Полтавська область

З Кізлівки я поїхав до Національного природного парку «Пирятинський», що тягнеться вздовж річки Удай довкола Пирятина. Це територія широких заплав, тихих проток і очеретяних стін, де вода диктує ритм сезонів. Парк створений наприкінці 2000-х, сьогодні він охороняє великий масив природних комплексів і пропонує мандрівникові десятки кілометрів екостежок, які виводять до островів, луків і давніх поселень. Першою точкою на маршруті стало село Каплинці - місце, яке найчастіше згадують через його старий дерев’яний міст через Удай. Про цей міст говорять як про чи не найдовший дерев’яний у країні. Первісну переправу відносять до кінця ХІХ століття...

Село Кізлівка, розташоване неподалік Чорнух на Полтавщині, зберегло унікальну пам’ятку архітектури - земську школу, яка є зразком українського архітектурного модерну. Ця школа була збудована у 1912 році за проєктом видатного українського архітектора Опанаса Сластіона. Її споруджено у двокомплектному варіанті - це означає, що будівля вміщувала одночасно два навчальні класи для різних вікових груп. Будівля земської школи в Кізлівці вражає своїм архітектурним стилем. Вона виконана з червоної цегли, з характерним геометричним декором, притаманним проєктам Сластіона. На фото добре видно вишукану гру цегляного мурування: фризи, карнизи, акценти...

Давно я мріяв побувати в селищі Чорнухи на Полтавщині – рідному краї Григорія Сковороди. І ось нарешті здійснив цю поїздку. Це невелике, але історично значуще селище розкинулося на мальовничих пагорбах Лівобережної України, на берегах тихоплинної річки Удай. Вперше Чорнухи згадуються в історичних джерелах ще в XVII столітті як сотенне містечко Лубенського полку. Згодом вони стали волосним центром Лохвицького повіту, а з початку ХХ століття – місцем активного культурного і освітнього розвитку. Та головна гордість Чорнух – це, безумовно, постать Григорія Савича Сковороди, одного з найвизначніших українських філософів, поетів і просвітників....

У Лохвицю я приїхав уперше влітку 2025 року під час подорожі Полтавщиною. Це невелике місто, про яке я раніше чув лише побіжно, але з першої ж хвилини воно мене зацікавило. Лохвиця розташована в західній частині Полтавської області, на правому березі річки Сула, там, де в неї впадає права притока - Суха Лохвиця. Сьогодні це адміністративний центр Лохвицької міської громади в Миргородському районі. Населення міста становить близько 11 тисяч осіб, і хоча воно невелике за розміром, має свою особливу атмосферу та значну історичну глибину. Історія Лохвиці сягає глибокої давнини. Уперше вона згадується в письмових джерелах у 1320 році, але...

Їдучи з Бобрика до Плішивця, я звернув з основної траси на вузьку бетонну дорогу, викладену квадратними плитами ще з радянських часів. Вона вела крізь безмежні сільськогосподарські ландшафти - поля, балки, зелені пагорби, де кожен поворот відкривав новий ракурс долини Псла. Саме в такій просторовій тиші, коли горизонт дихає спокоєм, на відстані переді мною з’явився силует, що немов виринув із самої історії. Це була Покровська церква - кам’яна, велична, мов символ часу, що застиг над кручами. Сам Плішивець - невелике село в Миргородському районі Полтавської області біля Гадяча, розташоване неподалік від гирла Ворсклиці, де вона впадає у Псел...

Після Веприка я вирушив до сусіднього села Бобрик, яке також перебувало під окупацією російських військ у 2022 році. Це невелике, але мальовниче село лежить за кілька кілометрів на схід від Гадяча, на лівому березі Псла, і входить до Великобудищанської громади Миргородського району. Тут панує тиша і спокій, розірвані лише спогадами про недавню війну. Село має давню історію, ще з часів Гетьманщини: в XVII столітті воно входило до складу Веприцької сотні Гадяцького полку. Природа навколо дивовижна - соснові гаї, розлогі поля і стара дорога, яка веде до головної місцевої пам’ятки. Там я побачив вражаючий палац у стилі класицизму - це садиба...

Дорога з Гадяча до Веприка - лише вісім кілометрів - виявилася справжнім випробуванням. Я подолав її майже за сорок хвилин, і весь цей час почувався ніби на полігоні. Асфальт місцями повністю зникав, залишаючи натомість вирви і канави. Відверто кажучи, навіть у мирні часи проїхати сюди - це вже пригода, а під час російсько-української війни ця дорога, здається, сама стала природним захистом. Саме тут, у лютому–березні 2022 року, проходила лінія фронту: окупаційні війська дійшли до Веприка, але далі, на Гадяч, так і не просунулися. І справа була не лише в ЗСУ, а і у самій дорозі, що стала бар’єром між ворогом і мирним життям. Та варто було...

Після пригод на дорозі у Сарах я все ж таки добрався до Гадяча. Поселився в невеликий готель, залишив речі та вирушив досліджувати місто. Було цікаво побачити на власні очі це колишнє козацьке місто зі славетною історією, яке колись було однією зі столиць Гетьманщини. Я йшов його вулицями з особливим відчуттям - адже крокував там, де колись вирішувалася доля України. Гадяч - місто з глибокою історією: заснований ще в скіфські часи, він ставав центром оборони Посульської лінії на межі XI–XIII століть. У 1648 році Гадяч уже став центром Гадяцького полку і одним із важливих полкових міст Гетьманщини. Найяскравішим періодом стали 1663–1668 роки...

Мій шлях з Великих Сорочинців до Гадяча пролягав через Велику Обухівку, і саме тут мене зупинив пейзаж, від якого перехопило подих. Перед очима розкинулося безкрає море золотих соняшників, що тяглися аж до горизонту. Їхні яскраві голівки, звернені до сонця, ніби всміхалися, даруючи відчуття щедрості й тепла Полтавщини. Це був один із тих моментів, коли хочеться зупинити час і просто вдихати красу, яка розливається навколо. Та варто було мені рушити далі - і захоплення змінилося розчаруванням. Дорога з Великих Сорочинців до Гадяча виявилася справжнім випробуванням: нескінченні ями, що нагадували кратери після бомбардування, змушували їхати...

Я був у Великих Сорочинцях тричі у своєму житті. Вперше - ще у роки перебудови наприкінці 80-х, коли відпочивав з бабусею у Миргороді. Вдруге - на Сорочинському ярмарку у 2014 році і, нарешті влітку 2025 року під час подорожі Полтавщиною. Тоді, з Опішні я мав вирушати до Гадяча, цього разу маршрут несподівано змінився. Так хотілося знову побачити Великі Сорочинці, що я пожертвував іншими пунктами і поїхав саме сюди. І вже на під’їзді мене чекав новий ракурс знайомої святині: я вирішив глянути на Спасо-Преображенську церкву з протилежного боку річки Псел. З-поміж дерев відкрився краєвид на її зелені бані, що піднімалися над кронами, ніби...

Ці вихідні стали для мене особливими: три дні мандрів Полтавщиною перевернули моє уявлення про цей край. Здавалося б, я вже добре його знав - адже не раз бував у Полтаві, Диканьці, Миргороді та Опішні. Але цього разу подорож повела мене зовсім іншими стежками, подарувавши знайомство з унікальними місцями, про які я раніше й не здогадувався. Я відкрив для себе мальовничий парк Нижньоворсклянський і таємничу Зміїну гору, відчув спокій Національного природного парку «Пирятинський», побачив Березову Рудку і колоритні місця довкола Гадяча, а також захопився архітектурою шкіл у стилі українського модерну, зведених Лохвицьким земством. Та, мабуть,...

Опішня (Опішне) - одне з тих знакових місць, ідентифікують українську націю та її унікальне мистецтво. Тут, на півночі від Диканьки, знаходиться найбільший осередок гончарства в Україні. Історичне козацьке містечко знаходиться на півночі Полтавщини, на високому березі річки Ворскла. Як не дивно, це - найвища точка Полтавщини над рівнем моря, яка складає 208 метрів! Не мало, як для рівнинного українського Лівобережжя. Хоч містечко відомо з 12 століття, гончарством тут ще задовго до цього займалися скіфи. А сучасне гончарське мистецтво розвивалося в Опішному останні 3 - 4 століття. Свого апогею гончарство досягло наприкінці 19 - початку 20...