Путила: фестиваль «Полонинська ватра»

Раніше я ніколи не був на жодному етнографічному фестивалі. Не кажучі вже про гуцульські. І ось, проведення у цьому році 46-го гуцульського фестивалю «Полонинська ватра», присвяченого проводам на полонину, на щастя, співпало із моєю мандрівкою Буковиною.

Отже, свято виходу на полонину проходить у Путилі щороку починаючи з 1967 року в останню неділю травня. Місце проведення – місцевий стадіон «Карпати», єдиний майданчик району, що може вмістити велику кількість людей.

А гостей, як місцевих, так і приїжджих, було багато. Так, автомобільні пробки почали з’являтися ще за 40 кілометрів від Путили – біля Сокільської скелі. В’їзд до Путили, як і обіцяли організатори, був платним. Точніше, в’їзд було взагалі заборонено, а мзду у розмірі 20 гривень так звана «Гуцульська митниця», що розташовувалася в сусідніх Тораках, брала лише за те, щоб дозволити проїхати ще додаткові 100 метрів у бік Путили.

Тут, при в’їзді до містечка стояв кордон міліції, який направляв усі транспортні засоби на стоянку, яка, звичайно, теж була платною. На фото: кордон міліції на в’їзді до Путили на фоні зіпсованої бляхою і сайдингом дерев’яної церкви в Тораках:

Звідси до центру Путили приблизно 4 – 5 кілометрів, які більшість приїжджих додала на спеціально курсуючих до центру бусиках. Я ж вирішив прогулятися пішки, щоб поближче роздивитися Путилу і околиці. Тим більш, що довколишні краєвиди цьому сприяли.

Сприяла цьому, як ні дивно, і погода. До цього Буковинські Карпати декілька днів рясно поливалися водою з небес. Навіть у 6 годині ранку, коли я виїжджав з Виженки, дощ не переставав йти. Але згодом хмари розсіялися, і на горизонті з’явилася веселка. Слід зазначити, що за словами місцевих мешканців в цьому році перший раз за всю історію проведення фестивалю він проходив не під дощем.

о дорозі до центру Путили через кожні декілька сот метрів розташовувалися кордони міліції, які зупиняли транспорт, який «випадково» потрапив до Путили. Але ще більше ніж постів міліції, по дорозі до центру було агітаційних наметів однієї з політичних партій (ну тієї, про яку по телевізору заборонено говорити :))

Забігаючи вперед скажу, що кожний хто сидів на стадіоні і дивився за видовищем, обов’язково мав у себе в руках газету цієї політичної сили. Центр Путили був заповнений приїжджими і торговцями з самого ранку. Стадіон «Карпати», на якому мало відбуватися дійство, потрохи заповнювався народом.

А поруч із стадіоном розвернулися багаточисельні виставки-продажі витворів декоративно-ужиткового мистецтва, килимів, лижників, вишиванок, традиційних гуцульських страв: бринзи, банушу, гуслянки, кулеші.

Колекція писанок з Музею писанкарства в с.Яблониця:

Подібне відбувалося і біля садиби-музею Ю.Федьковича.

А на сцені біля райдержадміністрації керівники району нагороджували кращих людей року Путильщини.

Навколо стадіону розташувалися експозиції продукції різних регіонів Буковини. Тут було все: від шашликів і банушу – до бєздєлушек китайського виробництва.

Кількатижнева злива нагадувала про себе непроїжджими для транспорту вуличками Путили:

Близько 10 години ранку стадіон заповнився і почалася офіційна частина, яка продовжилася виступом самобутніх гуцульських колективів і зірок української сцени місцевого масштабу.

Далі було все за планом. Традиційне свято виводу худоби на пасовища продовжився гуцульськими співами та виходом трембітаріїв, які повідомили про початок урочистостей. Сценарій свята включав в себе винос «чаші достатку», вручення ватагу пастухів святкового калача, виїзд верхових чабанів.

Чесно кажучи, мені було трохи скучно, і я вирішив пару годин присвятити вивченню Путили. Сподіваюсь, в мене це добре вийшло :)

Повернувся я на кульмінацію дійства – запалення гуцульської ватри – символу фестивалю.

Далі було прощання з пастухами перед відправкою їх на полонини, де вони пробудуть аж до осені. За традицією, вогонь від цієї варти запалюється на всіх довколишніх полонинах і не гасне до кінця літування.

На завершення додам, що задоволення від фестивалю я отримав. В цілому, сподобалося. Але, це було далеко не те, чого я очікував, їхавши за 1200 кілометрів через усю Україну. Висновок наступний: їхати на «ватру» – варто, але достатньо зробити це один раз в житті.