Andy Travel Club

Назва села БІЛОУСІВКА (перша згадка – 1447 рік, 3 тис. мешканців), ймовірно, походить від першого власника села – феодала з українським прізвищем Білоус, який отримав поселення у власність відповідно до грамоти молдавського господаря. Але існує більш романтична легенда щодо назви села. Кажуть, що на місці сьогоднішнього центру села стояла гора, на якій росли високі ялини й сосни. Одного разу вітер заніс березове насіннячко, яке проросло в щілині однієї з кам’яних брил. Так, березки виростали одна за одною, поки не утворили великий лісовий масив, що простягався аж до сусіднього Коболчина.

Наступне за Романківцями село у напрямку до Новодністровська – СЕРБИЧАНИ (перша згадка – 1602 рік, 1,5 тис. мешканців). До Першої світової селом володіли поміщики Занги, які залишили після себе декілька пам’яток. Всі вони розташовані навколо сільських храмів, дорогу до яких вам із задоволенням покажуть мешканці села.

Найбільше село Сокирянщини – РОМАНКІВЦІ (перша згадка – 1565 рік, 5 тис. мешканців). Деякі пов’язують походження його назви з галицьким князем Романом Мстиславовичем, хоча, більш ймовірно, що своєю назвою Романківці зобов’язані засновникові села Роману, який переселився на задністрянські землі з Поділля. З 1834 році Романківці становляться волосним центром Хотинського повіту, зберігаючи цей статус до 1920 року. Наприкінці ХІХ століття в селі збудовано першу початкову школу, волосний будинок, лікарню.

На кордоні Чехії і Польщі зупинилися на годину в чеському містечку Старий Богумин:    Ратуша в Богуміні:

У вечорі виїхали з Відня у бік Львова. Ніч застала нас у маленькому чеському містечку Пшеров. Рано з ранку, поки всі спали, я пішов оглядати його. Пшеров виявився старовинним містечком, обнесеним замковими мурами. В центрі дитинця підвищується замок.

Хоча Сокирянщина своєю природою нагадує попередній Кельменецький район, вона значно багатше за Кельменеччину на архітектурні та історичні пам’ятки. Перше село на шляху до райцентру – ГРУБНА (1,8 тис. мешканців), є одним з поселень старообрядників, відомих нам з подорожей до Білої Криниці (Глибоцький район) та Липованів (Вижницький район).

В двох кілометрах від дороги на Комарів лежить придністровське село, назва якого цілком передбачена – ДНІСТРІВКА (Кельменецький р-н, 1,1 тис. мешканців). Землі навколо поселення з тодішньою назвою Рестео-Атаки у 1756 році придбав у турків молдавський господар Григорій Гіки, подарувавши їх своїй донці – княгині Марії. Тоді ж за допомогою Марії місцева громада побудувала першу в селі дерев’яну церкву, яка згоріла у 1883 році. Новий дерев’яний храм на кам’яному фундаменті відбудували вже наступного року у типово московському стилі і освітили, як Покровський.

На північному сході Чернівецької області, в самому серці Північної Бессарабії, розташоване село Нагоряни — одне з тих місць, де природа і народна культура сплелися у неповторний краєвид. Тут Дністер формує глибокі вигини і відкриває види, які можна назвати одними з найефектніших у всьому Подністров’ї. Але головною родзинкою регіону є Шишкові горби — геологічна пам’ятка, яка приваблює не лише туристів, а й вчених, фотографів та мрійників.

Наша віртуальна подорож Буковиною добігає свого кінця. На десерт залишилися лише два райони Чернівецької області – Кельменецький і Сокирянський. Два райони, про які путівники мовчать, а туристи обминають їх десятою дорогою. Бо чітко впевнені в тому, що «тут нічого цікавого немає». Цього року я вирішив перевірити обґрунтованість цього стереотипу. Висновки робити не буду: ви їх зробите самі. Відразу ж хочу зауважити: «Буковиною» цей регіон можна вважати лише умовно: разом з Хотинським та Новоселицьким районами Кельменеччина та Сокирянщина входять до складу історичного регіону «Північна Бесарабія».

У селі НИЖНІ ПЕТРІВЦІ (Сторожинецький район, 3,9 тис. мешканців) досі живуть нащадки чадецьких гуралів – польського аналогу гуцулів. Умови для їх переселення сюди створив австрійський уряд Габсбургів, якій проводив політику вимішування народів, що проживали на території імперії. Чадецькі гуралі є римо-католиками, але відрізняються від звичайних поляків мовою, одягом, побутом, традиціями, кухнею. Про їх існування нагадує костел Преображення Господнього (20-ті роки ХХ століття).

Село ВЕРХНІ ПЕТРІВЦІ (Сторожинецький р-н, 3,8 тис. мешканців) відомо ще з XIV століття. Саме з цього часу на території сучасного села у часи Галицько-Волинського князівства були збудовані оборонні укріплення. Кажуть, що їх залишки збереглися і до сьогодні. З початку ХІХ століття Верхні і Нижні Петрівці стали місцем компактного мешкання одного з польських етносів – чадецьких гуралів. На свою історичну батьківщину в Чадецький округ на Словаччині чадецькі гуралі масово переселилися після Другої світової війни, коли почалися гоніння на них з боку радянської влади.