших часів.

Велика синагога та міква на колишній площі Ринок:

Центральне місце в ансамблі площі Ринок займає колишня будівля ратуші, що знаходиться праворуч майже в кінці площі. Двоповерхова споруда зі стильною декоративною башточкою з двома заломами увесь час свого існування виконувала адміністративні функції: була магістратом за австрійських часів, примарією – під час румунської окупації, повітовою управою – за часів відновлення української державності у 1918 – 1920 роках, відділенням Держказначейства у часи незалежності. Декілька років тому будівлю у казначеїв відсудив міській суд.

В останні роки на площі зробили гарний благоустрій:

Вижниця - це ворота Буковинський Карпат. За нею починається село Виженка, це вже справжні Карпати. В південній частині села при дорозі розташована Миколаївська церква, побудована на початку 20-х років минулого століття у типово гуцульському стилі.

Але найбільшою цікавинкою Виженки на думку багатьох краєзнавців є вкрита ґонтовим дахом кам’яна капличка, що знаходиться при дорозі біля Миколаївської церкви. Ймовірно, що вона була побудована у 1848 році на честь відміни кріпосного права в Австрійській імперії.

Напис на каплиці, виконаний невідомим автором, дуже важко розпізнати сучаснику. Він є закликом скрізь віка поневоленого австрійськими феодалами українського селянства і розповідає про важку долю кріпаків напередодні скасування панщини. Напис повідомляє нам про те, що у 1820 році пани відняли у селян усі угіддя і все добро, зобов’язавши тричі на тиждень відробляти панщину, а тих, хто не з’являвся, наказували різками так, «що кров йшла». Далі напис нагадує про епідемії холери і голод, які лютували пізніше.

За Виженкою на однойменній гірській річці можна відшукати водоспад "Лужки":

Водоспад невеликий, але симпатичний:

Навколо, в урочищі Лужки, є місце для відпочинку на галявині серед гір:

Навколо Виженки - багато різьблених дерев'яних скульптур:

Від Виженки дорого круто йде уверх до перевалу Німчич, що має висоту 586 метрів над рівнем моря, і є границею між двома колишніми районами – Вижницьким і Путильським.

Останні роки перевал та навколишня місцевість нарощує свій туристичний потенціал. До ресторану «Гірська казка», відкритому тут ще за часів «застою», у часи незалежності додалися сучасні корпуси бази відпочинку «Німчич» та три підйомника. У зимовий період Німчич перетворюється на гірськолижний курорт, а ціни на відпочинок тут вже досягли цін найвідомішого буковинського гірського курорту Мигове.

Проте не гірські лижі відпочинок в комфортабельних номерах манять на перевал справжніх цінителів природи. Перш за все Німчич – це неповторні панорамні види навколишніх гір і долини Черемошу. На півночі над Виженкою підноситься гора Верхоріччя (834 м), на півдні – Просічка (913 м), на сході – хребет Баньків (найвища точка – 870,7 м), а на захід у вузьких долині Черемошу розташувалося гуцульське село Розтоки, за яким видніються галицькі пагорби.

Ми з донькою Маргаритою вирішили піднятися на найближчу від перевалу вершину - гору Чораль. Капличка з хрестом на початку шляху:

На задньому плані – містечко Кути (Івано-Франківщина). А ще далі - Косів:

Дорога круто піднімається вверх до вершини гори Чораль:

Чим далі, тим краєвиди гарніші!

Забутий хутір десь у Буковинських Карпатах:

На на вершині гори нас чекало розчарування. Вона заросла густим лісом і з неї нічого не було видно. Ми пішли спускатися іншими шляхами, вишукуючи нові краєвиди:

Хребет Баньків:

Внизу - село Розтоки. Зараз ми туди поїдемо.

Ми ледь спустилися машиною з перевалу у бік Розтоків. Дорога була жахливо, я досі не розумію, як нам вдалося нею проїхати. Спустившись в долину річки Черемош, ми зупинилися біля впадіння в нього невеликої річки Смугарів.

На двокілометровому шляху у Смугарівській долині розташувалося відразу сім водоспадів, що є унікальним для Карпатського регіону.

Ми відвідали лише два перші водоспади, розташовані найближче до впадіння річки Смугарів до Черемоша:

Хутір Хорови біля водоспадів:

Село Розтоки сміливо може претендувати на культурний та творчий центр Буковинських Карпат, адже причин для того більш, ніж достатньо.

По-перше, це місце просвітницької діяльності Юрія Федьковича. В Розтоках поет працював вчителем, тут він написав ряд віршів, один з яких містить пророцькі слова про соборну Україну. По-друге, Розтоки були не без підстави оспівані Лесею Українкою. Направляючись на відпочинок до Буркуту у 1901 році в листі Ользі Кобилянській поетеса писала наступне: «Раз заїхали на високу гору Німчич і бачили звідси при заході сонця щось таке гарне і срібне як мрія, - кажуть, що то зветься Розтоки, але я думаю, що то ніяк не зветься і що його вже тепер там нема, бо щось такого може показатись тільки раз і зникнути, а вже якби хто вдруге хотів би те саме побачити, то не знайшов би».

По-третє, тут у 1970 році знімався справжній шедевр українського кінематографу «Білий птах з чорною ознакою», режисерами якого виступили Юрій Іллєнко та Іван Миколайчук. Стрічка розповідає про важке життя буковинських селян спочатку під час румунської окупації, а потім у період визвольних змагань українського народу у часи Другої світової війни. Завдяки цьому фільму багато радянських українців вперше дізналися про Українську повстанську армію. А устами Богдана Ступки, нібито негативного персонажу, автори домоглися донести глядачам частинку правди про боротьбу українських повстанців.

По-четверте, у Розтоках народився хіт номер один української естради 70-х років «Червона рута». Прибувши у липні 1970 року разом з танцювальним ансамблем «Вітерець» на зйомки «Білого птаха з чорною ознакою» молодий композитор Володимир Івасюк намагався за допомогою місцевих жителів розв’язати загадку таємничої квітки – червоної рути. Тоді ж в Розтоках і був написаний остаточний варіант пісні, який 13 вересня цього ж року вперше пролунав на українському телебаченні в програмі «Камертон доброго настрою».

І, нарешті, тут, у Розтоках у 1975 році режисером Віктором Стороженком було відзнято музичний фільм «Пісня завжди з нами» за участі Софії Ротару, в якому співачка виконала шість пісень Володимира Івасюка.

У центрі Розток при дорозі знаходиться пам’ятка архітектури національного значення – дерев’яна Успенська церква. Побудована вона 1846 року (за іншими даними – у 1875 році) із смерекових брусів і являє собою ранній зразок триверхого буковинського храму з високими, приблизно однаковими за висотою верхами.

Наступна зупинка - село Мариничі, відоме, передусім, каменем «Жаба» - цікавим геологічний об’єктом, розташований на березі річки. Пам’ятку ви не пропустите. Відповідний дорожній вказівник підкаже вам місце її розташування.

Камінь Жаба представляє собою велетенську каміну брилу, що утворює невеликий мис, який своєю формою нагадує величезну жабу з витягнутою головою, що ніби п’є воду з гірської річки. В залежності від погодних умов «Жаба» виглядає по-різному,. Після сильних зливів її видно лише частково. Якщо ж дощів не було хоча б пару днів, то «Жабу» видно у повній красі. Але, на жаль, спуститися зараз до каменю нереально - все заросло хащами.

В центрі Мариничів стоїть побудована у 1878 році дерев’яна церква Симеона Стовпника, що є майже копією церкви у сусідніх Розтоках та інших селах Буковинської Гуцульщини.

Вид з Мариничів на протилежний берег Черемошу. Село Хороцово і гора Фринцюв:

Кінцевою зупинкою нашої подорожі було село Усть-Путила. ело в першу чергу знайоме завдяки пам’ятці природи – скелі Закам’яніла Багачка. Скеля розташована ліворуч від дороги і являє собою геологічне утворення пірамідальної форми висотою 30 метрів, шириною в основі 12 метрів, і справді нагадує постать людини.

Закам’яніла Багачка - рідкісний випадок форми вивітрювання, проте у місцевих мешканців її поява овіяна легендою.

За цією легендою, у давні часи жила на цьому місці зла і заможна жінка. І дізналася вона про те, що у сліпої старої бабусі є молода донька неземної краси, і вирішила взяти її в рабині. Одного разу пришла голодна бабуся до багачки та каже їй: «Верни мені дитятко моє, коб хлібом мене догодувало до смерті. Я ж бо темна, стара, нездужаю». Багачка засміялася, взяла з під ніг великий, як бухань хліба, камінь, і протягнула старій жінці. Взяла жінка камінь та й каже багачці: «Аби ти сама стала каменем!», і багачка відразу перетворилася на скелю. Так і стоїть кам’яна багачка скелею над Черемошом, нагадуючи про наслідки людської жадібності і знущання над бідними. Трохи схожу легенду авторства Степана Петращука можна прочитати біля самої скелі.

В Усть-Путилі дуже красиві автентичні дерев'яні хати:

Хати одна краща за іншу!

Але ця сподобалася найбільше:

До архітектурних пам’яток Усть-Путили належать дерев’яна церква Святої Параскеви і дзвіниця, розташовані при дорозі у центрі села. Побудована у 1881 році, вона церква ввібрала у себе усі атрибути типового для Буковини галицького храму: гранчасті наву і вівтарну частину, прямокутний бабинець, майже однакові за висотою восьмигранні шатрові верхи, невелике опасання навколо стін.