Плішивець: козацьке бароко, що зводить з розуму

Їдучи з Бобрика до Плішивця, я звернув з основної траси на вузьку бетонну дорогу, викладену квадратними плитами ще з радянських часів. Вона вела крізь безмежні сільськогосподарські ландшафти - поля, балки, зелені пагорби, де кожен поворот відкривав новий ракурс долини Псла. Саме в такій просторовій тиші, коли горизонт дихає спокоєм, на відстані переді мною з’явився силует, що немов виринув із самої історії. Це була Покровська церква - кам’яна, велична, мов символ часу, що застиг над кручами.

Сам Плішивець - невелике село в Миргородському районі Полтавської області біля Гадяча, розташоване неподалік від гирла Ворсклиці, де вона впадає у Псел. Це місце досить маловідоме широкому загалу, але саме тут збереглася одна з найцікавіших сакральних споруд усієї Лівобережної України. Село входить до складу Великобудищанської громади і налічує лише кілька сотень мешканців. Колись ці землі були козацькими - і про це нагадують не лише перекази місцевих, а і сама Покровська церква, що стоїть на високому березі річки, мов вартовий минулого.

Зведена 1906 року, вона є рідкісною спробою архітектурного відродження українського козацького бароко у камені - прообразом для неї слугував знаменитий дерев’яний дев’ятиверхий собор у Новомосковську (Самарі). І хоча храм у Плішивці значно молодший, він виглядає так, ніби тут стояв вічно - злитий з краєвидом, наділений величчю, спокоєм і глибоким історичним змістом.

З долини Псла я піднявся на пагорб, і те, що відкрилося моїм очам, неможливо передати словами. Праворуч, на сусідньому пагорбі, мов у казці, височіла Покровська церква з дзвіницею - її багатоярусні бані сяяли на сонці і виглядали настільки нереально, що складалося враження, ніби я потрапив у світ стародавніх легенд. А ліворуч розкривалася широченна долина Псла - зелена, безмежна, що тягнулася до самого горизонту, нагадуючи про вічність і силу цієї землі.

Дивлячись на неї з сусіднього високого пагорба, я відчував, як архітектурна композиція підкреслює кишуче життя долини - зелена фарба бань майже зливається з небом, а земля, здається, виростила храм із свого живого ґрунту. Легкі обриси дзвіниці і витончений силует храму нагадували про теплі вечори козацького Гетьманату. І навіть у цей сучасний час - сто років по тому - ця церква мовчки шепоче історії про давні традиції гнучких бань та молитви над Пслом.

Коли я заїхав безпосередньо в село і під’їхав до храму, серце завмерло. Зовні він вражав величчю і гармонією, кожна лінія була продумана і витончена, кожна баня - мов свічка, піднесена до неба. 

Покровська церква в Плішивці - це архітектурний образ, який немов оживає на фоні неба і лісів. Хоча зведена в 1906 році, вона не просто повторює давні зразки - вона відтворює дух козацької барокової традиції з усіма її вертикальними акцентами і граціозною силуетністю. Центральна баня - висока, світла, трохи «поглядає вгору», оточена боковиками, що м'якше спадають, - утворює композиційну вісь, яка домінує над усіма іншими елементами фасаду. Біло-сірі стіни церкви на тлі зеленої трави і яскравого неба надають споруді ефект дещо прозорої, майже нереальної краси - такої, що наче світло проникає крізь стіни.

На фото чітко видно деталізацію бань і їхню структуру: кожна баня завершена темним лаковим куполом із хрестом, який мерехтить на сонці. Поверхня стін із червоною цеглою, що проглядає крізь білу штукатурку, надає текстури і живого відчуття історії - не вибагливої пам’яті, а живої пам’яті. Віконні прорізи невеликі, але витягнуті, з декоративними лиштвами - вони повторюють ритм бань і заломів, створюючи рівновагу між масивністю стін і легкістю куполів.

Архітектор І.С. Кузнєцов, судячи з дослідницьких згадок і аналізу стилістичних елементів, керував будівництвом так, щоб храм був не просто величним, але і символічним. Ось ці «ковніри» - своєрідні ребра між ярусами заломів - створюють відчуття, ніби храм здіймається, а не просто стоїть. Восьмерики - окремі бані-боковики, розташовані навколо центральної - додають динаміки силуету, підкреслюють вертикаль. Це все - елементи, притаманні українському бароко, злегка переосмислені в умовах ХХ століття, коли будівництво вже мало інші технології, але прагнення до традиції залишилося.

Коли наближаєшся до церкви, заходиш через ворота, звертаєш увагу на ґанок, піднесення порогу, на те, як світло падає на фасад під вечірнім сонцем - і відчуваєш, що ця церковна споруда створена не лише для релігійного обряду, а і для того, щоб бути знаком - знаком тяглості, віри, пам’яті. Це не лише архітектурне відтворення, але і спроба зберегти і передати глибоке відчуття української сакральної спадщини, що залишається важливою навіть через покоління.

Біля Покровської церкви в Плішивці мене справді чекала мить, мов із іншої реальності. Стоячи на краю пагорба, я дивився на долину Псла, яка розсипана зеленим килимом: дерева, кущі, луки, річка, що пече сонцем свої повороти. Перед храмом - старі дерев’яні гойдалки, підперті міцними брусами і прикрашені листям і спогадами дитинства - сидячи на них, уявляєш, як вітер приносить запахи трави і польоту. Плетений тин із глиняними глечиками, що вимощені вздовж межі пагорба, додає місцю домашнього затишку, як ніби цей край із землі та глини творить рідну історію.

Поруч із гойдалками встановлено стовп із дерев’яними вказівниками - яскрава декоративна деталь, яка додає простору відчуття подорожі та відкриттів. Хтось із місцевих майстрів зробив ще одну приємну несподіванку - фігуру казкового оленя, складену з сухих гілок і деревини. Вона виглядає просто, але водночас зворушливо і гармонійно - немов виросла тут із землі разом із травами та кущами. Усе навколо дихає природністю і теплом, створюючи атмосферу затишку, що хочеться вбирати кожною клітиною.