Andy Travel Club

У Василеві я побував двічі: у 2009 році під час Буковинської експедиції, та у 2025 році під час подорозі Поліссям, Галичиною та Буковиною. Ми вирішили вирватися з Чернівців на день і поїхали родиною до Василіва - одного з найцікавіших і маловідомих місць нашого Придністров’я. Тут, серед крейдяних урвищ і зелених круч над меандрами Дністра, зберігаються сліди одного з найзахідніших літописних міст Київської Русі.

У Лохвицю я приїхав уперше влітку 2025 року під час подорожі Полтавщиною. Це невелике місто, про яке я раніше чув лише побіжно, але з першої ж хвилини воно мене зацікавило. Лохвиця розташована в західній частині Полтавської області, на правому березі річки Сула, там, де в неї впадає права притока - Суха Лохвиця. Сьогодні це адміністративний центр Лохвицької міської громади в Миргородському районі. Населення міста становить близько 11 тисяч осіб, і хоча воно невелике за розміром, має свою особливу атмосферу та значну історичну глибину.

Ще однією важливою зупинкою в нашій подорожі Буковинськими Карпатами влітку 2025 року став перевал Чумирна - найвища точка мальовничої дороги між Кімпулунгом і Радівцями. Перевал розташований на висоті приблизно 1109 метрів над рівнем моря, і він одразу задає тон атмосфері Карпат: коли ти піднімаєшся сюди - відчуваєш глибину простору, висоту, і те, що світ навколо ніби стає більшим.

Львівщина, майже на самому кордоні з Польщею - Яворів - це не просто місто, а палімпсест історії, де шари минулого читаються на кожному камені, на кожній вулиці. Це такий собі малий культурний вузол із глибоким історичним корінням, що бере початок ще з 1436 року, а за деякими джерелами - навіть з XIV століття. Тут повітря просякнуте подіями минулого, а кожна вуличка здається фрагментом великої європейської історії.

Влітку цього року, коли я гостив у своєї родини в Сучаві, ми вирушили на одноденну мандрівку Буковинськими Карпатами - до місць, де гори стикаються з небом, а кожен вигин дороги відкриває нову, ще прекраснішу панораму. Першою зупинкою став новий оглядовий майданчик Panorama Bucovinei, розташований неподалік від міста Кімполунг-Молдовенеск і села Садова.

Їдучи з Бобрика до Плішивця, я звернув з основної траси на вузьку бетонну дорогу, викладену квадратними плитами ще з радянських часів. Вона вела крізь безмежні сільськогосподарські ландшафти - поля, балки, зелені пагорби, де кожен поворот відкривав новий ракурс долини Псла. Саме в такій просторовій тиші, коли горизонт дихає спокоєм, на відстані переді мною з’явився силует, що немов виринув із самої історії. Це була Покровська церква - кам’яна, велична, мов символ часу, що застиг над кручами.

Я буваю в Сучаві досить часто - з початку війни тут живе частина моєї родини. Знайоме місто, яке стало для них новим домом, з часом стало і для мене особливим: рідним, але водночас відкритим до пізнання. Тож маю не лише емоційний зв’язок із цим місцем, а й достатньо нагоди, щоб побачити Сучаву в різні пори року, відчути її ритм і розповісти вам про неї трохи більше, ніж просто туристичний маршрут.

Після Веприка я вирушив до сусіднього села Бобрик, яке також перебувало під окупацією російських військ у 2022 році. Це невелике, але мальовниче село лежить за кілька кілометрів на схід від Гадяча, на лівому березі Псла, і входить до Великобудищанської громади Миргородського району. Тут панує тиша і спокій, розірвані лише спогадами про недавню війну. Село має давню історію, ще з часів Гетьманщини: в XVII столітті воно входило до складу Веприцької сотні Гадяцького полку.

У Львові ми зустрілися з моєю подружкою-мандрівницею Олею і несподівано вирішили зірватися - поїхати до Трускавця - міста-курорту, яке давно манило своїм шармом старовинних вілл та запахом гірського повітря. Хоча я давно об’їздив майже всю Україну, - Трускавець наче знайомий кожному українцеві - хтось лікувався, хтось приїздив до родичів, хтось бував проїздом, - мені чомусь досі не довелося тут побувати. Цей візит я весь час відкладав, залишаючи «на потім», ніби він мав трапитися у свій особливий момент. І ось він настав.

Рівне приємно здивувало атмосферою, окремими архітектурними перлинами і несподіваною затишністю. Це місто, зустріч з яким я довго відкладав. До цього я жодного разу не бував тут і уявляв його як безлике, забудоване типовими «хрущівками», без власного обличчя чи виразного характеру. У моїй уяві це було одне з тих обласних центрів, що здебільшого живе буденним життям без особливого інтересу для мандрівника. Але цей вечір повністю змінив мої уявлення.

Дорога з Гадяча до Веприка - лише вісім кілометрів - виявилася справжнім випробуванням. Я подолав її майже за сорок хвилин, і весь цей час почувався ніби на полігоні. Асфальт місцями повністю зникав, залишаючи натомість вирви і канави. Відверто кажучи, навіть у мирні часи проїхати сюди - це вже пригода, а під час російсько-української війни ця дорога, здається, сама стала природним захистом. Саме тут, у лютому–березні 2022 року, проходила лінія фронту: окупаційні війська дійшли до Веприка, але далі, на Гадяч, так і не просунулися.

Виспавшись після ранкового світанку на Пісочному, я вирушив у бік головної гордості Шацького національного парку - озера Світязь. Мені пощастило: дорогою мене підібрала місцева мешканка і підкинула до містечка Шацьк. Будинок в Шацьку: Звідти я пішов пішки до села Світязь, що розкинулося просто на березі однойменного озера. Типова хатка у селі Світязь: