Andy Travel Club

Якщо гори в Далмації трохи нагадують Кримські, то набережна в Трогірі – ялтинську набережну. Звісно, що тут набагато чистіше і приємніше, а пальми на трогірській набережній ефектніше. На у вже по кількості архітектурних пам’яток ялтинська просто відпочиває. А ще – тут дуже прозоре і чисте море, яке просто кишить рибою. Трогірці ласкаво називають свою набережною «Рівою». Особливо велелюдно тут по вечорах, а найбільш затишно – зранку.

Ви не оминете Глибочок, якщо будете прямувати до Більче-Золотого та Монастирку. Перша письмова згадка про село, що лежіть на березі Драпани, притоку річки Нічлави, відноситься до 1469 року. На території сільради відкриті археологічні пам’ятки палеоліту, поселення трипільської, черняхівської та давньоруської культур та поховання скіфськї доби на полі «Попові долини».

Найбільша і найвеличніша будівля Трогіру – катедра Св.Ловре (Лоренса). Дзвіницю висотою 47 метрів добре видно до декілька кілометрів від міста як з боку суші, так і з боку моря. Будували це диво упродовж століть – з XIII по XVI ст. Собор зведено на місце старого храму, зруйнованого сарацинами у 1123 році. Храм, виконаний переважно в романсько-готичному стилі, має три нави. Найбільша цінність храми – головний портал, виконаний майстром Радованом.

Фортеця Камерленго збудована венеціанцями протягом XIII - XV століть як військово-морська база для їхніх морських сил в цій частині Адріатики. Була названа ім’ям міського судді. З фортечних стін відкривається запаморочлива панорама Трогіра. Вартість вхідного квитка – 20 кун (30 грн).

 Трогір найбільше сподобався мені з усіх міст Далмації. Незважаючи на те, що місто зовсім крихітне, йому буде присвячено декілька фото-розповідей. Так, саме фото-розповідей, бо описувати історію міста і його визначні пам’ятки я не буду. Про це написано багато. Якщо хочете – зазирніть у Вікіпедію чи на офіційний сайт міста. Я ж трохи поділюся своїми враженнями і фотографіями. Трогір дійсно мініатюрний, всього 10 тисяч мешканців.

Всім привіт! Ми повернулися, все пройшло чудово, вражень – море, і майже всі вони – позитивні. Саме про них я і почну сьогодні розповідати. А ось коли закінчу, не знаю. Інформації купа. Здається, що ми прожили в Далмації цілу вічність, не зважаючи на те, що відпустка пролетіла, як один день. В Хорватію ми попали випадково. Ще 2 місяці тому ми й подумати не могли, що колись опинимося там. А причиною всьому став дешевий переліт через Відень та відсутність потреби у візі (до 31 жовтня між Україною і Хорватією буде діяти безвізовий режим).

З дерев’яними храмами Тернопіллю не дуже повезло. Хоча їх тут і вистачає, та майже всі вони спаскуджені уродливими костюмами з блях. Справжніх дерев’яних подільських церков в області залишилося лише декілька: дві в Чорткові та по одній в Скориках, Козині, Сапогові і… здається все. Ось з одним з шедеврів подільського народного дерев’яного зодчества ми сьогодні і познайомимося. Але спочатку трохи про село.

Нивра розташована в 3 кілометрах на північний схід від Гермаківки у бік Скали-Подільської на березі маленької однойменної річки, що поруч з селом впадає в Збруч. Перша згадка про поселення – 1498 рік. Село цікаве: тут є Михайлівська церква (1871), маленький водоспад, Ниврянське джерело питної води, невелика гідроелектростанція поблизу села. Але катаючись Тернопільщиною, я полюю конкретно на костели.

Гермаківка – більше для любителів природи, ніж старовини. Відоме з 1641 року, село знамените, передусім, одним з найвідоміших дендропарків на Тернопіллі. Початок йому поклав ще за австрійських часів власник маєтку в Гермаківці граф Блюхер де Вальштадт. З різних кінців світу він завіз у подільське село більше 330 видів дерев і чагарників. На площі 56 га проростають представники з Сибіру, Африки, Індії.

Дорога сюди страшна. Але приїхати у Збручанське варто. По-перше, тут знаходиться найстаріший на Тернопільщині храм. А по-друге – на протилежному березі Збруча красуються мальовничі руїни Чорнокозинецького замку, які вже добре помітні при під’їзді до села з боку Іване-Пустого. Якщо все ж надумаєте їхати у Збручанське, то користуйтесь саме цією дорогою. Бо та, що веде з Гермаківки уздовж Траянового валу не просто жахлива.

Старі костели або їхні руїни збереглися практично в кожному селі Тернопілля, особливо на півдні області. Більшість з них доволі оригінальні, не сході на інші. Кожний з них має свою ізюминку. Костел в Заліссі, що між Збручанським і Гермаківкою – не виключення. Крім маленьких розмірів він, передусім, відрізняється своєю стрункістю: за рахунок свого тонкого силуету він виглядає досить високим.

Одним з майських вечорів після важкого туристичного дня (в той день маршрут нехілий: Чернівці – Мамаївці – Лужани – Шипинці – Дубівці – Оршівці – Снятин – Ошихліби – Іванківці – Хлівище – Кіцмань – Валява – Бояни – Динівці – Хотин) я нарешті дістався Кам’янця. Цього дня пізно увечері до мене в Кам’янець повинні були приїхати мої київські друзі Богдан і Наталка, але їхній поїзд прибував майже у півночі. Знявши номер в готелі «Садиба» для себе і для них, я шукав, чим зайняти себе на 4 години, що залишилися до їхнього приїзду. Якраз переді мною лежала мапа Чернівецької області.