Новорічна подорож Тернопіллям

06.01.2024

Цей Новий Рік знову довелося зустрічати окремо від родини. Спочатку я навіть планував організувати свій Новорічний тур. Але враховуючи зайнятість на роботі в останні дні року, відмовився від цієї ідеї. Та й хотілося відпочити після складного насиченого року.

Минулий Новий Рік ми зустрічали вдвох з Романом Маленковим з "Україна Інкогніта". Тому і цього року вирішив не зраджувати традиціям, і зустріти Новий 2024 рік в компанії мандрівників у турі з Україна Інкогніта. Звичайно, 80% того, що ми побачили - це місця, де я неодноразово був і раніше. В такі міста, як Бережани, Бучач, Кременець, Тернопіль готовий їздити безкінечно. Були і 2 місця, в яких раніше ніколи не був: Великий Ходачків і Дарахів. Але найцінніше було провести новорічний вікенд з мандрівниками, близькими за духом. Я залишився дуже задоволений туром і тусовкою!

Маршрут був такий: Великий Ходачків - Бережани - Дарахів - Звенигород - Підзамочок - Рукомиш - Бучач - Тернопіль (зустріч Нового Року) - Збараж - Кременець - Білокриниця

Друзі, запрошую підписуватися на мій телеграм-канал. Так ви будете оперативно дізнаватися про нові пости на сайті:https://t.me/andytravelclub

Великий Ходачків: костел у компанії індиків

Перша зупинка - в селі Великий Ходачків, що на трасі між Тернополем та Бережанами.Тут є величезний напівзруйнований костел Матері Божої Утішительки і святого Йосифа Улюбленця. Хто цікавиться костелами, то відразу помітить, що храм нагадує костел у містечку Стара Сіль на Львівщині. Чи дійсно костел у Великому Ходачкові такий же старий, як його брат у Старій Солі (17 століття)?

Костел у Великому Ходачкові з'явився у 1890 році. Ділянку під нього подарувала римо-католицькій громаді родина Шеліських. Але вже у 1916 році храм зруйнували німецькі війська, оскільки в його вежі знаходився російський спостережний пункт. Той костел, який ми сьогодні бачимо, почали будувати у 1925 році і завершили у 1934-му. Архітектором був Тадей Шнейдер. Погодьтесь, що архітектура костелу доволі цікава і досконала, як для міжвоєнного періоду.

Навколо гуділа повітряна тривога, а костел обступили індики, які створювали атмосферу картину на тлі і без того вражаючого храму.

Але костел слугував польській громаді всього декілька років. За радянської окупації в приміщенні храму розмістили школу-майстерню трактористів, зерновий склад та склад мінеральних добрив. Всередині костелу зараз суцільна руїна.

Бережани: панорама міста з бернардинської гори

Бережани - одне з найулюбленіших моїх міст, де щоразу буваю із задоволенням. Цього разу наша мандрівка Бережанами розпочалася з пагорба, без знаходиться колишній монастир бернардинів, а сьогодні - виправна колонія. Саме звідси відкриваться найгарніша панорама міста:

Бережанський замок: багато змін на краще

Значну частину часу ми провели у Бережанському замку. Ще декілька років тому це були просто напівзруйновані стіни та костел-усипальниця Синявських, що багато років стояла в риштуваннях. Спочатку ми обійшли замок по периметру.

Герб Синявських над колишньою замковою брамою:

Заходимо в середину замку і бачимо впорядковану територію. На замковому подвір'ї - макет замку, який допомагає уявити, яким він був до руйнування у період двох світових воєн.

Звертає на себе увагу відреставрований фасад замкового костелу-усипальниці Синявських:

Інтер'єри костелу все ще знаходяться на реставрації. Але всередині можна зайти і побачити частину склепінь:

Ніша над нагробком, де колись стояла скульптура:

Нещодавно відкрився для відвідувань замковий палац. Тут можна побачити елементи надгробків:

Станом на кінець 2023 року в замковому палаці розміщена виставка "Український космос" художника Олега Шупляка:

Відреставрована скульптура Марії Синявської:

Бережани: прогулянка Старим містом

Ми продовжили наше знайомство з Бережанами на площі Ринок. Ще у 1530 році Бережани отримали Магдебурзьке право. Вже протягом чотирьох наступних років сформувалася планувальна структура Ринкового майдану, яка дійшла до наших днів. Сучасне архітектурне обличчя площі Ринок формувалося наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття. На час спорудження нової кам’яної ратуші площа вже була оточена триповерховими житловими кам’яницями, на перших поверхах яких розміщувалися крамниці і склади.

У 1803 році в центрі Ринкового майдану на місці старої дерев’яної ратуші спорудили нову, кам’яну. У 1811 році до неї добудували двоярусну годинникову вежу.

Ратушу споруджено у ранньокласичному стилі. Вона двоповерхова, квадратна у плані із внутрішнім двориком. На першому поверсі крім магістрату розташовувалися крамниці, а другий поверх до 1914 року займало приміщення гімназії. Серед її відомих учнів були Богдан Лепкий та Маркіян Шашкевич.

Портал ратуші з гербом:

Навпроти ратуші розташований головний храм міста –церква Святої Трійці. У 1748 році тодішній власник Бережан Август Чарторийський розпочав будівництво нової мурованої церкви, яку вже у 1768 році добудували нові власники Любомирські. Первісно храм мав готично-ренесансні форми, які було втрачено під час пізніших перебудов (1810, 1830, 1860 роки). До нашого часу дійшли лише фрагменти її давніх стін з характерними для середньовіччя підпорами. Сучасний вигляд церква отримала внаслідок останньої реставрації 1893 – 1903 років. Саме тоді збудували дві вежі і баню.

Інтер'єр церкви св. Трійці:

В церкві зберігається Римсько-Бережанська чудотворна ікона Пресвятої Богородиці, яку привіз на початку XVIІ ст. до Бережан шляхтич Олександр Синявський як подарунок містові від Папи Римського Павла V:

Наступною зупинкою була вулиця Вірменська з вірменським костелом. Вірмени почали прибувати на Галичину та Поділля ще за часів монгольської навали, а за польсько-литовських часів отримали певні привілеї, які дозволяли їм займатися торгівлею та ремеслами. Відомо, що в Бережанах вірменські переселенці були вже у XV столітті. Вулиця, вздовж якої вони селилися, отримана назву Вірменська.

Вірменський костел був збудований 1746 року з дозволу нового власника Бережан Августа Олександра Чарторийського. Церкву вірмени будували своїм коштом, адже проблем з грошима не було: вірмени здавен були відмінними купцями, золотарями, лимарями. У 1746 році новозбудований храм освятили під титулом Святого Георгія, а основний вівтар присвятили Непорочному Зачаттю Діви Марії.

Довго відносно нормально збережений храм стояв пусткою і за призначенням не використовувався. Нещодавно його передали вірменській громаді у Тернополі. І тепер тут на свята правиться служба. Також костел відкрили для, відвідувачів. Ключі від воріт - у працівників історико-культурного заповідника "Бережани".

Вулиця Вірменська і зараз одна з найпривабливіших вулиць середмістя, з верхньої частини якої відкриваються досить інстаграмні види:

Вулиця Вірменська у своїй найвищій точці упирається у парафіяльний костел. Костел Різдва Діви Марії у Бережанах спорудили у 1620 році коштом Адама-Гіроніма Синявського. Разом із бережанським замком, готичний римо-католицький костел став однією із споруд, що формував архітектурне обличчя міста.

Портал костелу з гербами Синявських:

До середмістя спустилися ще однією "інстаграмною" вуличкою - Академічною. Це ще одна вулиця, яка зберегла увесь шарм Бережан кінця ХІХ - початку ХХ століття. Вона проходить паралельно вулиці Вірменській.

Архітектурні деталі житлового будинку поч. ХІХ ст. в стилі бароко:

Герб на будівлі магістрату:

Середмістя Бережан – рай для любителів модерну та еклектики. Уважний мандрівник відкриє тут для себе багато цікавого, особливо якщо має достатньо часу для огляду міста. Окрім замку, ратуші та старовинних храмів центр Бережан надзвичайно багатий на різноманітні шедеври громадської архітектури. Це – будинки банку, суду, гімназії, і поштамту, це – оригінальні вілли, це – магістрат і синагога.

Споруда, яка найбільш яскраво відображає модерну стилістику середмістя Бережан, це – колишня будівля допомогової каси, збудована у 1910 році у стилі «надвіслянської» готики. Сьогодні в найоригінальнішій споруді міста розташовуються відділення державного банку (вул. Банкова, 6):

Перспектива вулиці Шевченка:

Всередині кварталу по вул. Шевченка побачимо руїни синагоги. Єврейська громада Бережан було значною і відомо, що синагога існувала тут ще у XVII столітті. Сьогоднішні рештки – це все, що залишилося від єврейської божниці, збудованої у 1718 році.

Вілла Андрія Чайковського – відомого громадського діяча, адвоката і письменника. Чайковський мешкав тут у 1890-1910 роки. Як адвокат, Чайковський часто захищав знедолених селян і багато з побаченого поклав в основу своїх повістей, оповідань. Йому належить ряд популярних історичних творів на козацьку тематику.

Подорож Бережанами завершилася дегустацією крафтового пива у ратуші:

Дарахів: цвинтар з шедевральними скульптурами

Переночувавши у Тернополі, зранку останнього дня 2023 року поїхали у бік Бучача. Перша зупинка була у Дарахові. Навіть для мене, як для людини, яка об'їздила майже усе Тернопілля, цвинтар у Дарахові був справжнім відкриттям.Село знаходиться на перехресті двох доріг: Тернопіль - Бучач та Теребовля - Підгайці. Сам цвинтар - на початку села за перехрестям у бік Бучача.

Цвинтар вражає з перших секунд: ліс з майстерно виконаних скульптур святих, єпископів та Божої матері заворожують. Так, замість хрестів на цвинтарі в Дарахові - кам'яні фігури на постаментах.

Серед скульптур є декілька козацьких хрестів тамплієрської форми.

Якщо приглянутися до постаментів, то на них є написи як польською, так і давньоруською мовами. Цвинтар був польсько-українським. Більшість скульптур та поховань - кінець 19 - початок 20 століття.

Звенигород: симпатичний костел

Друга зупинка була у Звенигороді - маленькому селі поблизу Бучача. Головна атракція Звенигорода - симпатичний оригінальний костел. Храм не занадто давній - всього 1934 рік. А привертає увагу не віком, а своєю модерновістю: такі костели будували лише у міжвоєнний період.

Недовго довелося храму служити за призначенням. Після Другої світової війни костел закрили і влаштували всередині склад мінеральних добрив. В роки незалежності його віддали малочисельній римо-католицькій громаді і, навіть, встановили всередині риштування для проведення ремонту. Проте вже декілька років робота стоїть на місці, а костел продовжує руйнуватися.

Скульптура Мадонни і рік будівництва храму:

Підзамочок: замок Бучацьких-Творовських

У селі Підзамочок біля Бучача збереглися мальовничі руїни замку Бучацького-Творовського. А ще тут можна побачити фантастичні краєвиди каньйону річки Стрипа. Замок споруджений приблизно у 1600 році з того ж матеріалу, що й замок в Бучачі: з червоного пісковику.

Герб Бучацьких над брамою:

Його доля така ж трагічна, як і доля Бучацького замку: мешканці села розтягували стіни замку на будівельний матеріал. Ще пару років тому у середині замку було футбольне поле, на якому грали діти. Але зараз територію замку впорядкували і розчистили від сміття. На в'їзну браму повісили замок. Ключі від нього можна взяти у чоловіка, який доглядає за замком. Він же проведе екскурсію замком. Його будинок - поруч із входом до замку. Якщо не знайдете, то вам і задоволенням підкажуть місцеві мешканці.

Нещодавно надбрамну вежу замку відкрили для відвідувачів. Зараз там можна побачити відтворений механізм, який піднімав і опускав міст, який вів до замку через замковий міст.

Також розчистили колишній замковий палац. Його звільнили від сміття та каміння. І зараз показують відвідувачам.

Рукомиш - монастир в травертинових скелях

Рукомиш - ще одне цікаве місце в околицях Бучача. Це маленьке село з населенням всього 400 мешканців, відомо завдяки давньому скельному монастирю на березі річки Стрипа. Перша письмова згадка про Рукомиш відноситься до 1453 року. Але вважається що перші монахи з'явилися тут наприкінці ХІІІ століття, рятуючись від татаро-монгольської навали, що охопила Київську Русь. Начебто тоді на вершині гори ченці збудували капличку Св. Бориса і Гліба і видовбали дві печери: одну - для богослужінь, іншу - для помешкання.

Місце, в якому знаходиться монастир, це так звані "Травертинові скелі" - величезне родовище травертину - матеріалу, придатного для виробництва облицювальних виробів і будівництва вапна. Родовище відкрили працівники тресту "Київгеологія" у 1975 році, але враховуючи святість місця для місцевих мешканців, розробляти його не наважилися.

Спочатку в обителі живи два ченці, а згодом їх кількість збільшилася до восьми. У 1712 році в монастирі оселилися ще троє монахів-василіян з Бучача. До наших днів зберігся видовбаний у скелі з назвою "Божий гриб" печерний храм площею близько 25 кв. метрів. Церква була місцем молитві у всі часи свого існування. Особливо багато людей тут збиралося на свята Св. Онуфрія, Св. Бориса і Гліба, Воздвиження Чесного Хреста, а напередодні Успіння Пресвятої Богородиці в печерній церкві моляться цілу ніч. Тут завжди лежить фігура померлого Христа, а в страсну п’ятницю сюди виносять плащаницю для поклоніння.

У 1754 році Микола Потоцький відкрив при монастирі отців василіян у Бучачі гімназію і наказав ченцям переселитися з Рукомиша до бучацького монастиря. Монастир мав припинити своє існування, проте щоб зберегти обитель, намісник Рукомиша, майор війська Потоцького і Бучацький комендант Фадей Венгерський перетворив монастирську церкву на парафіяльну. У 1768 році на місці старої монастирської церкви Фадей Венгерський збудував новий кам'яний храм, який було освячено деканомо тцем Хадзинським під титулом Св. Онуфрія. Товщина стін храму сягає 1,5 метрів, що дозволяє припустити, що церква мала виконувати і оборонні функції.

Протягом багатьох років браму Онуфріївської церкви прикрашала фігура Св. Онуфрія, створена в кінці 1750-х роках геніальним майстром, скульптором Іоганном Пінзелем. Після відродження монастиря у роки незалежності скульптуру перенесли до храму.

Інтер'єр церкви Св. Онуфрія:

Поруч з церквою - маленький водоспад, який утворює басейн з водою, яку вважають цілющою.

Сьогодні на території монастиря триває спорудження Хресної дороги. Вона буде мати не 12 традиційних стацій, а на одну більше. Тринадцята, додаткова станція символізує важкий шлях українського народу.

Бучацький замок та панорами міста Бучач

Хайлайтом останнього перед Новим Роком дня був Бучач. Його можна сміливо віднести до трійки найцікавіших для туриста – поцінувача старовини міста Тернопільщини наряду з Чортковом та Бережанами. Кількість різноманітних пам’яток на душу населення (близько 12 тис мешканців) тут дійсно зашкалює. І нехай місцевий замок сьогодні сама руїна, Бучач – це місто, в якому створили кращі свої шедеври скульптор Пінзель і архітектор Меретин, серед яких – найвишуканіша в Україні ратуша та декілька культових храмів.

Наша подорож Бучачем почалася з Замкової гори. На жаль, від колись могутнього замку Бучацьких залишилися лише мальовничі руїни.

Але з замкової гори майже усе місто, як на долоні. Хоча б заради цього треба піднятися до руїн замку.

Монастир василіян з Замкової гори:

Ратуша:

Найдосконаліша ратуша в Україні

Найдовершеніша в Україні ратуша знаходиться тут, у Бучачі, посеред майдану Волі. Замовив це диво тодішній власник міста, канівський староста Микола Потоцький, задумавши перевершити за своєю красою львівську ратушу. Сам Потоцький хоч і робив багато корисного для надання Бучачу європейського обличчя, проте відрізнявся занадтою вимогливістю до всього, яка часом супроводжувалася і певною жорстокістю. Перед будівничим ратуші, відомим львівським архітектором Бернардом Меретином, автором собору Святого Юра у Львові, він поставив ультиматум: поки ратуша не вийде гарнішою за львівську, архітекторові не буде дозволено одружуватися. Завдання, яке ставив Микола Потоцький, було виконано: стараннями тандему Меретин-Пінзель у Бучачі постала найкрасивіша ратуша країни, яка є такою і до сьогоднішнього дня.

Але на цьому мракобісся Потоцького навколо довершеності ратуші не закінчилося. За легендою, вражений роботою майстрів і заздрячи їхньому таланту, граф наказав закрити їх наверху будівлі. Мовляв, якщо вони такі генії, то нехай самі й вибираються звідти. Поміркувавши, умільці спорудили собі крила. Перший майстер, який був найстаршим з них, впав посеред майдану і розбився. Другий долетів до Стрипи і також не вижив. А третій, наймолодший, на ім’я Федір, перелетів річку і приземлися на горі. Гору назвали його ім’ям, і за декілька років стараннями того ж Миколи Потоцького на ній спорудили монастир отців василіян.

Бучацька ратуша з’явилася на світ протягом 1750 – 1751 років. Крім архітектора Меретина у створені її образу взяв участь найвідоміший у Східній Європі скульптор Йоган Георг Пінзель, родоначальник цілої епохи скульптури – епохи рококо, пізнього бароко. Під впливом його робот ще довго перебували його учні та польські й українські послідовники. Кількість скульптур, які створив Пінзель для бучацької ратуші, за різними оцінками сягало від чотирнадцяти до двадцяти чотирьох. Більшість з них було створено на тему перемоги добра над злом, а найоригінальніші мали такі назви: «Феміда», «Давид вбиває Голіафа», «Геракл, який перемагає лернейську гідру або лева», «Геракл роздирає пащу Немейському левові», «Нептун, який заспокоює море», «Запорожець».

На жаль, далеко не всі вони дожили до наших днів: частина загинула у полум’ї пожежі 1865 року, а частина знищена під час Першої світової росіянами, для яких стрілянина по скульптурах Пінзеля була звичайною забавою. Деякі оригінали зберігаються у львівських музеях. Є надія, що після реставрації ратуші вони будуть повернуті на своє місце. Ратуша – не єдине творіння геніальних Пінзеля і Меретина у Бучачі. З іншими ми познайомимося впродовж нашої подальшої прогулянки містом.

На майдані Волі (колишня площа Ринок) навколо ратуші збереглося декілька кам’яниць австрійського і польського періодів.

Костел і шедеври Пінзеля

Будівля костелу Успіння Матері Божої у Бучачі не відрізняється надзвичайною пишністю. Його розкіш, створена геніальним Пінзелем – всередині. Перший парафіяльний костел на місці сучасного постав ще у 1397 року стараннями Михаїла Бучацького. Протягом 1761 – 1763 років коштом графа Миколи Потоцького у підніжжя Замкової гори споруджено лаконічний Успенський костел.

Головна цінність храму – поліхромний вівтар роботи знаменитого скульптора Йогана Георга Пінзеля. У вівтарі домінує бірюзовий колір, який гарно гармонує з білими пінзелівськими скульптурами святих.

Амвони:

Другий вівтар:

Третій вівтар і Тайна вечеря:

Різдвяна шопка:

Монастир василіян

Монастир отців Василіян на горі Федір з’явився протягом 1751 – 1753 років з ініціативи графа Миколи Потоцького, фундатора бучацької ратуші. Ще у 1712 році його батько, Стефан Потоцький з дозволу львівського архієпископа запросив з Литви у Бучач отців Василіян для заснування теологічної школи-інтернату і семінарії. А 12 травня 1751 року було закладено перший камінь для побудови монастиря.

Храм збудовано у стилі пізнього бароко. Він хрещатий у плані. З заходу його прикрашають дві п’ятиярусні вежі, які роблять церкву домінантою всього старого міста. Вежі прикрашені пілястрами та карнизами. В інтер'єрі зберігся цінний іконостас та шість дерев’яних скульптур, виготовлених львівським майстром Миколою Філевичем. Стіни прикрашені пілястрами з позолоченими капітелями коринфського ордеру, а також темперним живописом XVIII століття на релігійну тематику.

Інтер'єр храму:

Гра світла у кольорах українського прапора:

Старовинний цвинтар у Бучачі

На пагорбі з назвою Федір над Василіанським монастирем розташоване велике старе кладовище з сотнями фігур та хрестів:

На цвинтарі - багато гробівців заможних мешканців.Також багато різноманітних хрестів, переважно з польськими написами.

Від цвинтаря можна побачити ще одну панораму Бучача. Тут добре видно василіанський монастир, ратушу та середмістя:

Вілли Бучача

Крім багатьох пам'яток та австрійської забудови у Бучачі збереглося декілька вілл заможних громадян міста австрійського періоду.

Найгарніша вілла розташована біля монастиря василіан по вул. Шевченка 9А. Її побудовано у 1897 році за проектом архітектора Джованні Батісти Феррарі для лікаря Губнера.

Зараз у будинку розміщується дитяча музична школа.

Декілька вілл є на вулиці Шкільній, що проходить уздовж річки Стрипа.

Вілла по вул. Шкільній, у який зараз розташована дитяча медконсультація:

По вул. Шкільній 8 стоїть будівля спортивного товариства "Сокіл". Будівлю споруджували у 1902- 1903 роках коштом бучацьких міщан (українців, поляків, євреїв, вірменів) як будинок для проведення масових заходів.

Сецесіон по-бучацьки:

Інші творіння Пінзеля

Фігури святих у костелі Успіння - не єдині шедеври Пінзеля у Бучачі. Крім них, на перехрестях у місті розташовані фігури Божої Матері та Яна Непомуцена. Скульптури Пінзеля є і у церкві Покрови у Бучачі.

Фігура Яна Непомуцена роботи Пінзеля:

На центральній вулиці Галицькій розташована церква Покрови Пресвятої Богородиці (1764 р.).

І інтер'єрі церкви також є скульптури Пінзеля:

Останній погляд на Бучач:

Новорічний Тернопіль

Новорічну ніч ми провели у Тернополі. Святкувань не влаштовували. Замість цього прогулялися по вечірньому та нічному Тернополю, роздивляючись його цікавинки.

Центральна пішохідна вулиця Валова виглядає досить приваливо.

Але а вулиці зовсім не було людей.

Найстаріший храм Тернополь - Воздвиженська церква над ставом (16 століття):

Будинок з елементами бароко на вул. Над Ставом:

Тернопільський замок:

З Новим 2024 роком! Дай Боже, щоб усі, хто захищає Україну, повернулися живими і здоровими! Щоб у 2024 році настав мир і Перемога!

Збараж та Збаразький замок

Ранком 1 січня 2024 року ми прокинулися доволі рано і вже а 9:00 були в дорозі. Першою зупинкою мав бути Вишнівець. Але дізнавшись, що Вишнівецький замок зачинений 1 січня, Вишнівець у нашому маршрут був замінений на Збараж. На диво, замок був відкритий і нам провели чудову екскурсію його інтер'єрами.

Замковий міст, відновлений у 2021-2022 роках у рамках програми "Велика реставрація":

Заходимо на територію замкового подвір'я через в'їзну браму:

У 1602 – 1605 році власник навколишніх земель Христофор Збаразький, перебуваючи у Венеції, замовив проект нового замку відомому італійському архітектору Вінченцо Скамоцці. Але новий замок з’явився протягом 1626 - 1631 років із значними відхиленнями від проекту. Є припущення, що будівництвом керували голландець Ван Пеен та італієць Андреа Дел’Аква.

З тих пір, як я був у замку останній раз (січень 2010 року), інтер'єри значно змінилися у кращий бік. Було відреставровано декілька кімнат на другому поверсі.

Холл першого поверху замку:

Зали першого поверху замкового палацу:

Шафа-кабінет:

Холл 2 поверху:

Біла вітальня на 2 поверсі. Нещодавно її пристосовано під конференц-залу:

Червона вітальня на 2 поверсі:

Дерев'яні кесони на стелі червоної вітальні:

Спальня 2 поверху:

Стеля одного з залів на 2 поверсі:

В парку неподалік від замку є оглядовий майданчик, звідки відкривається чудовий вид на місто:

Бернардинський костел св. Антонія з келіями:

Оборонний Бернардинський монастир у Збаражі був заснований одночасно із замком – у 1627 році. Складається з костелу, келій та незвичайної дзвіниці.

Бароковий костел Св.Антонія – домінанта міста. Вражає своєю величчю.

Вхідний портал костелу:

Поєднання бухла, гламуру і храму:

Кременець: руїни замку та види з гори Бона

Другою зупинкою першого дня Нового 2024 року був Кременець. Ми відразу ж поїхали на гору Бона, де розташовані руїни замку. Гора виявилася досить крутою, а дорога - доволі страшною. Подекуди по краях дороги були справжні прірви.

Назва гори, де розташований замок, походить від королеви Бони Сфорца - дружині польського короля Зигмунда І. У 1536 році він віддав королеві Кременецький замок, яким вона володіла впродовж 20 років.

З замкової гори відкривається неймовірний вид на місто Кременець:

Колегіум єзуїтів:

Кременець: колегіум єзуїтів

Спустившись з гори Бона, ми пішли досліджувати колегіум. Комплекс єзуїтського колегіуму (пізніше – ліцею), безумовно, є найвизначнішою пам’яткою Кременця.

Комплекс складається з костелу та монастирських комплексів. Ансамбль збудовано в 1731 - 1743 роки коштом князів Вишневецьких для отців-єзуїтів за проектом єзуїтського архітектора П.Гіжицького. У 1809 році біля колегіуму закладено парк з ботанічним садом (архітектор-садівник - Д. Міклер). У 1805 - 1832 роках тут розміщувався Кременецький ліцей, заснований видатними польськими освітніми діячами Т.Чацьким і Г.Коллонтаєм. У колегіумі навчався великий польський поет Ю.Словацький.

Костел св. Ігнатія Лойоли і св. Станіслава Костки є головною містобудівною домінантою Кременця. Він являє собою тринавову однобаневу базиліку з трансептом і двома вежами, що фланкують головний фасад.

Цього разу пощастило потрапити всередину храму:

У храмі багато розписів на українську патріотичну тематику:

На цій великій іконі зображені усі, хто має відношення до становлення української помісної православної церкви:

Підземна "тепла" церква:

Вид від колегіуму на францисканський монастир та гору Бона із замком:

Білокриниця: неоготичний палац

Останньою зупинкою нашої подорожі перед поверненням до Києва була Білокриниця, яка знаходиться в якихось пару кілометрів на північ від Кременця. Тут розташований дуже симпатичний неоготичний палац Чесновських-Вороніних, збудований на місці старовинного замку Збаразьких, Вишневецьких та Радзивілів.

На територію палацу, де сьогодні розташований Лісотехнічний коледж, потрапляємо через неоготичну браму:

Відомо, що на початку ХVІ століття Білокриниця була власністю князів Збаразьких, які, ймовірно, і звели тут перший кам’яних замок. Замок оточували високі земляні вали у формі чотирикутних редутів з бастіонами по кутах, та глибокий рів. У 1603 році твердиню зруйнували татари, але за три роки Збаразькі її знову відбудували. З 1631 року після смерті останнього з роду Збаразьких Білокриниця стає резиденцією князів Вишневецьких, а з 1725 року переходить до Радзивілів. При Радзивиллах замок занепадає, а у 1806 році він майже знищується пожежею. Приблизно в середині ХІХ століття те, що залишилося від замку, купив у Радзивілів поміщик Чесновський. Він реконструює замок, а фактично перебудовує його під палац.

Симпатичний палац у неоготичному стилі, що постав у 50-ті роки позаминулого століття, получився дуже симпатичним. Від старих замкових укріплень стіни палацу містять лише мури лівого крила старого замку. Невеликі підвищення навколо палацу, з яких добре оглядати комплекс, ймовірно із залишками замкових бастіонів.

У 1863 році Чесновський був репресований царським урядом за участь у польському повстанні, а у 1866 році маєток на аукціоні за 27000 карбованців купує граф Олександр Воронін – таємний радник Київського генерал-губернатора. Після смерті Вороніна у 1890 році маєток разом з капіталом у сумі 180000 крб. переданий у власність Російської держави для влаштування в ньому сільськогосподарського навчального закладу.