Бучач - місто шедеврів Пінзеля

Попередня стаття
Трибухівці

Бучач можна сміливо віднести до трійки найцікавіших для туриста – поцінувача старовини міста Тернопільщини наряду з Чортковом та Бережанами. Кількість різноманітних пам’яток на душу населення (близько 12 тис мешканців) тут дійсно зашкалює. І нехай місцевий замок сьогодні сама руїна, Бучач – це місто, в якому створили кращі свої шедеври скульптор Пінзель і архітектор Меретин, серед яких – найвишуканіша в Україні ратуша та декілька культових храмів.

Місто Бучач лежить у звивистій долині річки Стрипи, що утворює природний кордон між історичним Поділлям та Галичиною. Його назва походить від слов’янського слова «буча», що означає швидку весняну воду. Деякі вчені припускають, що місто було засновано у 1260 році, але перша офіційна згадка про Бучач і його укріплення відноситься до 1379 року. У той час містом володів знатний рід феодалів литовського походження Бучацьких гербу «Абданк». Пізніше вони сполонізувалися, а галицький староста Михайло Бучацький навіть допомагав полякам відбирати Поділля у литовців. Про могутність Бучацьких свідчить той факт, що їм належали колишні литовські землі аж до чорноморського узбережжя.

В останній чверті XIV століття на місці старих укріплень на плоскогір’ї над Стрипою Бучацькі розпочали зведення замку, використовуючи звичний для цих місць будівельний матеріал – темно-червоний камінь-пісковик. Ті укріплення зі стінами більше 3 метрів завтовшки, частково дійшли до нашого часу. Сьогодні це – північна частина фортечних руїн. При розкопках цієї частини фортеці були винайдені готичні капітелі порталу, що є свідоцтвом існування у ті часи костелу на території замку.

Магдебурзьке право Бучач одержав у 1515 році. В той час він славився своїми великими ярмарками. Відомо, що у 1558 році вони проводилися двічі на рік, а щочетверга відбувалися звичайні торги. Більшість міщан була ремісниками або рільниками.

Рід Бучацьких згас на початку XVI століття. У 1501 році помер останній чоловік з роду – Руський воєвода, єпископ кам’янецький, холмський і полоцький Яків Бучацький. Його донька Катерина вийшла заміж на пана Творковського, у власність якого перейшов замок. Щоб продовжити славетний рід Бучацьких, Творковський взяв собі прізвище дружини. Але й цей рід за сотню років вигас. Після цього замок деякий час належав Гольським. Творковські укріпили замок, звівши могутніші оборонні мури з плиток місцевого пісковику і вапняку.

На початку XVII століття Бучач за посагом Катерини Бучацької переходить до брацлавського воєводи Стефана Потоцького, який був одружений на сестрі київського митрополита Петра Могили Марії Могилянці. Саме їй приписують розширення і зміцнення замку та надання йому слави найнеприступнішого у цих краях. Фортецю було розширено шляхом добудови у її південній частині двох напівкруглих веж-бастей з заходу і сходу. До нашого часу збереглася східна бастея і частина оборонного муру, що має два яруси. Мури мали три яруси бійниць, пристосованих для ведення перехресного вогню.

На верхньому ярусі було влаштовано дерев’яну бойову галерею. З внутрішнього боку замкових мурів збереглися кам’яні опори, які також призначалися для ведення перехресного обстрілу. 

На території замку Потоцькі звели палац у стилі ренесанс, який прилягав до східної бастеї. Палац був прикрашений аркадами. До нього вів підйомний міст з пандусом. Посеред двору напроти палацу влаштували граний фонтан. Від колишнього палацу збереглися лише фрагменти стін.

У 1648 замок не зуміли взяти козаки Богдана Хмельницького, а у 1665 та 1667 роках його штурмували татари, і так само безуспішно. Але настав 1672 рік, поли Поділля захопили турки. Штурмом бучацького замку керував сам султан Магомет IV, а у військових діях з боку турків активно брали українські козаки під проводом гетьмана Петра Дорошенка. Тодішній власник Ян Потоцький та той час був відсутній, тому оборону замку довелося приймати його дружині Терезі Потоцькій. Пропозицію султана здатися вона відкинула. Замість того направила йому записку, в якій зазначала, що перемога над жінкою не принесе йому великої слави. Воїни отримали наказ зняти облогу, а сам султан задовольнився подарунками.

Та це не врятувало ні Поділля, ні Бучач. 18 жовтня того ж року під старою липою, що збереглася неподалік від замку, було укладено ганебний для Польщі Бучацький мир, який розділив місто по Стрипі на дві частини: західна частина залишилася Польщі, східна відійшла до Туреччини. А якщо точніше, то була оголошена самостійною Українською державою під протекторатом Туреччини, як плата гетьманові Дорошенку за допомогу у здобутті Поділля. На цілих 11 років Стрипа стала кордоном між сходом і заходом. Крім того, згідно з договором Річ Посполита зобов’язувалася щороку платити туркам данину у розмірі 22 тис. золотих. Польський сейм не ратифікував цю угоду, і війна продовжилася. У 1676 рік замок знов зруйнували турецькі війська під керівництвом Ібрагіма Шишмана.

У лоно Речі Посполитої місто повернулося у 1683 році. Того ж року його відвідав король Ян ІІІ Собєський. Повертаючись з перемог над турками він пив воду з джерела поблизу замку. Джерело існує і зараз. На згадку про цю подію його називають «джерелом Собєського».

У 1684 році Бучач відвідав французький придворний Далейрац разом з королем і залишив наступний опис замку: "Збудований з каменю на кілька високих поверхів і на дуже товстих та міцних мурах над містом на вершині стрімкої гори. Замковий двір прикрашений низкою галерей і багатьма іншими особливостями архітектури, замикає в собі прекрасну фонтанку, яка б'є джерелом чистої і холодної води".

У 1687 за наказом короля власник Ян і Микола Потоцькі швидко відбудували замок, і до середини XVIII століття він залишався обороноздатним. Згодом військова загроза з боку турків і татар зникла, і замок починає занепадати. На початку ХІХ століття Павло і Каетан Потоцькі дозволили розбирати оборонні мури, з чим місцеві мешканці успішно впорювалися.

І на останнє, легенда. Її бучацький замок також має. Вона розповідає про підземний хід, який починався біля круглої вежі і вів у різні частини міста, і навіть до Підзамочка і Монастирка. Хід був такий широкий, що скрізь того могла вільно проїхати карета. Одна з таких карет, золота карета, що належала Марії Могилянці разом із скарбами якогось пана Каньовського так і залишилися у підземеллях замку. Перевірити легенду та винайти скарби місцевих археологам не вдалося: повітря в підземеллі виявилася отруйним…

З замкової гори майже усе місто, як на долоні. Хоча б заради цього треба піднятися до руїн замку.

Панорама середмістя:

Найдовершеніша в Україні ратуша знаходиться тут, у Бучачі, посеред майдану Волі. Замовив це диво тодішній власник міста, канівський староста Микола Потоцький, задумавши перевершити за своєю красою львівську ратушу. Сам Потоцький хоч і робив багато корисного для надання Бучачу європейського обличчя, проте відрізнявся занадтою вимогливістю до всього, яка часом супроводжувалася і певною жорстокістю. Перед будівничим ратуші, відомим львівським архітектором Бернардом Меретином, автором собору Святого Юра у Львові, він поставив ультиматум: поки ратуша не вийде гарнішою за львівську, архітекторові не буде дозволено одружитися. Завдання, яке ставив Микола Потоцький, було виконано: стараннями тандему Меретин-Пінзель у Бучачі постала найкрасивіша ратуша країни, яка є такою і до сьогоднішнього дня.

Але на цьому мракобісся Потоцького навколо довершеності ратуші не закінчилося. За легендою, вражений роботою майстрів і заздрячи їхньому таланту, граф наказав закрити їх наверху будівлі. Мовляв, якщо вони такі генії, то нехай самі й вибираються звідти. Поміркувавши, умільці спорудили собі крила. Перший майстер, який був найстаршим з них, впав посеред майдану і розбився. Другий долетів до Стрипи і також не вижив. А третій, наймолодший, на ім’я Федір, перелетів річку і приземлися на горі. Гору назвали його ім’ям, і за декілька років стараннями того ж Миколи Потоцького на ній спорудили монастир отців василіан.

Бучацька ратуша з’явилася на світ протягом 1750 – 1751 років. Крім архітектора Меретина у створені її образу взяв участь найвідоміший у Східній Європі скульптор Йоган Георг Пінзель, родоначальник цілої епохи скульптури – епохи рококо, пізнього бароко. Під впливом його робот ще довго перебували його учні та польські й українські послідовники. Кількість скульптур, які створив Пінзель для бучацької ратуші, за різними оцінками сягало від чотирнадцяти до двадцяти чотирьох. Більшість з них було створено на тему перемоги добра над злом, а найоригінальніші мали такі назви: «Феміда», «Давид вбиває Голіафа», «Геракл, який перемагає лернейську гідру або лева», «Геракл роздирає пащу Немейському левові», «Нептун, який заспокоює море», «Запорожець».

На жаль, далеко не всі вони дожили до наших днів: частина загинула у полум’ї пожежі 1865 року, а частина знищена під час Першої світової росіянами, для яких стрілянина по скульптурах Пінзеля була звичайною забавою. Деякі оригінали зберігаються у львівських музеях. Є надія, що після реставрації ратуші вони будуть повернуті на своє місце. Ратуша – не єдине творіння геніальних Пінзеля і Меретина у Бучачі. З іншими ми познайомимося упродовж нашої подальшої прогулянки містом.

Ратуша являє собою двоповерхову споруду висотою у 35 метрів, майже квадратну у плані, над якою підвищується двоярусна вежа з великими вікнами. Щоправда, первісно ратуша була 53 метри заввишки за рахунок 18-метрового шпиля, якій увінчував вежу. Цей шпиль було втрачено під час великої пожежі у 1865 році. На жаль майстрів, які б відновили його, не знайшлося. До 1847 року веред прикрашав годинник, який відновлено у 2002 році.

Основний двоповерховий об’єм ратуші має великі вікна. Кожний з фасадів прикрашають пілястри, завершені капітелями коринфського ордеру. Їх кількість на фасадах не однакова: головний західний має шість пілястр, задній – п’ять, бічні – по чотири. На головному фасаді зберігся картуш з родинним гербом Потоцьких «Пилявою». На фігурному щиті містився надпис «М. Р. 8. К.» («Микола Потоцький – староста Канівський»). Сподіваємося, всі ці цікаві деталі ми зможемо побачити після закінчення реставрації.

Інтер’єр ратуші поділений на дванадцять залів, поверхи з’єднані між собою гвинтовими сходами. У ХІХ столітті на першому поверсі споруди знаходились рада та повітове староство. У міжвоєнний період вся будівля ратуші була віддана під житло і крамниці. Протягом 1982 – 1992 років тут знаходилися історико-краєзнавчий музей та дитяча художня школа. Реставраційні роботи проведено у 1988 – 1989 році, але буквально за десятиліття ратуша, якою ніхто не опікувався, прийшла у запустіння і потребувала вже нового ремонту. Декілька років тому розпочато реставрацію ратуші, яку планували закінчити до святкування 750-річчя міста у 2010 році. Як завжди, не встигли.

Портали ратуші:

Архітектурні деталі:

Нещодавно біля ратуші було встановлено пам'ятник Іогану Пінзелю:

На майдані Волі навколо ратуші збереглося декілька кам’яниць австрійського і польського періодів.

Архітектурні деталі кам'яниць на колишньому Ринку:

Монастир отців Василіан на горі Федір з’явився протягом 1751 – 1753 років з ініціативи графа Миколи Потоцького, фундатора бучацької ратуші. Ще у 1712 році його батько, Стефан Потоцький з дозволу львівського архієпископа запросив з Литви у Бучач отців Василіан для заснування теологічної школи-інтернату і семінарії. А 12 травня 1751 року було закладено перший камінь для побудови монастиря.

Автором проекту комплексу монастиря Св. Хреста чину Св. Василія Великого був архітектор І. Шильцер. Комплекс, що з’явився на місці колишнього домініканського костелу, складався з костелоподібної Здвиженської церкви, дзвіниці, корпусу келій та корпусу гімназії. Проект величезної церкви Воздвиження Чесного Хреста, що будувалася протягом 1750 – 1770 років, приписують архітекторові Готфріду Гофману – автору проекту перебудови Почаївського монастиря, яка здійснювалася за кошти того ж Миколи Потоцького.

Храм збудовано у стилі пізнього бароко. Він хрещатий у плані. З заходу його прикрашають дві п’ятиярусні вежі, які роблять церкву домінантою всього старого міста. Вежі прикрашені пілястрами та карнизами. В інтер'єрі зберігся цінний іконостас та шість дерев’яних скульптур, виготовлених львівським майстром Миколою Філевичем. Стіни прикрашені пілястрами з позолоченими капітелями коринфського ордеру, а також темперним живописом XVIII століття на релігійну тематику.

З обох боків до церкви-костелу примикають корпуси монастирських келій. Келії старші за костел: деякі джерела датують їх XVII століттям. Вони, на відміну від храму, мають спрощений декор і прикрашені лише лопатками і вікнами мансардного поверху. В них, крім келій для ченців, розміщувалися стайня і кухня. Найдавнішим є лівий корпус, що завершується вежею-дзвіницею із шпилем.

При монастирі діяла школа-інтернат та семінарія. У 1804 році тут заснували гімназію, серед викладачів якої були поети Юліян Добриловський та Іларіон Грабович, біолог Семен Труш, а серед слухачів – відомі польські та українські культурні та мистецькі діячі. Її було закрито у 1944 році. У 1946 році ліквідували і монастир. У 1991 році монастир відновив свою діяльність і, як і раніше, належить греко-католикам – отцям Василіанам. У 1995 році при монастирі діє історико-філософський ліцей для майбутніх священнослужителів.

Герб фундаторів Потоцьких «Пилява»:

Будівля костелу Успіння Матері Божої у Бучачі не відрізняється надзвичайною пишністю. Його розкіш, створена геніальним Пінзелем – всередині. Перший парафіяльний костел на місці сучасного постав ще у 1397 року стараннями Михаїла Бучацького. Протягом 1761 – 1763 років коштом графа Миколи Потоцького у підніжжя Замкової гори споруджено лаконічний Успенський костел.

Хрещатий у плані храм було збудовано з цегли і потіньковано. Стриманість фасаду доповнюють подвійні пілястри корінфського з обох боків. Над дверним порталом – фундаторський надпис Потоцького, а ще вище – напівциркульне вікно. На аттику храму – традиційні для бароко вазони. Такі ж самі вази прикрашають і вхідну браму на костельне подвір’я. У тимпані фронтону – скульптура Сікстинської Мадонни роботи Рафаеля Санті. Це – копія, а оригінал зберігається у Дрездені.

Портал храму та фундаторський надпис:

Головна цінність храму – поліхромний вівтар роботи знаменитого скульптора Йогана Георга Пінзеля. У вівтарі домінує бірюзовий колір, який гарно гармонує з білими пінзелівськими скульптурами святих.

Другий вівтар:

Амвони:

Головним та бічні вівтарі було пошкоджено з приходом совітів, які розмістили в храмі магазин-склад, а у крипті костелу – котельню, попередньо здійснивши наругу над рештками Потоцьких. Повернули храм віруючим у 1991 році, після чого римо-католицька громада відновила інтер’єр пам’ятки.

Музична школа (колишня вілла):

Будинок дитячої медконсультації:

Будівля спортивного товариства "Сокіл":

Фігура Божої Матері роботи Пінзеля:

Церква Покрови Пресвятої Богородиці (1764 р.):

Фігура Яна Непомуцена роботи Пінзеля:

Забудова середмістя:

Попередня стаття
Трибухівці