Andy Travel Club

Влітку цього року, коли я гостив у своєї родини в Сучаві, ми вирушили на одноденну мандрівку Буковинськими Карпатами - до місць, де гори стикаються з небом, а кожен вигин дороги відкриває нову, ще прекраснішу панораму. Першою зупинкою став новий оглядовий майданчик Panorama Bucovinei, розташований неподалік від міста Кімполунг-Молдовенеск і села Садова.

Їдучи з Бобрика до Плішивця, я звернув з основної траси на вузьку бетонну дорогу, викладену квадратними плитами ще з радянських часів. Вона вела крізь безмежні сільськогосподарські ландшафти - поля, балки, зелені пагорби, де кожен поворот відкривав новий ракурс долини Псла. Саме в такій просторовій тиші, коли горизонт дихає спокоєм, на відстані переді мною з’явився силует, що немов виринув із самої історії. Це була Покровська церква - кам’яна, велична, мов символ часу, що застиг над кручами.

Я буваю в Сучаві досить часто - з початку війни тут живе частина моєї родини. Знайоме місто, яке стало для них новим домом, з часом стало і для мене особливим: рідним, але водночас відкритим до пізнання. Тож маю не лише емоційний зв’язок із цим місцем, а й достатньо нагоди, щоб побачити Сучаву в різні пори року, відчути її ритм і розповісти вам про неї трохи більше, ніж просто туристичний маршрут.

Після Веприка я вирушив до сусіднього села Бобрик, яке також перебувало під окупацією російських військ у 2022 році. Це невелике, але мальовниче село лежить за кілька кілометрів на схід від Гадяча, на лівому березі Псла, і входить до Великобудищанської громади Миргородського району. Тут панує тиша і спокій, розірвані лише спогадами про недавню війну. Село має давню історію, ще з часів Гетьманщини: в XVII столітті воно входило до складу Веприцької сотні Гадяцького полку.

У Львові ми зустрілися з моєю подружкою-мандрівницею Олею і несподівано вирішили зірватися - поїхати до Трускавця - міста-курорту, яке давно манило своїм шармом старовинних вілл та запахом гірського повітря. Хоча я давно об’їздив майже всю Україну, - Трускавець наче знайомий кожному українцеві - хтось лікувався, хтось приїздив до родичів, хтось бував проїздом, - мені чомусь досі не довелося тут побувати. Цей візит я весь час відкладав, залишаючи «на потім», ніби він мав трапитися у свій особливий момент. І ось він настав.

Рівне приємно здивувало атмосферою, окремими архітектурними перлинами і несподіваною затишністю. Це місто, зустріч з яким я довго відкладав. До цього я жодного разу не бував тут і уявляв його як безлике, забудоване типовими «хрущівками», без власного обличчя чи виразного характеру. У моїй уяві це було одне з тих обласних центрів, що здебільшого живе буденним життям без особливого інтересу для мандрівника. Але цей вечір повністю змінив мої уявлення.

Дорога з Гадяча до Веприка - лише вісім кілометрів - виявилася справжнім випробуванням. Я подолав її майже за сорок хвилин, і весь цей час почувався ніби на полігоні. Асфальт місцями повністю зникав, залишаючи натомість вирви і канави. Відверто кажучи, навіть у мирні часи проїхати сюди - це вже пригода, а під час російсько-української війни ця дорога, здається, сама стала природним захистом. Саме тут, у лютому–березні 2022 року, проходила лінія фронту: окупаційні війська дійшли до Веприка, але далі, на Гадяч, так і не просунулися.

Виспавшись після ранкового світанку на Пісочному, я вирушив у бік головної гордості Шацького національного парку - озера Світязь. Мені пощастило: дорогою мене підібрала місцева мешканка і підкинула до містечка Шацьк. Будинок в Шацьку: Звідти я пішов пішки до села Світязь, що розкинулося просто на березі однойменного озера. Типова хатка у селі Світязь:

Після пригод на дорозі у Сарах я все ж таки добрався до Гадяча. Поселився в невеликий готель, залишив речі та вирушив досліджувати місто. Було цікаво побачити на власні очі це колишнє козацьке місто зі славетною історією, яке колись було однією зі столиць Гетьманщини. Я йшов його вулицями з особливим відчуттям - адже крокував там, де колись вирішувалася доля України.

Ця подорож почалася абсолютно неочікувано - без чіткого маршруту, броней і навіть впевненості, що вона взагалі відбудеться. Я до останнього не знав, чи зможу скористатися давно запланованою відпусткою, першою з початку війни. Тому нічого не планував заздалегідь - ні квитків, ні житла, ні ідей щодо напрямку. Усе було відкритим. І лише коли опинився за межами України, в Румунії, почав інтуїтивно вибудовувати маршрут - без чітких цілей, без гугл-таблиць і надмірної логістики. Хотілося просто охопити якнайбільше нового, ще не баченого, і побачити куди заведуть ноги.

З Любомля я попрямував на Шацькі озера - не до знаного Світязя, а у найвіддаленіший їхній північний куток - на берег озера Пісочне. Тут, у самому серці волинського Полісся, стоїть санаторій із поетичною назвою «Лісова пісня». Його територія розкинулася між соснами та березами, а з алеї, викладеної бруківкою, відкривається спокійний краєвид на воду, яку обіймають стіни очеретів. Уздовж доріжки стоять лавки - вони мовчазно запрошують сісти, вдихнути хвою і тишу, подивитись на гладь озера, де одиноко стоїть лише один човен.

Мій шлях з Великих Сорочинців до Гадяча пролягав через Велику Обухівку, і саме тут мене зупинив пейзаж, від якого перехопило подих. Перед очима розкинулося безкрає море золотих соняшників, що тяглися аж до горизонту. Їхні яскраві голівки, звернені до сонця, ніби всміхалися, даруючи відчуття щедрості й тепла Полтавщини. Це був один із тих моментів, коли хочеться зупинити час і просто вдихати красу, яка розливається навколо.