У молдавсько-турецькі часи Чернівці радше скидались на велике село: хатини між пагорбами, городи і садки, ґрунтові вулиці без бруку та каналізації. Середмістя займало невелику низину та схили між теперішніми вулицями Головною (її найстарішим початком), Шолом-Алейхема, Синагоги (історична Synagogengasse, у ХХ ст. - Вільсона, за СРСР - Анрі Барбюса; нині ми повертаємо їй австрійську назву - вулиця Синагоги), П. Сагайдачного та Турецькою.
Ландшафт диктував і щоденні звички містян. Дощі і талі води перетворювали шляхи на багнисті потоки, що зносили балки, дошки, хатні пожитки і несли все це до урвища, знаного як Єврейський рів/яр (його ще звали Водяним ровом або Потоком). Біля сучасної Фонтанної площі міст з’єднував обидва береги яру на Головній. Воду приборкували роками: робили дерев’яні канави, ставили мости, укріплювали береги фашинами, насипали гравій, стелили широкі дерев’яні плити-тротуари. Лише з появою водогону та каналізації місто зітхнуло вільніше.
Послідовники Мойсея з’являються у містечку над Прутом ще в XV столітті - переважно ашкеназі, що втікали від переслідувань у католицьких країнах Заходу. До них згодом долучилися сефарди, вигнані з Іберії. В османську добу (після 1453-го та особливо після 1526-го) юдеї почувалися відносно безпечніше: мусульмани шанували пророка Мусу та дозволяли громадам жити своїм правом.
На початку XVIII століття в Чернівцях уже склалася базова інфраструктура юдейського життя: діяв хедер - початкова релігійна школа, збудована близько 1710 року і відновлена після спалення 1769-го; працював кагал - самоврядний орган громади, згаданий у 1727-му, що відповідав за адміністративно-фінансові, судові та виховні справи; існував і старий єврейський цвинтар у напрямку нинішньої вулиці Зеленої.
За входження до Австрії (1774) євреї становили відчутну частку населення міста і Буковини загалом. Обмеження на нерухомість зняли в 1864-му, а Конституція 1867 року зрівняла їх у правах із рештою підданих. На зламі століть євреї були вагомою опорою міської економіки та самоврядування: 1900 року в Чернівцях мешкало 21 587 юдеїв (32%). Важливо: на відміну від багатьох західноєвропейських міст, ґетто тут не існувало - у Чернівцях можна було селитися будь-де, хоча історичний центр тяжів саме до долішнього кварталу.
У 1784 році Йозеф Мойшайн відкрив тут заїжджий двір із корчмою «Zum Goldenen Schiff» («Під Золотим Кораблем») - один із найперших готелів старих Чернівців. Заклад був таким популярним, що дав ім’я цілому кварталу. А наприкінці ХІХ століття, коли на площі Святого Хреста звели «Шіфу» («Будинок-корабель»), назва «корабель» мігрувала ще вище, підкреслюючи спадкоємність міської пам’яті.
Фонтан працював до 1894 року, поки під керівництвом пана Шумейки прокладали новий міський водогін - тоді його розібрали. Під час каналізаційних робіт на площі натрапили на велику кількість уламків кераміки XIII–XIV ст. - промовистий доказ того, що на той час міський осередок уже стояв на правому березі Прута, відступивши з лівобережних Ленківців.
У добу розквіту на майдані сходилося шість вулиць: Нижня Єврейська (Фонтанна; нині - Петра Сагайдачного), Синагоги (сьогодні з історичною назвою - вулиця Синагоги), Львівська/Вокзальна (нині - Гагаріна), Святої Трійці (нині - Б. Хмельницького), Верхня Єврейська (нині - Шолом-Алейхема) та Головна (Енценберґа–Головна). У сучасній тканині міста це радше вузол кількох перетинів, а геометричне «серце» старої площі відповідає перехрестю Сагайдачного × Шолом-Алейхема.
До 1940 року по периметру стояло шість кам’яниць і діяв єврейський шпиталь. Саме звідси виростали мережі шинків і заїздів: наприкінці XVIII століття в навколишніх кварталах працювало вже близько 15 корчем і понад два десятки заїжджих дворів із промовистими вивісками - «Під Золотою Рибкою», «Під Трьома Коронами», «Під Чорним Орлом», навіть «У Свинячому Кварталі». Сьогодні про юдейську історію цього місця нагадує пам’ятна табличка на одному з будинків довкола колишньої Фонтанної площі: під час гітлерівської окупації тут пролягав периметр єврейського ґетто.
Функціонально площа була головною розв’язкою долішнього міста. Від неї на південний схід тягнулася Фонтанна (нині - Сагайдачного) у бік площі Турецької криниці та далі - «дорога на Горечу», Селище, Маморницю і Ясси. На південь угору йшла дорога через Молою і Великі Кучурі на Сучаву та Семигород (Трансильванію) - згодом вона частково оформилася як Шолом-Алейхема і Головна. На північ від Фонтанної площі вужчала Єврейська (Жидівська), петляючи штетлом униз до броду/мосту через Прут - саме цією віссю на Старий Ринок прибували купці зі Снятина, Коломиї, Львова і далі з Європи.
Уздовж Синагогенґассе тяглася безперервна низка релігійних, благодійних і освітніх осередків; це і нині «читається» з фасадів: збережені карнизи і арки проїздів, ковані хвіртки зі зірками Давида та літерами івриту, планувальні проходи до дворів і колишніх залів зібрань. Атмосфера штетла відчутна в деталях, що пережили століття і продовжують маркувати головну вісь старого кварталу.
Скромна одноповерхова кам’яниця зі стрімким бляшаним дахом зберегла рідкісну для Чернівців автентичну вивіску: «Eisikowicz - fondat 1910» з додатком румунською «Pictor de firme» (майстер вивісок). Два вузькі вікна під ґратами, невеликий бічний вхід і низький карниз створюють типову «штетлівську» пластику фасаду; перед нами не салонна архітектура, а робочий дім ремісника, де крамниця і майстерня жили під одним дахом.
Поруч - будинок №19: одноповерховий, симетричний, із простим класицистичним порталом навколо заглибленого входу та рустованою «каменною» підошвою цоколю. Маленьке слухове віконце в даху, три широкі світлові прорізи і глуха, майже оборонна стриманість деталей - характерні риси житлової забудови Синагогенґассе початку ХХ століття, де функція завжди переважала над декором.
Архітектура поєднує первісний класицизм із пізнішими неоренесансними штрихами. Двоповерховий фасад вибудуваний аркадним рядом: на другому ярусі три великі лучкові вікна, між ними - «глухі» арки; унизу - строгий руст і прямокутні вікна. Масивний центральний портал веде до колишнього вестибюлю; типологічно молитовна зала містилася на горішньому поверсі, службові кімнати - на нижньому.
Після війни божницю закрили, інтер’єри частково переробили, однак силует і декор фасаду добре читаються. Нині в будинку діє молитовний дім однієї з протестантських громад, і споруда, попри зміни, продовжує формувати історичну тяглість Синагогенґассе.
Велика синагога на вулиці Синагоги, 31 - головна святиня історичної Синагогенґассе. Будівництво розпочали на межі XVIII–XIX століть (у джерелах фігурують 1799 та 1820 роки), а завершили 1853-го. Кам’яниця стала одним із найцікавіших взірців юдейського зодчества середини ХІХ століття на українських землях: стриманий класицизм із виразним галицьким відтінком.
Архітектура підпорядкована сакральному устрою: класицистичний портик західного фасаду фактично є сходовою кліткою, що веде до жіночої галереї, а чоловічий молитовний зал перекрито дев’ятьма полями парусних склепінь зі збільшеним центральним. У східній стіні домінує Арон-га-Кодеш; до сувоїв Тори піднімалися сходами, світло спадало з верхнього вікна, підкреслюючи осердя простору.
Життя громади тут було організоване за класичним юдейським каноном. Рабин починав молитву, але кожен, хто відзначив бар-міцву, мав право читати Тору; синагогальний служка підтримував порядок, читав уголос молитви, трубив у ріг і наглядав за дітьми. Серед духовних провідників згадують Самсона Горовіца, Лазара Еліаса Ігеля - доктора теології, кавалера ордена Франца Йосифа, а пізніше Беньяміна Вайса; напередодні закриття служили рабини Е. М. Шульцінґер і Мордехай Шібер, кантор Йосеф Мартуліс, читці Берл І. Шапіро та Ернестина Мартуліс.
Це був не лише дім молитви, а і повноцінний центр спільноти: при божниці діяли хедер і бейт-га-мідраш, у підвалі влаштували мікву; поруч працювали шпиталь і притулок для вбогих. Навколишня дерев’яна забудова вигоріла під час великої пожежі 1865 року, однак кам’яна синагога вціліла - подія, що породила легенди про її «недоторканність».
За радянської влади святиню закрили і переобладнали під господарські потреби: молитовний зал перекрили другим поверхом, інтер’єр втрачено. Попри це, фасад і сьогодні зберігає барельєфний напис івритом - тихий слід головного осердя старого Юденштадта.
Єврейський шпиталь на Синагогенґассе, 29 поставав як благодійний інститут громади: перший заклад для хворих і літніх діяв тут уже з 1791 року, у 1854–1855 рр. його збудували/перебудували на кошти громади, а в 1930-х на пожертви всесвітньо відомого співця з Буковини Йозефа Шмідта звели новий двоповерховий корпус із характерними круглими вікнами - промовистим мотивом юдейської сакральної пластики. Модель опіки поєднувала професійність і милосердя: заможні лікувалися в платних палатах (30/20/15 ґелерів на добу для трьох класів), убогих «за припадком до громади» приймали безплатно.
Фінансування вибудувалося з пожертв і дрібних зборів: заповіт Хаїма Тіттінґера (6500 флоринів), продаж місць у синагозі, по крейцеру з птахорізки, такси за встановлення мацев, доходи від кошерного забою. Лікарів відбирали за кваліфікацією (університетський диплом доктора медицини, хірургія, бажано - акушерство), щоденні обходи були нормою, під час епідемій режим посилювали.
За радянської влади тут діяла міська лікарня № 2; нині будівля стоїть у зоні зсуву і використовується фрагментарно, на підлозі першого поверху зберігся мозаїчний Меґен Давід (מגן דוד) із гебрайським написом.
«Сафа Іврія» - шкільне товариство поширення івриту - утримувало на вулиці Синагоги просторий будинок під № 6. Від 1918 року воно переросло в крайову шкільну спілку, що координувала садки, однокласні школи, курси для учнів і вчителів у Чернівцях та містечках Буковини. У 1929-му інституції товариства відвідувало понад шістсот дітей; сиріт і дітей із бідних родин навчали коштом громади та донорів (зокрема фонду «Джойнт»). Довголітнім лідером був д-р Йозеф Бірер - лікар, піонер сіоністського руху на Буковині, організатор «Гасмонєї» і президент спілки; по його смерті товариством керували д-р Лупу Раппопорт і д-р Г. Штернберг, секретарем був Кальман Ґроніх.
Нарешті, ще одна важлива деталь «соціальної топографії» - допомогові товариства. «Махсике-Шаббат» під № 18 на вулиці Синагоги опікувалося незаможними та «суботнім столом», і про це нагадували написи на фасаді (нині втрачені) та ковані решітки з зірками Давида. Похоронне братство «Хевра тегілім» (№ 23) обслуговувало ключовий ритуальний цикл громади; його класицистична будівля на початку ХІХ століття згодом набула неоренесансних рис і нині використовується іншою конфесією - але планувально лишається читабельною «як синагога».
Єврейський притулок на вул. Синагоги:
Наприкінці Синагогенґассе, перед виходом до Сагайдачного, збереглася пара «міських дворів» рубежу ХІХ–ХХ століть. Кутова двоповерхова кам’яниця з високим, хвилястим фронтоном і ліпленими картушами колись тримала кут кварталу і фасадом «грала» одразу на дві вулиці. Під шаром потемнілого тиньку ще читаються русти, фігурні сандрики і фриз із ромбами - скромна сецесія з домішкою необарокових акцентів, типовий наріжний будинок штетлу з лавкою внизу і помешканням нагорі.
Поряд - симетрична кам’яниця з проїзною аркою у двір, кованими балкончиками та маскароном над порталом. Над аркою вцілів фрагмент німецькомовної вивіски кінця ХІХ ст., що нагадує про торгове минуле вулиці: тут тягнулися крамниці і майстерні, а внутрішній «колодязь»-дворик працював складом і господарським подвір’ям.
Вулиця Синагоги була нервом кварталу: на ній зосереджувалися святині, школи, шпиталі, благодійні та культурні товариства. Поруч - невеличкі вулички-ниточки (вулиця Годинкарів, Львівська, Ужгородська, Глухівська, Бахмацька тощо) з одноповерховою забудовою, де ще відчутний подих штетла.
Вулиця Годинникарів (колишня К. Лібкнехта) - зберегла ремісничу «пам’ять». Між будинками № 6 і № 8 ховається фрагмент старого «склепу» з аркою у подвір’я - типовий вхід до крамнички-майстерні; саме такі фасади формували «ритм долішнього міста»: вузька брама, вивіска, товар у вікні, майстер за прилавком.
На розі з вулицею Рози Люксембург стоїть одноповерховий «будинок-корабель» - локальний варіант міського «шпіцґабелю», що у мініатюрі перегукується з пізнішою «Шіфою» на майдані Св. Хреста.
Старий Ринок - головний торговий майдан Чернівців австрійської доби, що сформувався ще в доавстрійський період під назвою Єврейська площа. За Габсбургів він дістав офіційну назву Alten Markt і працював як ярмаркова площа щонайменше двічі на тиждень. Розташування - на роздоріжжі теперішніх вулиць Петра Сагайдачного та Шолом-Алейхема, тобто рівно між Фонтанною площею та підйомом у Горішнє місто.
Від Старого Ринку розходилися ключові траси міста. На схід/південний схід - згадана Фонтанна → Турецька криниця → Гореча/Ясси; на південь угору - хребетними вулицями у бік Серета, Сучави і Семигороду; на північ - Єврейська Головна/Велика Єврейська (Jüdische Hauptgasse), що вела через штетл до броду/старого мосту через Прут. Ця мережа робила Alten Markt логістичним центром не лише торгу, а і міських новин, ремісничих кооперацій і мандрівної економіки, яка живила Чернівці до появи залізниці.
Старий Ринок був обличчям юдейського кварталу: торгівля, дрібний гешефт, ремісничі ряди, крамнички «склепи», заїзди та корчми створювали неповторну акустику і запахи: свіжа випічка, пряне вино, дим від жаровень, кличі перекупок - у тіні вивісок і карнизів Єврейської Головної. Саме звідси штетл «піднімався» ланкою вулиць на площу Святого Хреста та далі - у парадні австрійські квартали.
Сьогодні від колишньої ярмаркової географії залишилася топографія перехресть і кілька будинків, що пам’ятають «товчію» Alten Markt. Але якщо стати на кут Сагайдачного × Шолом-Алейхема і уявити розсувні ятки, дерев’яні столи, візки з бочками та крики міняйл, то Старий Ринок знову проступить у міському повітрі - як пульс штетла і «ринковий орган» долішніх Чернівців.
Вулиця Гетьмана Петра Сагайдачного - головна вісь долішніх Чернівців, що поєднує Фонтанну площу зі Старим Ринком і далі веде до площі Турецької криниці. Її трасування склалося вздовж давнього струмка між пагорбами, тому тут споконвіку панувала приземкувата приватна забудова, дерев’яні дахи, вузькі фасади крамничок і заїздів. Від Фонтанної площі ця вулиця була найкоротшим виходом у серце штетла: праворуч від неї відкривається вулиця Синагоги, ліворуч - мереживо коротких провулків, що вели до єврейських садиб і «склепів».
Історично Сагайдачного складалася з двох ліній: нижня частина звалась Нижньою Єврейською, згодом Фонтанною (Springbrunnengasse), а верхня - Кушнірською, пізніше Моравчу, у міжвоєнний час генерала Авереску. 1944 року радянська влада об’єднала обидві ділянки в одну магістраль (спершу Сталінградська, потім Волгоградська), а 24 вересня 1991 року вулиця повернула собі українське ім’я гетьмана Петра Сагайдачного. Попри всі перейменування, її функція не змінилася: це «нитка», на яку нанизані найдавніші міські майдани долішнього міста.
Сагайдачного завжди була житлово-торговою артерією. Наприкінці XVIII - на початку ХІХ століття довкола працювали десятки шинків і заїжджих дворів, а вітрини дрібних майстерень - годинникарів, пекарів, крамарів, різників - творили акустику штетла. У кадастрових книгах трапляються прізвища єврейських, українських, румунських і німецьких родин - щільне співжиття громад легко «читається» навіть за списками власників. Тут же сходилися найважливіші міські напрями: через площу Турецької криниці - на Горечу, Селище, Маморницю і Ясси; угору схилом - на Серет, Сучаву і Семигород; униз штетлом - до броду, а згодом мосту на Пруті.
З вулицею пов’язані кілька виразних адрес. На тодішній Авереску 11 травня 1901 року народилася Роза Ауслендер - одна з помітних німецькомовних поетес ХХ століття, нині вшанована меморіальною дошкою. Під № 10 містилася греко-католицька спільнота св. апостола Тадеуша, що 1908 року стала «Руською міщанською читальнею» - важливим осередком української громади. Від перехрестя зі Сагайдачного і досі найзручніше заходити у вулицю Синагоги - до Великої синагоги, єврейського шпиталю, мікви та інших інституцій Юденштадта.
Єврейська Головна - нинішня вулиця Шолом-Алейхема - була підйомом від Старого Ринку до площі Святого Хреста в «горішньому місті». Саме нею, петляючи поміж лавками і «склепами», місто виводило подорожнього з базарного ядра штетла в бік парадної австрійської забудови. У давніх описах вона фігурує як Велика Єврейська (Jüdische Hauptgasse), а її «пара» - Долішня Єврейська (Фонтанна) - тягнулася долиною струмка. Після середини ХІХ століття, коли заможні юдеї почали переселятися до престижніших кварталів «горішнього міста», за старою артерією збереглася історична назва і характер «єврейського центру» з дрібним торгом і ремеслами.
Площа Турецької Криниці, знана також як площа Святої Марії, - це вузол, де міська пам’ять про воду, торг і молитву зійшлася в одну топографію. Її витоки - у турецькій добі: у червні 1713 року Османська Порта, стримуючи російський натиск, ввела адміністрацію на Буковині; 1714-го у Чернівцях став гарнізон, що простояв близько п’яти років. Із тих часів місто зберегло «турецькі» назви і приділену увагу джерелам води: саме турки, за місцевою традицією, упорядкували тут студню і звели біля неї кам’яний резервуар. Пам’ять про османів зафіксована не тільки у топоніміці («Турецька», «Турецької Криниці»), а і в усних переказах: старожили розповідали про давній єврейський цвинтар поблизу, де поруч із мацевами траплялися плити з півмісяцями.
Первісно криницю звали Панською, або Княжою - від близької церкви Благовіщення. 1793 року її капітально відремонтували, а вже 1797-го в документах фіксують назву «Турецька криниця» (Fontina domnească у паралельному вжитку). Воду дозволялося брати лише на пиття - біля студні чергував сторож, і це було не примхою влади: води в місті бракувало, особливо в посушливі роки, а довколишня забудова була дерев’яною і пожежонебезпечною. Тож криниця виконувала і протипожежну функцію: аби запас води не залежав від сезону, біля неї влаштували той самий кам’яний резервуар «на чорний день».
У міській економіці вода тут завжди була «видатком»: 27 квітня 1858 року магістрат на засіданні під головуванням бургомістра Ортинського схвалив план міського архітектора Фіали - вирівняти та забрукувати площу, полагодити резервуар і прокласти гравійований під’їзд (кошторис - 1065 флоринів 54 крейцери). Коли 1875-го підрядник Гайнріх Вострадовський заявив, що через переволожені ґрунти резервуар не встановити на проєктну глибину, комісія веліла «вигортати мокру землю аж до сухої» та підвищити стіни резервуару - ці додаткові роботи місто теж оплатило. 1889-го общинна рада виділила 103 флорини 31 крейцер на павільйон, а 1907-го, під наглядом архітектора Алоїса Леопольда, вимостили тротуари. Так криниця стала не лише інженерною спорудою, а і акуратно оформленим міським простором.
Єврейський вимір площі зосереджений довкола мікви - ритуальної лазні. За приписом Галахи кожен, хто має набути ритуальної чистоти, має зануритися у воду природного походження; саме тому для мікви використовували джерельну або дощову воду, а «підлита з відра» вважалася непридатною. На площі майдану Турецької криниці стояла одноповерхова мурована міква (зареєстрована також із адресами Фонтанна і Турецька, № 18) - власність Чернівецької єврейської релігійної громади. 14 липня 1898 року магістрат офіційно дозволив відводити до мікви надлишок води з резервуару біля криниці крізь отвір у кам’яній кладці та трубу під мостовою площі; громада щорічно сплачувала 2 флорини (з 1908 року - 4 корони), зобов’язувалася тримати труби водонепроникними і без нарікань прибирати площу після робіт. Ключова умова міста: рівень води в резервуарі не дозволено знижувати нижче зливного отвору, а магістрат має пріоритет на воду «з огляду на обставини». Дисципліна довкола мікви була суворою: 4 травня 1840 року магістрат нагадував громаді про обов’язок негайно призначити наглядача (інакше загрожував штраф), адже «не першому-ліпшому» можна довірити ремонт і порядок.
1888 року на ремонт лазні витрачено 4380 флоринів 79 крейцерів. Технічний паспорт від 23 жовтня 1940-го фіксує стан споруди: «збудована громадою у 1830 році», одноповерхова, із роздягальнею на 71 кабіну, мийною, парною, у напівпідвалі - душова, ванне відділення та басейн; у дворі - котельня з двома котлами (локомобільний і вертикальний Шухова), потрібен капремонт; рекомендація - обмежитися загальним ремонтом для запуску. Після війни лазня діяла знову, трансформувавшись у міську комунальну купальню; сьогодні в будівлі працює «Дельфін». Символічно, що навіть у договорах кінця ХІХ - початку ХХ століття міська влада і громада прописали «екологію води»: міква - так, але тільки на надлишку джерела, без шкоди для потреб усього району.
Сама криниця - це і легенда. Молодий паша, побачивши тут красуню-чернівчанку, закохався і запропонував їй стати однією з його дружин. Дівчина відмовила, і паша заборонив містянам користуватися водою. Коли наступного дня вона знову прийшла до джерела і побачила зухвалого вельможу, кинулася у криницю… Романтичний сюжет, яким би він не був, означив головне: значення студні для життя долішнього міста і його моральний статус «спільного добра». Тому 1858-го, 1875-го, 1889-го і пізніше місто послідовно доглядало цю інженерію: чистка, підняття бортів, павільйон, бруківка.
Поряд із площею пролягала вулиця Турецька і коротенька вулиця Турецької Криниці.
Праворуч, під високим кам’яним муром, відкривається один із найбільш поетичних об’єктів старих Чернівців - Турецький міст. Ще в ХІХ столітті тут тягнувся глибокий яр: струмок брав початок від теперішньої вулиці Митрополита Андрея Шептицького, збігав униз і впадав у так званий Єврейський рів між Сагайдачного та вулицею Синагоги.
Коли яр засипали, за проєктом архітектора Йосипа Григора влаштували елегантний місток, що з’єднав урвисті береги. Він залишився одним із найромантичніших «вікон» на площу: звідси видно павільйон криниці, периметр лав і ліхтарів, а за сприятливої погоди - чути дзюркіт струмка, якого вже немає.
Під час відновлення площі до 600-річчя Чернівців (2008) сюди запросили турецьких майстрів: криниця знову дістала півмісяць, кювети для питної води, у центрі постали колони і фонтан, на схилі - великий квітковий годинник, решітки та люки відлили на заводі в Микулинцях. Так простір повернув собі і функцію, і декор, і «східний акцент» назви.
Якщо звертати увагу на деталі, то на площі можна побачити багато цікавого:
Закуточки площі:
Вид на Велику синагогу з Турецької криниці:
Вулиця Турецька - одна з найдавніших артерій долішніх Чернівців, що тягнеться схилом униз від колишньої Крайової Палати (нині - вул. Митрополита Андрея Шептицького) до околиць площі Турецької криниці. Історично вона складалася з двох паралельних гілок: власне Турецької (парний бік) і Турецької Криниці (непарний), які виникли як «правий» і «лівий» ряди забудови вздовж давнього підступу до джерела. Після включення краю до Румунії обидві назви зберігалися, за радянської влади їх злили під загальною назвою «Турецька», у 1950-му перейменували на Коларова, а 1992 року вулиці повернули історичне ім’я. Тут здавна концентрувалися вода і тепло: підземні потоки, міські лазні, резервуари; звідси найкоротший вихід на площу Турецької криниці з міквою, до Фонтанної площі і на вулицю Синагоги.
На Турецькій традиційно переважала приватна, приземкувата забудова, але саме тут з’явилися і кілька вагомих громадських об’єктів: міська комунальна школа на розі Турецької та Шептицького (урочисте закладення - 13 вересня 1883 року), колишній єврейський культурно-освітній центр «Тойнбі-Галле», а також будинок молитви християн-адвентистів. Вісім кам’яниць вулиці нині мають статус пам’яток архітектури місцевого значення (зокрема № 1, 3, 4, 6, 7, 9 - колишня Каса соціального страхування, 10 і 32), що добре передає еволюцію міського фронту від пізньоавстрійського часу до міжвоєнного модернізму.
Особливо промовистою є кам’яниця колишнього товариства «Тойнбі-Галле» на Турецькій, 10. Ідея «Toynbee Hall» народилася в Лондоні наприкінці XIX століття як осередок просвітництва для робітничих кварталів і швидко прижилася в Центральній Європі у форматі «народних домів» із вечірніми курсами, бібліотеками, лекціями та гуртками. Чернівецька «Тойнбі-Галле» стала єврейським культурно-освітнім центром долішнього міста: тут влаштовували публічні читання, працювали навчальні курси для ремісників і крамарів, діяли товариські і благодійні ініціативи громади. Будівля стримана і функціональна - двоповерхова мурована кам’яниця з симетричним фасадом, акцентованим карнизом і великими проймами, без надмірного декору, що відповідає духові просвітнього «соціального дому» кінця ХІХ - початку ХХ століття.
Після Другої світової війни будівлю перепрофільовано; нині тут міститься будинок молитви і навчальні класи (Буковинський біблійний інститут), але у дворових об’ємах і плануванні все ще «читається» первісна громадська функція: великі зали-«аули», прямі комунікації, універсальні приміщення під курси і зібрання.
Площа Св. Марії (Турецької криниці) вночі:
19.10.2025 
