Нордична мрія: від Трансільванії до Ірландії через Скандинавію і край Арктики

Ця подорож стала для мене справжнім ковтком свободи - несподіваним, незапланованим, але від того ще більш захоплюючим. Через обставини я до останнього не знав, чи зможу виїхати з України, тому взагалі нічого не планував. Не було жодного маршруту, жодної ідеї, жодного заброньованого квитка чи місця. Я не знав, куди прямуватиму, які країни побачу. І лише тоді, коли мені вдалося перетнути кордон і опинитися в Румунії, почав формувати маршрут - спонтанно, інтуїтивно, керуючись лише одним бажанням: втекти від спеки та буденності.

Хоч серце рвалося до Африки, розум підказував: ні, зараз потрібен холод. Я вже втомився від спеки в Україні, і мої думки звернули на Північ. Так я обрав той маршрут, де ще ніколи не бував: Стокгольм, фйорди і міста Норвегії, Лофотенські острови за Полярним колом, Дублін і Атлантичне узбережжя Ірландії, нова для мене частина Трансільванії.

Кожен етап мандрівки я придумував на ходу - купував квитки, бронював хостели, шукав, як дістатися наступної точки. Це був виклик, але водночас - найбільше задоволення. Я знову відчув себе живим мандрівником. Три роки без подорожей за кордон - це ціла вічність. Я вже забув, як це - жити в хостелах, літати лоукостами з рюкзаком, відкривати для себе нові міста і культури.

Так, ця подорож стала однією з найдорожчих у моєму житті. Квитки купувалися "на завтра", без заздалегідь, навіть за мінімальними тарифами - по ціні бізнес-класу. Житло теж обходилося недешево, адже все планувалося спонтанно, а Європа стала значно дорожчою. Але я не шкодую ні про один витрачений євро. Це була плата за свободу, за спонтанність, за вау-ефект. І це була одна з найкращих моїх подорожей.

Приблизний маршрут вийшов таким: Буковинські Карпати - Бухарест - Стокгольм - Берген - фйорди Норвегії - Тронгейм - Лофотенські острови - Ірландія (Дублін, скелі Мохер, Голуей, Кілкенні) - Трансільвания (Клуж і навколо) - Південна Буковина

 

Старт у Південній Буковині та Буковинських Карпатах

Моя велика подорож почалася з моменту, коли я перетнув українсько-румунський кордон у пункті Порубне-Сірет. Щойно я опинився на румунському боці та чекав, поки інші пасажири мого автобуса проходили паспортний контроль, я дістав телефон і почав формувати маршрут. Прямо там, на кордоні, за півгодини я встиг купити більшість квитків і забронювати житло на кілька наступних тижнів. Це була імпровізація, підкріплена багаторічним досвідом мандрівника: швидко, чітко, інтуїтивно.

Першим пунктом став добре знайомий мені регіон - Сучава, столиця Південної Буковини. Тут мешкає моя родина, мої доньки, і я провів з ними два душевних, спокійних дні. Це був особливий початок подорожі - не з аеропорту чи хостелу, а з родинного дому, серед близьких і рідних людей.

Я з радістю побачив, що в Сучаві нарешті завершили реставрацію чудової ратуші - справжньої архітектурної перлини міста. Тепер вона знову тішить око і повертає місту його історичне обличчя. 

Разом із доньками ми також відвідали тронну фортецю - один із символів Сучави. Хоча фортеця і була в риштуваннях, і зробити хороші фото не вдалося, прогулянка старими мурами все одно подарувала нам багато приємних моментів.

Ми з Поліною на троні Тронної фортеці в Сучаві:

Наступного ранку після прибуття в Сучаву ми родиною вирушили на одноденну мандрівку Буковинськими Карпатами - до місць, де гори стикаються з небом, а кожен вигин дороги відкриває нову, ще прекраснішу панораму. Першою зупинкою став новий оглядовий майданчик Panorama Bucovinei, розташований неподалік від міста Кімполунг-Молдовенеск.

Це сучасна облаштована локація з платним входом, що дозволяє насолодитися краєвидами з максимальним комфортом. Тут є дерев’яні тераси, гойдалки, фотозони та затишні місця для відпочинку - усе продумано так, щоб кожен гість зміг зануритися в красу карпатських пейзажів.

Звідси відкриваються приголомшливі краєвиди на хвилясті зелені хребти, вкриті мозаїкою лугів, смерекових лісів і невеликих буковинських сіл, що розсипані по схилах немов з дитячої казки. На передньому плані видно вузьку гірську дорогу, що петляє поміж пагорбів, а на тлі - глибока, оксамитова сінь гір.

Особливо вражає вид на долину з храмом, що ховається серед зелені - типовий буковинський пейзаж, де природа та культура переплітаються у гармонії.

Окремою родзинкою стала оглядова платформа, збудована просто навколо берези - ніби з казкового світу. Сидячи на дерев’яному стільці, встановленому на цій химерній «вежі», почуваєшся господарем Карпат - перед тобою відкривається нескінченний горизонт, який важко осягнути поглядом.

Після "Panorama Bucovinei" ми продовжили подорож карпатською дорогою і зупинилися біля одного з найвеличніших пам’яток Південної Буковини - монастиря Сучевиця. Це не просто культова споруда - це справжній монастир-фортеця з масивними мурованими стінами, потужними оборонними баштами та унікальним храмом, розписаним суцільно як зовні, так і зсередини.

Монастир Сучевиця був збудований у 1585 році родиною Мовіле - впливовими боярами, які відіграли важливу роль в історії Молдови. Архітектурно він поєднує готичні, візантійські та ренесансні елементи. Але головна особливість - це розписи. Увесь зовнішній периметр церкви покритий яскравими фресками XVI століття, що збереглися до наших днів у вражаючому стані. Вони зображають біблійні сцени, святих, духовні символи і цілі "богословські енциклопедії" у фарбах.

Цей кадр я зробив із сусіднього пагорба, звідки відкривається найефектніша панорама монастиря. Звідси він постає як справжній середньовічний замок, захований у горах. Незрозуміло, то фортеця, то лавра - так вражає це видовище. Цей ракурс майже ніхто не знає - я відкрив його ще восени 2021 року під час попередньої мандрівки Буковиною.

А ось - фрагмент самої церкви з близької відстані. Добре видно один із найяскравіших стінописів. Фрески кольорові, глибокі, ніби живі. Вони зображують цілі ряди святих, євангельські сцени та іконографічні композиції, які зберегли дух молдавського Відродження. Це унікальна молдавська школа живопису, яка увійшла до списку ЮНЕСКО. Багато фото розписів у монастирі ви можете подивитися в моїй окремій статті про Сучевицю.

Ще однією важливою зупинкою в нашій подорожі Буковинськими Карпатами став перевал Чумирна - найвища точка мальовничої дороги між Кімпулунгом і Радівцями. Вперше я відкрив для себе це місце восени 2021 року. Тоді тут панувала абсолютна тиша - ні душі, лише вітер у верхівках ялин, запах гір та безкраї краєвиди.

Цього разу ситуація кардинально відрізнялася: перевал був переповнений туристами, автомобілями і галасом. Проте навіть натовп не здатен був затьмарити красу цього пейзажу. Простори, що розгортаються з висоти, залишають незабутнє враження: хвилясті карпатські хребти, вкриті густими смерековими лісами, перетинають горизонт, а стежки внизу губляться серед пагорбів.

Особливо вражаючі картини відкриваються перед заходом сонця. М’яке вечірнє світло надає горам золотавого відтінку, а кожна галявина, кожна хатина на схилі здається вирваною з картини. Одинокий будиночок серед зелених пагорбів і сосен ніби втілює ідею повної гармонії з природою.

 

Несподіваний Бухарест: занурення в ар-нуво

На третій день подорожі я сів на ранковий поїзд із Сучави і вирушив у Бухарест. Відверто кажучи, це місто ніколи не входило до списку моїх мрій чи планів. Але саме тут знаходився єдиний більш-менш доступний аеропорт, звідки можна було вилетіти в іншу країну. Тому я сприймав Бухарест радше як транзитний пункт. Проте декілька вільних годин до вечірнього рейсу вирішив використати максимально.

Напередодні я швидко дослідив, що можна подивитися в місті, і був приголомшений. Виявилося, що Бухарест - справжня скарбниця модерну (ар-нуво, сецесії). Я одразу склав короткий пішохідний маршрут і вже з перших кроків був вражений.

Першою пам’яткою, що потрапила мені на очі, став палац Кантакузіно - один із найвишуканіших зразків архітектури ар-нуво в усій Румунії.Палац був зведений на початку ХХ століття для Георге Григоре Кантакузіно - колишнього прем'єр-міністра Румунії, одного з найвпливовіших діячів того часу. Архітектором виступив Іон Беріндеї, а стиль палацу - класичний французький ар-нуво з багатим декоративним оформленням. Зараз у будівлі розташований Музей Джордже Енеску, що робить його ще привабливішим для туристів.

Розкішна фасадна композиція вражає витонченістю деталей: ліпнина, ковані елементи, скульптури, гнуте скло, округлі форми - усе говорить про вишуканий смак і високий статус замовника.

Прогулянка Бухарестом принесла справжні відкриття. На вулицях столиці - парад архітектурного модерну, і що далі я йшов за своїм маршрутом, то більше дивувався глибині цієї несподіваної краси. Одним із найбільш вражаючих фасадів стала розкішна споруда під назвою "La Mița Biciclista".

Ця елегантна будівля із надписом "LIBERTÉ" на фасаді - яскравий приклад паризького впливу на бухарестський модерн. Фасад прикрашений ліпниною, скульптурами оголених алегорій, розкішними балконами та рельєфами. Усе говорить про бездоганний художній смак та любов до краси.

Будівля відома під ім’ям "La Mița Biciclista" (буквально - «Міца Велосипедистка») - на честь легендарної світської дами, куртизанки та першої жінки в Бухаресті, яка їздила на велосипеді. Споруду зведено 1908 року архітектором Ніколае Черчезом у стилі французького ар-нуво. Сьогодні тут працює арт-простір, ресторан і культурний центр.

Прямо навпроти, серед урбаністичного ландшафту, раптово виростає ще один архітектурний шедевр - церква Аmzei, яка вражає поєднанням румунського неоромантизму та сецесійних мотивів.;Сучасна церква Аmzei збудована в 1898–1901 роках архітектором Alexandru Săvulescu. Вона розташована на місці старішої дерев’яної церкви і стала прикладом поєднання традиційної православної архітектури з модерністськими деталями, властивими кінцю ХІХ століття.

Фасад виконаний у складній техніці чергування червоної цегли та каменю. Куполи вкриті лускоподібною черепицею, а пишно декоровані елементи порталу та карнизів створюють враження витонченої симфонії форм.

Після того, як я оглянув близько десятка об’єктів у стилі ар-нуво (модерн), вирішив прогулятися Старим містом Бухареста - кварталом, який донедавна взагалі не вважався туристичним, а сьогодні перетворився на справжній осередок вуличного життя.

Насамперед вражає яскравість - фасади будівель, оформлення кав’ярень, тераси, вивіски, ліхтарі, декорації. Усе продумано до дрібниць і створює дуже затишну та святкову атмосферу. Вулиці вимощені бруківкою, щільно забудовані історичними будинками кінця ХІХ - початку ХХ століття. Багато з них реставровані, у декорі відчувається змішання еклектики, неокласики, неоренесансу і навіть бароко.

Одну з вуличок прикрашено цілим небом із кольорових парасольок - звична вже для багатьох європейських міст інсталяція, яка тут сприймається як частина архітектури. У поєднанні з фактурними фасадами, балконами та дерев’яними вивісками це виглядає особливо живо та фотогенічно.

Інша вулиця - справжній вибух кольору. Над столиками підвішені мініатюрні повітряні кулі, фасад обплетений квітами, а вуличні кафе переливаються фарбами. Тут пахне еспресо, смаженим хлібом і легким літнім шумом.

У Старом місті Бухареста я навідав ще одне цікаве місце - Macca-Vilacrosse Passage. Це пасаж, який відразу переносить у світ паризької Belle Époque - простір між двома історичними будівлями, накритий фантастичним жовто-блакитним скляним дахом. Вузький, видовжений, з напівкруглою аркою в центрі, він наповнений кав’ярнями, барами, чайними та кальянними, а ввечері - сяє неоновими вивісками і гірляндами. Стіни оздоблені у неокласичному стилі з декоративними колонами, ліпниною, арками та французькими вікнами.

Пасаж побудований у 1891 році на місці колишнього готелю. Названий на честь братів Макка та архітектора Вілакроссе, які стояли за реалізацією проєкту. Це був перший критий торговельний пасаж у Бухаресті, задуманий як альтернатива паризьким галереям, і швидко став модним місцем зустрічей для інтелігенції та буржуазії. Сьогодні він зберіг свою естетику та приваблює туристів не менше, ніж 130 років тому.

На завершення своєї кількагодинної прогулянки Бухарестом я зазирнув у невеликий, але вкрай атмосферний духовний куточок - монастир Ставрополеос (Biserica Mănăstirii Stavropoleos). Схований серед жвавих вулиць Старого міста, цей архітектурний шедевр XVIII століття став для мене своєрідною крапкою спокою після візуального шалу ар-нуво та модерну. Монастир Ставрополеос був заснований у 1724 році грецьким архімандритом Іоанікієм у стилі бранковяну - румунській версії пізнього ренесансу з елементами православної архітектури. Храм вважається одним із найцінніших релігійних пам’яток Бухареста, а його колекція стародруків, ікон та кам’яної скульптури - однією з найважливіших у країні.

Пройшовши під аркою, оздобленою фресками з біблійними сценами, потрапляєш у простір, де ніби сповільнюється час. Колони з рослинним різьбленням, витончені арки, орнаменти - усе втілює ідеї гармонії та духовної рівноваги. Атмосфера тут тиха, майже монастирська - хоча сам храм розташований у самому серці міста.

Особливу увагу привертають дерев’яні двері з глибоким різьбленням - сцени з житія святих, хрести, рельєфні візерунки з квітів і виноградної лози, обрамлені багатим кам’яним порталом з кириличним написом. Це справжній витвір сакрального мистецтва, у якому відчувається глибина іконописної традиції.

 

В Стокгольм через Варшаву і Гельсінки

Після завершення свого знайомства з Бухарестом я вирушив до аеропорту. Для мене це був справжній момент радості - знову побачити літаки, як вони піднімаються в небо, відчути передзлітне хвилювання і згадати давно забуте відчуття, коли ти не просто мандруєш, а летиш.

Мій переліт до Варшави був коротким, але подарував ту саму "авіаційну магію", за якою я так скучив за роки вимушеного приземлення. У польській столиці мене чекала нічна пересадка: наступного ранку мав виліт у Гельсінкі.

Щоб не гаяти час і не чекати в аеропорту, я обрав хостел у пішій доступності від летовища. Переночував там, а ще до світанку повернувся до терміналу - знову, як дитина, спостерігав, як літаки злітають у небо. Це було не просто логістика - це було щастя мандрівника, який нарешті повернувся до життя, яке він любить.

Мене чекало одне з найкрасивіших приземлень у моєму житті - в Гельсінкі. Коли літак почав знижуватись, за ілюмінатором відкрилася майже кінематографічна сцена. Спочатку на горизонті з’явився берег Естонії, потім - простори Балтійського моря, вкрите бліками вранішнього сонця. І ось - берегова лінія Фінляндії, вся в озерах, острівцях, лісах.

Озера з висоти здавалися ніби розлитим склом - їх так багато, що здається, вони перетікають одне в одне, утворюючи величезну мозаїку води і землі. І вже згодом усе це природне багатство плавно переходить у місто: акуратні будинки, парки, причали - Гельсінкі з’являється поступово, наче виринає з-поміж лісів і хвиль.

Цей момент я встиг зафіксувати - і його можна побачити на короткому відео, яке я зняв під час посадки: https://youtube.com/shorts/iPl4QCb1WSQ?si=9IQDcKZ0vA_zTwo0 

Хоч у Фінляндії я був лише транзитом, навіть цей короткий фрагмент, проведений у небі над країною, залишив сильне враження. Погода сприяла - видимість була ідеальна, і за вікном відкривалася справжня феєрія фінських озер. Вони з’являлись одне за одним, тягнулись до горизонту, мов би країна була викладена з блакитного мозаїчного скла.

Далі, коли літак узяв курс на Швецію, пейзаж почав змінюватись. Під крилом - архіпелаги з тисяч дрібних островів, частина з яких - заселені, з маленькими будиночками, пристанями, а інші - дикі і зелені, без жодного сліду людської присутності. Це була неймовірна картина: ніби хтось розсипав жменю каміння у спокійні води Балтики.

Приземлення в аеропорту Арланда, що поблизу Стокгольма, стало логічним завершенням цієї повітряної подорожі. Знову - мальовничі шведські ліси, поля, озера і пригороди, що поступово вплітаються в урбаністичну структуру столиці. Все це - в ідеальному скандинавському стилі: стримано, гармонійно, естетично.

 

Стокгольм за 4 години

У мене було всього сім годин у Стокгольмі між рейсами з Гельсінкі та подальшим перельотом у Берген. Цього було обмаль, але мені дуже хотілося побачити якомога більше з того, що має запропонувати шведська столиця. Часу на повільне добирання в місто не було, тому довелося скористатися найшвидшим - і найдорожчим - варіантом: Arlanda Express.

Цей потяг з’єднує аеропорт Арланда з центром Стокгольма всього за 18 хвилин, і це справжнє технічне диво. Але вартість квитка на нього - зовсім не диво, а шок: 30 євро в один бік, тобто 60 євро за поїздку туди і назад. У моїй мандрівній логіці це виглядало абсурдно - за ці гроші в Україні я спокійно можу провести дві повноцінні доби в подорожі, включаючи транспорт, готель і харчування. А тут - лише 36 хвилин в поїзді.

Проте іншого вибору не було. І, чесно кажучи, хоч ціна і кусається, сам поїзд справляє враження: сучасний, комфортний, з плавним ходом і майже беззвучним рухом.

Відео поїздки на Arlanda Express: https://youtube.com/shorts/EGT_JoIM0DI?si=NJtlNo3n5faQIlrF

Побачити Стокгольм було моєю давньою мрією. У Швеції я вже колись бував - у місті Мальме, і воно мене тоді по-справжньому зачарувало: спокійне, затишне, скандинавське, але зі своїм неповторним південним шведським шармом. Після тієї поїздки я дуже хотів побувати і у столиці країни - в Стокгольмі. Тому коли я планував переліт до Норвегії, спеціально підібрав маршрут так, щоби зробити кількагодинну зупинку в Стокгольмі. Це був мій особистий компроміс між авіатранзитом і давнім бажанням - хоча б на короткий час доторкнутись до міста, яке давно було у списку мрій.

На все знайомство зі Стокгольмом у мене було лише чотири години - часу обмаль, але бажання побачити головне зашкалювало. Заздалегідь я ретельно спланував пішохідний маршрут, і одразу після прибуття в центр вирушив до першої точки - стокгольмської ратуші.

Ця велична будівля з червоної цегли з високою вежею та золотим шпилем - одна з візитівок міста. Вона розташована просто на березі протоки, і, окрім свого значення як місця проведення Нобелівських бенкетів, дарує мандрівникам один із найкращих панорамних краєвидів у Стокгольмі.

Від ратуші відкривається фантастичний вид на острів Гамла Стан - старе місто, серце історичного Стокгольма. Кам’яні фасади, шпилі, мідні куполи, вузькі вулички - усе це як на долоні. Вода, яка розділяє сучасне місто і середньовічний центр, тільки підсилює ефект - здається, ніби споглядаєш казкову країну на іншому березі.

Я пройшов уздовж набережної, вдихаючи свіже повітря Балтики, милуючись квітами, які буяють уздовж пішохідних доріжок. Контраст кольорів між синім небом, водою, зеленню та історичними будівлями - просто захоплює.

Перейшовши міст, я опинився на острові, де розташований історичний центр Стокгольма - Гамла Стан. Вузькі вулички, різнокольорові фасади та середньовічна атмосфера одразу створювали настрій казкового міста. В якийсь момент здалося, ніби я потрапив до Гданська, - настільки подібною здавалася архітектура. Та все ж Стокгольм - це інше: стриманіший, більш аристократичний, менш театральний, ніж мій улюблений Гданськ. На фасадах панують шведська простота і північна елегантність

Вулички Гамла Стана дійсно мають свій шарм - вузькі, викладені бруківкою, з високими щільно розташованими будинками, що створюють відчуття затишку і камерності. На одній з них фасади пофарбовані в теплі відтінки - глибоко-помаранчевий, червоно-цегляний, охристий, а серед них вирізняється будівля з контрастними червоно-білими горизонтальними смугами. Багато вікон, простих за формою, але впорядкованих і зосереджених ближче до верхньої частини фасадів. Атмосферу доповнюють вивіски маленьких магазинчиків, сувенірних крамниць і кафе. Це дуже щільна і гармонійна архітектура, без зайвого декоративного пафосу, але з глибокою історичною аурою.

Коли я нарешті опинився на головній площі Старого міста - Сторторґет (Stortorget), відчув, що немов потрапив у середньовічну картину. Це найстаріша площа Стокгольма, згадана ще в XV столітті. Навколо - затишна мозаїка яскравих, притаманно шведських будинків із бароковими гни́телями та теплими фасадами. Це місце не просто краєвид - тут починається вся душа міста.

На північному боці Сторторґет - найвпізнаваніший ансамбль кольорових фасадів усього Стокгольма. Тут, пліч-о-пліч, стоять три історичні кам’яниці, що стали справжнім символом старого міста. Перша (ліва) - червона кам’яниця з високим фронтоном і чорними металевими хрестами на фасаді. Це будинок Schantzska Huset, збудований у XVII столітті. Саме його силует найчастіше прикрашає туристичні буклети. У нижній частині фасаду - характерна темна фреска з людськими фігурами, яка додає загадковості. Друга (посередині) - вужча оранжева кам’яниця з округлим бароковим фронтоном і простішим оздобленням. Її фасад скромніший, але гармонійно підкреслює центральну вісь композиції площі. У ній колись мешкали багаті торговці. Третя (права) - яскраво-жовта будівля з темним дахом і декоративними наличниками навколо вікон. Вона є найширшою з трьох і має найбільшу кількість вікон, що створює відчуття відкритості та простору. У ній нині розташовано популярне кафе.

Це - найвужча вулиця Стокгольма, яка відразу варта окремого рядка в щоденнику. Її назва - Mårten Trotzigs Gränd, і це справжня архітектурна дивацтва: вона складається з 36 сходинок і звужується до десятків сантиметрів - лише 90 см у найвужчому місці, так що можна водночас торкнутися обох стін. Ця вузенька сходами-прохід колись належав багатому купцеві XVIII століття Мартену Тротцігу, який відкрив тут магазин, і рішення про назву з'явилося цілком природно.

Прогулюючись середньовічними вуличками Гамла Стану, я вирушив у напрямку Королівського палацу. Зовні цей величний бароковий монумент випромінює стриману велич: висока брама, строгі колони, скульптури - усе, здається, з каменю і влади. Палац був збудований у XVIII столітті на місці згорілого замку Три Корони і досі є офіційною резиденцією шведського монарха, хоча сам король мешкає в іншому палаці. У його залах нині проходять офіційні церемонії, працюють музеї та королівська канцелярія. Поруч - почесна варта, яка стоїть під охороною свого поста, одягнена у традиційну форму - суміш історії та дійсності. 

Вражаючим акцентом став пам'ятник Карлу XII: він на коні, з піднятою рукою, ніби вказує шлях - символ сили і незламності, наш союзник у північній історії.

Панорамна прогулянка Стокгольмом була б неповною без оглядового майданчика біля Katarinahissen - історичного пасажирського ліфту, що з'єднує район Слуссен із пагорбом на Сьодер - ідеальне місце для споглядання міста зверху.

З цієї висоти відкривається чудовий вид на південну частину Гамла Стану: старе місто з його дахами, шпилями і тісними кварталами, а перед очима тече водна магістраль із шлюзами, що регулюють перехід між Балтійським морем та озером Мелареном. Система шлюзів (Slussen) відіграє ключову роль у контролі рівня води і охороні прісних вод міста.

З цього місця, неподалік від Katarinahissen, вже видно схили району Mariaberget - одного з наймальовничіших районів Сьодермальма. Над транспортними розв’язками та над готелем Hilton здіймаються гостроверхі башточки і червоні фасади старих будівель, що створюють враження справжнього середньовічного замку на пагорбі.

Саме туди я зараз і вирушаю - на оглядовий майданчик Mariaberget який вважається найкращим місцем для того, щоб побачити Стокгольм у всій його красі: з водами озера Меларен, шпилями Гамла Стану, фасадами королівського палацу, міською ратушею і десятками мостів, які з’єднують острівці цього незвичайного міста.

Я дійшов до району Mariaberget - одного з наймальовничіших місць у центрі Стокгольма. Район розташований на пагорбі, і саме тут знаходиться один з найвідоміших оглядових майданчиків міста. З цього місця відкривається вражаюча панорама на центр шведської столиці. Прямо переді мною - острів Ріддаргольмен із характерною гостроверхою вежею церкви Ріддаргольменкиркан. 

Уздовж набережної розташовані кольорові фасади адміністративних і житлових будівель, що створюють яскраву міську лінію. Лівіше видно Стокгольмську ратушу з її темно-червоною баштою. Далі - центральна частина Гамла Стану, з численними шпилями і мостами, що поєднують острови між собою. Вся ця панорама, що поєднує водну гладь, старовинну архітектуру та сучасну інфраструктуру, - справжня візитівка Стокгольма, яка запам’ятовується надовго.

По дорозі назад до вокзалу мені пощастило натрапити на бар, де якраз була акція - всього за 7,2 євро можна було взяти келих шведського пива та хот-дог у тоненькій булочці. Як для Стокгольма, це майже подарунок: у місті, де навіть звичайна кава може коштувати дорожче, така ціна за напій і перекус - справжня знахідка. Хот-дог у Швеції - це не просто вулична їжа, а справжній гастрономічний символ: мінімалізм, зручність і смак, який чудово поєднується з прохолодним пивом після довгої прогулянки столицею.

Відео зі Стокгольму: https://youtube.com/shorts/Fn8GbkNk8Ls?si=qRSirALg2nUhsBP0

Після цього я повернувся в аеропорт на Арланда Експресі, знову виклавши ці космічні 30 євро за 18 хвилин поїздки, і мій подальший шлях лежав уже в Норвегію - до міста Берген. Це була не просто наступна точка маршруту, а здійснення ще однієї давньої мрії - побачити Берген вперше.

 

Перше знайомство з Норвегією

Берген зустрів мене після 25 градусів тепла в Стокгольмі - дощем, сірим небом і прохолодою. З аеропорту я доїхав автобусом у центр міста, де знаходився мій хостел. І хоч погода не тішила, Берген одразу захопив: вузькі вулички, бруківка, і ця неймовірна північна дерев'яна архітектура - кольорова, охайна, з гостроверхими дахами і казковою атмосферою. Здавалося, ніби я потрапив у затишне скандинавське містечко з дитячої книги.

Незважаючи на пізній вечір і дощ, я залишив речі в хостелі і одразу вирушив до одного з найвідоміших місць Бергена - району Брюгген. Цей старовинний квартал з вузькими вуличками та дерев’яними різнокольоровими будиночками виглядає чарівно в будь-яку погоду. Навіть у вологому повітрі, під світлом ліхтарів, він зберігає свою особливу атмосферу затишку та скандинавської історії.

Наступний день повністю присвячений поїздці фйордами - символом Норвегії. Зранку я вирушив із Бергена потягом до містечка Восс (Voss). Спочатку попутний краєвид дозволяв насолодитися озером, яке знаходиться прямо в центрі Восса - Vangsvatnet. Воно лежить поряд із вокзалом і є не лише природною окрасою - озеро оточене горами, його вода неймовірно прозора, а узбережжя облагороджене стежками для прогулянок. Це тихе, солодке місце стало чудовим початком дня.

Було лишень година між поїздом і автобусом у Гудванген, та я вирішив використати цей час і прогулятися містечком - і саме тоді мене вразив Fleischer’s Hotel. Це не просто готель, це справжній дерев’яний палац у швейцарському стилі: з гостроверхими шпилями, різьбленими панелями, балконами і витонченими деталями, він стоїть тут з 1889 року (готель уперше відкрився ще в 1864‑му), і складається враження, що він - мостик між минулим і сьогоденням. В історії готелю - відвідини королів і імператорів, навіть під час війни його, на щастя, не зруйнували. Там, серед зелені та туману над горами, він виглядає як з кіно, справжній шедевр нордичної архітектури та традицій гостинності.

У самому центрі Восса, поруч з вокзалом, височіє сувора готична церква - Vangskyrkja, або Voss kirke. Її кам'яні стіни, зведені приблизно у 1277 році, походять з епохи, коли цей куточок Норвегії тільки приймав християнство. За легендою, тут колись стояв язичницький храм, а перший дерев’яний храм на цьому місці спорудив король Олаф. У XIII столітті він був замінений на кам’яний, який спроектували місцеві жителі за заохоченням короля Магнуса. Зберігся лише кам’яний фундамент і жертовник - справжні свідки віків. Верх церкви - дерев’яна башта - був добудований у XVII столітті.

У містечку Восс я також зайшов на місцеве кладовище, і воно справило на мене дуже дивне враження. Це зовсім не схоже на наші цвинтарі. Замість звичних хрестів - якісь округлі, пласкі камені, подекуди у формі сердець або просто дивних форм. Немає ні металевих огорож, ні портретів, ні пишних пам’ятників. Усе виглядає ніби випадково розкиданим, ніби це не цвинтар, а якийсь парк із камінням. Мені було складно зрозуміти, як саме тут організовані поховання, і чому все так виглядає, але точно можна сказати - це зовсім інша культура пам’яті і смерті.

Свою прогулянку містечком Восс я завершив на оглядовому майданчику, розташованому на самому березі озера Vangsvatnet. Звідси відкривається неймовірна панорама на саме озеро, яке розкидається серед гір, обрамлене пагорбами з будинками містечка та стрічками туману, що повільно сповзають з хребтів. Вода настільки тиха, що здається дзеркалом, у якому відбиваються небо, гори і хмари. Цей краєвид став прекрасним завершенням моєї короткої, але надзвичайно вражаючої мандрівки Воссом.

 

Круїз норвезькими фіордами

За годину поїздки автобусом я прибув у містечко Ґудванген, звідки починається круїз двома фьордами - Нерейфйордом (Nærøyfjord) та Аурланнсфйордом (Aurlandsfjord) - до мальовничого Фльому. І варто було лише зійти з автобуса, як мене одразу накрила хвиля захоплення: перед очима відкрився видовищний краєвид, який буквально зводить з розуму. Темно-сині води фьорду впевнено врізаються в землю, розтікаючись між гігантськими скелями, що стрімко здіймаються вгору. Над водою зависли довгі шлейфи хмар, що тягнуться горизонтально крізь ущелини, наче натягнуті білими стрічками між зеленими гірськими схилами.

Круїз з Ґудвангена до Флому триває чотири години і проходить через один із найвужчих і найвеличніших фьордів Норвегії - Нерейфйорд. Це місце - справжнє природне диво, яке вважається частиною Світової спадщини ЮНЕСКО. Вузький прохід між горами, глибока тиха вода, небо, яке, здається, торкається верхівок скель - усе це створює відчуття, що ти потрапив у інший вимір. Вже з перших хвилин після виходу з пристані корабель повільно занурюється у мовчазний простір, де панує тільки природа - стримана, велична і непідкупна.

Темно-синя вода фьорду виглядає майже чорною. Вона абсолютно спокійна, і в цьому спокої відбиваються стрімкі скелі, небо, хмари, що розтягнулися горизонтально, утворюючи дивовижні маревні шари. Гори з обох боків фьорду підіймаються на сотні метрів угору, ніби стіни стародавнього храму. Їхні прямовисні фасади, вкриті мохом і поодинокими деревами, створюють драматичний, навіть гіпнотичний пейзаж. Подекуди здається, що човен ось-ось торкнеться гір - настільки вони близько. У вузьких місцях фьорду простір звужується до кількох сотень метрів, і це ще більше підсилює враження - ніби ти пливеш не водою, а крізь саму гірську ущелину.

Під час круїзу з’являються невеликі поселення, які неможливо побачити інакше, як з борту човна. Одне з таких - Бакка, крихітне село на вузькому клаптику рівнини між водою та скелею. Кілька кольорових дерев’яних будиночків з червоними та синіми дахами, охайно розставлених біля берега, виглядають як декорації до норвезької казки. Село настільки ізольоване, що сюди немає дороги - тільки вода і час. Одразу за Баккою стоїть стара дерев’яна церква - Bakka Kyrkje, збудована ще в середині XIX століття. Її проста архітектура, білий фасад і похилені хрести на кладовищі поруч вражають скромною благородністю. Церква стоїть серед цього дикого простору мовчки, як вічний свідок людської присутності у царстві природи.

Уздовж маршруту супроводжують десятки водоспадів, що стікають зі скель просто у фьорд. Одні з них вузькі і стрімкі, інші - ширші, багатокаскадні. У деяких місцях вода падає з такої висоти, що розпилюється в повітрі на хмару дрібних крапель, які створюють легку білу серпанкову вуаль. В інших - водоспади тече рівно і спокійно, розбиваючись об каміння біля води, наче пульсуючи в ритмі цього краю. Вода тут всюди: вона падає зі скель, тече струмками, висить у повітрі туманом і лежить під кораблем спокійним дзеркалом. У якийсь момент усвідомлюєш, що вся ця подорож - це розмова води з горами, де ти лише гість.

Відео з круїзу Нерейфйордом: https://youtube.com/shorts/a_YIlZOnVEQ?si=z7xGL0Cz509E5bA2 

Гори під час круїзу змінюються. Спочатку - темні, монолітні, далі - м’якші, з трав’янистими схилами, де видно поодинокі ферми і хатини. Нерейфйорд поступово переходить в Аурланнсфйорд. Простір стає ширшим, з’являються зелені долини і поля. На березі трапляються пасторальні картинки: пасовища з вівцями, маленькі садиби, дерев’яні хати з яскравими дахами. Удалині, на схилі однієї з гір, виринає ще одне село - Ундредал, відоме на всю країну своєю крихітною дерев’яною церквою та козиним сиром. І хоч його видно лише кілька хвилин, ця поява - як ще один штрих до великої картини.

Іноді між горами з’являються вузькі каньйони - невеликі розгалуження фьорду, де вода йде вбік, а хмари зависають між стінами, створюючи ефект входу в інший світ. З одного боку - гладкі скелі, з іншого - стіни, що піднімаються майже вертикально, з обривами, вкритими мохом і рідкісними деревами. Повітря стає вологішим, відчуття стає глибшим, ніби пірнаєш у саму гірську тишу.

 

Флом - село на краю фьорду із старовинною залізницею

Коли круїзний корабель наближається до завершення своєї чотиригодинної подорожі і повільно входить у фьордову долину Флому, відчуття величі природи змінюється на відчуття спокійного завершення. Гори тут стають менш суворими, схили - м’якшими, зеленішими, а простір - відкритішим. Уздовж берега з’являються перші ознаки життя: поодинокі будинки, ферми, доглянуті луки, дороги, що петляють між пагорбами. Усе довкола дихає гармонією - ніби після драматичної симфонії фьорду починається ніжна фінальна мелодія.

На тлі ще доволі високих схилів гір раптом з’являється сам Флом. Він виникає не різко, а наче поступово «розгортається» перед очима. Спочатку видно кілька скупчених будинків, яскраві дахи яких контрастують із темно-зеленою масою лісу. Потім - пасовища, що підіймаються по схилах, де видно дрібних корів і овечок.

Далі, коли корабель підпливає ближче, стає помітно, як село поступово перетворюється на туристичний вузол: набережна, зручна інфраструктура, будівлі в традиційному норвезькому стилі з великими вікнами і дерев’яним оздобленням, кафе, магазинчики, і, звісно, вокзал легендарної залізниці Фломсбана.

Особливо вражає контраст між масштабом гігантського круїзного лайнера, що стоїть пришвартованим у порту Флома, і самим містечком. Це судно нагадує ціле плавуче місто, з поверхами, що здіймаються над водою, мов сучасна фортеця серед фьордів. Із нашого невеликого круїзного теплохода лайнер виглядає справжнім велетнем - на тлі крихітних кольорових будиночків Флома він домінує в пейзажі, а от на тлі стрімких гір, що здіймаються навколо, здається вже зовсім не таким великим. Поряд з ним каскадом спадає вузький водоспад, мов нагадування, що навіть у туристичному центрі серед комфортної інфраструктури природа не лише присутня - вона головна.

Флом зустрічає одразу після тихої величі фьорду - яскравий, живий, затишний. Це не просто село в горах, а справжній туристичний центр, оточений стрімкими схилами, вкритими зеленими лісами і низькими хмарами, що зависають над черепичними дахами. Дерев’яні будівлі, пофарбовані в традиційні кольори - насичено-червоний, гірчично-жовтий, темно-зелений - створюють враження ідеально впорядкованого простору, в якому зберігся дух старої Норвегії, але при цьому все дуже сучасне, чисте і зручне. Людей тут багато: туристи з усього світу приїздять у Флом не лише заради краєвидів, а і заради однієї з найвідоміших залізниць у Європі - Фломсбани.

Саме у Фломі починається маршрут легендарної Flåmsbana - гірської залізниці, яка веде з долини Флома до висоти понад 860 метрів у горах. Це один із найкрасивіших і найстрімкіших залізничних маршрутів у світі, що проходить через тунелі, гірські плато, водоспади і села. На жаль, коли я планував свою подорож Норвегією, квитки на Фломбану були вже розкуплені - задовго наперед. Тому я просто підійшов до вокзалу, подивився на сам поїзд, що стояв на пероні, вдихнув його атмосферу і уявив собі той маршрут, яким так мріяв проїхатися. Станція виглядає дуже атмосферно - охайна дерев’яна будівля кольору сонця, зі старомодними лавками під стінами, сувенірною лавкою, де продають речі з символікою Фломсбани, і поїздом зеленого кольору, який виглядає так, ніби вийшов із ретро-листівки.

Щоб хоча б частково доторкнутися до історії цієї залізниці, я зайшов у музей Flåmsbana, який розташований поруч із вокзалом. Це невеликий, але дуже атмосферний простір. Усередині стоїть старовинний червоний локомотив - ще з часів, коли залізницю тільки прокладали. Поряд - валізи різних епох, молочні бідони, дерев’яні платформи, рейки - усе це допомагає уявити, яким був шлях у гори для пасажирів минулих століть. Великі вікна музею виходять прямо на гори, і здається, що поїзд і досі готується до відправлення. Відчувається любов до деталей: тут можна побачити і старі фото, і макети мостів, і інформаційні стенди про складність інженерного проєкту. Атмосфера дуже тепла, домашня, і водночас - глибоко пов’язана з великим технічним досягненням, яким була і є ця залізниця.

Прогулявшись Фломом, я ще раз подивився на фьорд, на кораблі, що стояли біля пристані, на туристів, які поспішали до вокзалу або відпочивали на лавках. Повітря залишалося свіжим, а небо - перемінним, з хмарами, що то спадали нижче дахів, то відкривали вершини. Згодом я сів в автобус і вирушив до Бергена - залишаючи позаду цей невеликий, але по-справжньому пам’ятний куточок Норвегії, де зустрічаються фьорди, гори, залізниця і бездоганний скандинавський стиль.

 

Magic Ice Bar у Бергені

Повернувшись ввечері до Бергена, я опинився в зовсім іншій реальності - у льодовому барі Magic Ice Bergen, де температура тримається на рівні -5°C. Потрапити туди можна тільки за попереднім бронюванням, оскільки вхід організовано за часом і кількість відвідувачів суворо обмежена. Я заздалегідь замовив пакетний квиток, який включав два коктейлі. Перед входом видають спеціальне пончо з капюшоном і рукавички, адже без них у цьому морозному царстві довго не витримати.

В барі все зроблено з льоду: столи, стільці, барна стійка, весь інтер'єрі. Перший коктейль був італійським міксом, з нотками амаро, легким цитрусом і добрим балансом алкоголю. 

А от другий коктейль став справжнім відкриттям. Він мав яскравий блакитний колір і романтичну назву - «Bergen Fjord». І хоч він нагадував за смаком знайому з дитинства пектусінову мікстуру, насправді виявився дуже смачним і добре збалансованим - з прохолодними нотками м’яти, ягід і легким алкогольним післясмаком. Усе це - під світлом ультрафіолету, в атмосфері казкового холоду і абсолютної тиші.

Відео з Magic Ice Bar у Бергені: https://youtube.com/shorts/1MeYIx3mmDg?si=ka7om7p6PaJEcjlE

Я намагався залишитися довше, але через двадцять хвилин холод почав проникати навіть крізь пончо. Попри враження і смачні коктейлі, я змушений був вийти - пальці вже ледь ворушилися, а обличчя почервоніло. І саме контраст зробив усе ще яскравішим: щойно я вийшов з крижаного царства на вулицю, мене одразу обдало теплим вечірнім повітрям Бергена, де було справжнє літо. Цей різкий перехід - від морозу до спеки, від льоду до музики на вулицях і аромату кави з кав’ярень - здався мені одним з найцікавіших епізодів усього перебування в Норвегії.

Magic Ice Bar знаходиться на протилежному боці гавані, тому, коли виходиш з нього на теплий вечірній берег, перед очима відкривається один із найкрасивіших краєвидів Бергена - вид на квартал Брюгген. Цей історичний ряд дерев’яних будиночків, пофарбованих у насичені відтінки червоного, жовтого, помаранчевого і білого, відбивається у спокійній воді фьорду золотими смугами світла. Ввечері, коли сонце вже сховалося за пагорби, а небо ще зберігає синювату прохолоду, саме тоді Брюгген виглядає особливо чарівно - немов старовинна листівка, що ожила. Вогні з кафе і ресторанів, що розташовані внизу старовинних фасадів, пульсують теплом і затишком, а вітрила яхт на тлі цих фасадів додають пейзажу романтичності.

Навпроти кварталу на схилі пагорба виблискують будиночки житлових районів, розкидані каскадами по зелених терасах. Вгору, через ліс, веде лінія ліхтарів - це тягнеться фунікулер до гори Фльойєн. А внизу, в гавані, повільно погойдуються кораблі, прогулянкові катери і пором, що пришвартувався біля світлої дерев’яної пристані. Уся набережна живе - з терас доносяться голоси, музика, дзвін келихів.

Ту ніч я ночував у приватному помешканні, яке забронював через Airbnb - кімната виявилася доволі симпатичною, витриманою у теплих червоно-коралових тонах, з великим ліжком, затишним освітленням, картиною над узголів’ям і милим ламповим настроєм. Але головною несподіванкою стало те, що коли я зайшов до себе в кімнату, на моєму ліжку вже спокійно розтяглася чорна кішка - повноправна господиня цього простору. Я кілька разів намагався її лагідно прогнати, але вона лише нявкала у відповідь, не збираючись нікуди йти. Зрештою, довелося змиритися і ділити з нею ліжко - що, треба визнати, виявилося не так вже і погано: вона тихо муркотіла, гріла, і зовсім не заважала спати.

 

Занурення у Берген

Я так сильно мріяв побачити Берген, що вирішив присвятити цьому місту цілий день - без поспіху, без транспорту, просто пішки. З самого ранку, щойно вийшовши зі свого помешкання, я занурився у старі квартали і почав безцільно гуляти вулицями, насолоджуючись кожною деталлю. Одразу впадає в око характерна архітектура - білосніжні дерев’яні будинки, ніби намальовані, ідеально доглянуті, кожен зі своїм настроєм і стилем. Але найбільше мене захопили двері - червоні, сині, жовті, із круглими віконцями чи старовинними кованими ручками, всі різні, але кожна - як окрема історія. Вони не просто вхід - вони акцент, художній жест, що оживляє фасад і надає будинку характеру. Іноді дві сусідні двері, як ті, що я сфотографував - одна яскраво-синя, інша насичено-червона - ніби сперечаються між собою, хто з них яскравіша. Усе місто виглядає як жива галерея - і кожен перехожий автоматично стає її відвідувачем.

Мені дуже хотілося піднятися фунікулером Fløibanen на гору біля Бергена, щоб побачити панораму міста з висоти пташиного польоту. Але коли я прийшов до фунікулера, виявилося, що черга розтягнулася на декілька кварталів - і, здається, на те, щоб потрапити всередину, пішла б не одна година. Тож я вирішив обрати інший шлях - і піднявся пішки на найближчий пагорб Skansedammen. І зовсім не пожалкував.

Звідси відкривається чудова панорама на центральну частину Бергена: перед очима - старе місто з його щільною забудовою і характерними червоними та сірими дахами. Поміж них виринають шпилі старовинних храмів і сучасні будівлі, а далі - синя гладінь гавані, де пришвартовані яхти та червоні рятувальні кораблі. Праворуч, ближче до води, добре видно дахові ряди старого ганзейського кварталу Брюгген - дерев’яного серця міста, що занесене до спадщини ЮНЕСКО. Усе це оточене зеленими пагорбами та синіми смугами фіордів. Така панорама - справжній бонус для тих, хто не любить стояти в чергах і обирає шлях трохи складніший, але набагато автентичніший.

Насолодившись панорамою Бергена з пагорба Skansedammen, я неквапливо почав спускатися вниз - у напрямку старої частини міста і порту. Дорога вела крізь справжній лабіринт старовинних вуличок, які, здавалося, зберігають в собі дух століть. І саме тут переді мною відкрилася одна з найзатишніших і найколоритніших частин міста - район дерев’яних будинків, що простягнувся схилами гори, на північ від Bryggen.

Вузенькі бруковані вулиці тут в’ються між щільно розташованими дерев’яними будинками, більшість із яких пофарбовані у світлі кольори - білий, блакитний, зелений, сірий. Будиночки щільно прилягають один до одного, але кожен має свій характер: у когось яскраво-червоні чи сині двері, у когось - старовинні латунні ліхтарі на фасаді, віконниці або акуратні сходи, прикрашені вазонами з квітами.

Особливу чарівність створює контраст - старі стіни з дерев’яними рейками та ідеальний порядок на порозі кожної хати. Деколи дорога так вузько стискається між будинками, що хочеться говорити пошепки, щоби не порушити цей спокій. А в інших місцях - відкривається погляд на схили з дахами, що збігають униз до фіорду, де видніються мачти яхт і кораблів.

Спустившись до моря і оглянувши порт, я вирішив завітати до Бергенського замку - старовинної фортеці, що височіє над водами затоки, з кам’яною вежею і готичною залою, які нагадують про середньовічне минуле міста. Цей комплекс, відомий як фортеця Бергенгус (Bergenhus festning), бере свій початок ще з XIII століття, коли тут розташовувався королівський палац норвезьких монархів. Найвпізнаванішою його частиною є вежа Розенкранца, добудована у XVI столітті як оборонна структура, і Зала Хокона (Håkonshallen) - велична церемоніальна зала, зведена за короля Хокона Хоконсона. Сьогодні замок вражає поєднанням суворої краси каменю, історичної значущості та мальовничого розташування просто біля фіорду.

Мене щиро здивувала велика кількість палестинських прапорів, які я бачив на вулицях Бергена, а згодом - і в інших містах Норвегії та Ірландії. Вони майоріли над крамницями, на вітринах, на вулицях - і викликали в мене незрозуміле відчуття: чому стільки підтримки до тих, хто 7 жовтня 2023 року вчинив один із найжахливіших терористичних актів у сучасній історії? Не вкладається в голові, як можна виправдовувати чи романтизувати терор.

 

Брюгген - дерев'яний ганзейський квартал Бергена

Далі я вирішив присвятити кілька годин найцікавішому місцю в усьому Бергені - старовинному ганзейському кварталу Брюгген. Саме тут, уздовж гавані, зберігся унікальний ансамбль дерев’яних будиночків, які ще у середньовіччі слугували складами і торговельними лавками ганзейських купців. І хоча багато з них неодноразово горіли і перебудовувалися, дух епохи залишився - у кожному брусі, у запаху деревини, в тіні глибоких проходів між будинками.

Фасади цих будиночків - мов ряд дерев’яних облич, що дивляться на гавань із притаманною норвежцям стриманою емоційністю. Червоні, гірчичні, охристі, білі - їхні кольори не яскраві, а трохи зістарені, ніби вкриті серпанком морської солі і часу. Всі вони злегка похилені, нерівні, з крихітними віконцями і крутим черепичним дахом. Кожен фасад - це окрема історія: десь вивіска майстерні, десь годинник, а десь - різьблене ім’я власника з XVIII століття.

Я, зізнаюся, був вражений цим місцем до глибини серця. Багато міст намагаються відновити свою історичну архітектуру, але тут - вона жива. Тут вона не декорація, а органічна частина життя міста. Стоячи навпроти на березі гавані, я не міг відірвати погляду від цих фасадів. Вони ніби шепотіли мені старі історії Бергена - про торгівлю, шторми, купців, кораблі і запах риби на світанку. І я ловив себе на думці, що якби був художником - писав би їх годинами.

Справа від знаменитих дерев’яних будиночків Брюгена починається інша частина ганзейського кварталу - цегляні кам’яниці, зведені в пізніші часи, але в тій же характерній готично-купецькій стилістиці. Ці будинки, з червоної і сірої цегли, прикрашені зубчастими фронтонами, вузькими вікнами та аркадами на рівні першого поверху. Вони гармонійно продовжують архітектурну лінію Брюгена, створюючи враження цілісного фасаду уздовж набережної. Їхня масивність, витончені елементи декору і сувора краса надають цьому фрагменту Бергена відчуття стабільності і поваги до купецького минулого міста.

Середньовічний квартал Брюгген у Бергені - це не просто туристична атракція, а живий музей торгової гавані часів Ганзи. Увійшовши всередину, я опинився у справжньому дерев’яному лабіринті. Несподівано вузькі провулки між будівлями - такі вузькі, що часом можна доторкнутись до обох стін одночасно, - ведуть у глибину кварталу, де відчуття часу стирається. Дощата підлога скрипить під ногами, а дерев’яні балки та підпори над головою створюють затишний тунель крізь історію.

Внутрішні фасади будинків тут - не лише червоні, як ми звикли бачити на листівках, а і яскраво-жовті, охристі, темно-вишневі. Деякі будівлі мають два або три поверхи, з балконами і відкритими дверцятами на рівні горищ - саме через ці люки колись підіймали вантажі. І досі видно крани-журавлі, дуже подібні до тих, що є у Гданську - такі ж дерев’яні, з витягнутими вперед дерев’яними балками і гаком. Вони нагадують про той час, коли Брюгген був портом не меншим за Любек чи Гданськ.

Кожна вуличка - окрема історія. Ось одна з них веде під нахилену галерею, де видно старовинні дерев’яні віконниці, червоні двері і назви крамничок, що нині стали частиною сувенірного життя Бергена. Тут панує атмосфера живої історії: туристи фотографуються, художники малюють, а всередині - невеликі кав’ярні, ремісничі крамниці, галереї. Багато чого збережено в автентичному вигляді - тріщини у дереві, грубі балки, навіть кріплення часів ХVIII століття.

Мене вразило, як Брюгген вміє зберігати цю автентику - не як декорацію, а як справжній функціональний простір. Це не музей під склом, а живий квартал. Прогулюючись тут, я постійно натрапляв на несподівані деталі: обвуглені балки після пожежі, люк до підвалу, який відчиняється просто посеред проходу, чи металевий ліхтар із сертифікатом реставрації. Це місце не просто зберігає історію - воно нею дихає.

 

Фантофська ставкірха

Одним із символів традиційної Норвегії є дерев’яні церкви, відомі як ставкірхи. Це унікальні споруди вікінгового християнства, в яких дивовижно поєднуються язичницькі та християнські мотиви. Мені дуже хотілося побачити хоча б одну з них на власні очі, і тому я поїхав у передмістя Бергена - в село Фантоф, де розташована одна з найвідоміших ставкірх - Фантофська. Вона стоїть у тихому зеленому лісі, захищена огорожею, і виглядає так, ніби її перенесли з саги про богів Асгарду.

Оригінальна Фантофська церква була збудована ще в 1150 році в Согні, але у XIX столітті її врятували від знищення, розібрали і перевезли в Фантоф. Однак у 1992 році кірху підпалили - ймовірно, пов’язано з радикальними діячами блэк-метал сцени, які спалили кілька середньовічних храмів. Сучасна будівля - це точна реконструкція, завершена у 1997 році, зроблена з дотриманням старих технологій і оздоблення.

Церква має високий, стрункий силует із багатоярусним дахом, кожен з яких прикрашений різьбленими дерев’яними драконами, що вивергають полум’я, як голови кораблів вікінгів. Замість хреста на шпилі - традиційний півень, символ духовної пильності. Все в цій будівлі - дерев’яне, темне, дбайливо відтворене з увагою до деталей. Це не просто релігійна споруда, а справжній міф у дереві, де оживає дух середньовічної Норвегії.

Повернувшись до Бергена, я знову перейшов на протилежний бік гавані, щоб побачити місто з найкращої перспективи. Звідси відкривається класичний, листівковий вид на Берген: кольорові дерев’яні будиночки кварталу Брюгген - червоні, жовті, білі - щільно стоять уздовж набережної, мов намальовані рукою художника. За ними здіймаються пагорби, встелені лісом, а ще вище - багатоповерхівки, що терасами піднімаються вгору схилом. У променях м’якого світла ці будинки віддзеркалюються у воді, між ними пришвартовані яхти і катери, а над усім цим - спокійна велич норвезьких гір. Це місце - ніби створене для того, щоб зрозуміти, чому Берген називають одним із найгарніших міст Скандинавії.

Відео з Бергена: https://youtube.com/shorts/5YSdT-wDFH8?si=i9I8vwDSMffpUyu8

Ввечері я прилетів до Осло і, не заїжджаючи до міста, одразу сів на поїзд прямо з аеропорту - тут є зручна залізнична станція. Попереду була довга нічна дорога до Тронгейма. Мій вагон був сидячим, тож ніч минула десь між сном і напівсвідомістю, без пейзажів і романтики. Просто нічна поїздка на північ Норвегії - щоб зранку опинитися в одному з найцікавіших міст країни.

 

Тронгейм крізь дощ, камінь і дерево

В Тронгейм я прибув о шостій ранку. Північне місто зустріло мене похмурим небом, пронизливим вітром і холодним дощем. Про прогулянки не могло бути і мови - я просидів на вокзалі ще години три, поки дощ трохи вщух. Лише коли небо трохи посвітлішало, я вийшов на берег фіорду - просто з вокзалу, повз невеличкий парк і кілька вулиць - щоб подивитися на холодне норвезьке море.

Пейзаж був глибоко північний: ліворуч - два невеличких маяки на протилежних пірсах, що ніби охороняють вхід у гавань; прямо переді мною - глибокі води, над якими нависають свинцеві хмари, а десь на горизонті - тінь гір у тумані. У порту гойдалися яхти, рибальські човни і навіть невеликий плавучий дім із написом «stu» - все це на тлі квітів, які ще трималися попри осінній настрій міста.

Та найцікавіше - вдалині, серед води, я побачив темний силует фортеці. Це була Мункгольмен - маленький острів-фортеця просто посеред фіорду, що з часів вікінгів служив то монастирем, то в'язницею, а під час Другої світової війни - оборонним пунктом німців. Здалеку вона здається чимось на зразок плавучої цитаделі - із суворими мурами і похмурою історією, яка ніби зависла над водою.

Гуляв я недовго - щойно почав звикати до вологої тиші фйорду, як через півгодини небо знову затяглося, і дощ повернувся, вже без найменших натяків на швидке закінчення. Мені знов довелося шукати притулок на вокзалі, де я просидів ще годину, а може і дві, спостерігаючи, як сіре місто за вікнами стає ще сірішим. Я зрозумів, що ніякого “вікна” в погоді не буде - дощ не припиниться. А надворі - лише 9 градусів тепла. Справжня пізня осінь на початку серпня: сира, мокра, вперта. Але чекати далі не було сенсу. І я вирішив: хай буде дощ - я піду гуляти просто під ним.

У Тронгеймі теж переважає дерев’яна забудова, але зовсім не така, як у Бергені. Тут немає яскравих фронтонів і видовищності - архітектура значно скромніша і простіша. Одноповерхові і двоповерхові будинки з двосхилими дахами стоять у щільному рядку, кожен пофарбований у свій колір - гірчичний, зелений, синій, червоний. Їхні фасади мають прості форми, білі лиштви вікон і спокійну геометрію, що створює атмосферу затишку. Перед ними - акуратна міська площа, а над дахами здіймається годинникова вежа старої кірхи, яка м’яко домінує в міському ландшафті. Хоч це і центр міста, все виглядає так, ніби ти опинився в маленькому північному містечку, де час плине повільніше.

І все ж таки, головна пам'ятка Тронгейма, заради якої я приїхав у це місто, - це готичний, величезний, справді величний Нідароський собор. Він постає перед очима, ніби кам’яна легенда, вирізьблена століттями. Я довго стояв на площі, вдивляючись у його сувору симетрію: дві вежі, які стриміли в небо, немов охоронці віри, і фасад, вкритий лісом фігур - ніби кам’яна біблія, в якій кожен святий має свій погляд, свій жест, свою присутність. Саме тут, за легендою, був похований святий Олав - і відтоді це місце стало серцем норвезького християнства.

Я повільно наближався до центру фасаду, до того місця, де зосереджена вся увага архітектора і всі погляди відвідувачів - до вікна-рози. Це не просто готичне вітражне коло - це спалах світла в кам’яній темряві. Кам’яне мереживо вікна вражає витонченістю: здається, що воно живе, що його лінії ростуть, мов гілки дерева, тягнучись до неба.

Під розою - сцена розп’яття, ще нижче - десятки аркад із фігурами, де кожна постать має свою мову тіла, свій настрій, ніби це театр у камені.

Неподалік від собору, через річку Нідельва, перекинутий старовинний дерев'яний міст - Гамла Брю (Gamle Bybro), або Старий міст. Його спорудили ще у 1681 році, після великої пожежі, коли весь центр Тронгейма перебудовували. Тоді міст слугував частиною фортифікацій - з воротами, які вночі зачиняли. Сьогодні ж ці ворота стали головною окрасою - різьблені дерев’яні арки насиченого бордового кольору, з металевими механізмами, які колись піднімали прольоти, а нині лиш прикрашають прохід.

Але справжня магія починається, коли погляд проходить крізь ці арки. Переді мною відкрився той самий вид, заради якого варто приїхати в Тронгейм - річка Нідельва розтікається в обидва боки, а її береги вишикувані рядами старих дерев'яних складів, кожен із яких пофарбований в окремий колір: охра, зелений, червоний, теракотовий. Вони стоять на палях прямо у воді - вікнами дивляться на річку, а під ними гойдаються човни.

Колись ці склади служили купцям, що торгували рибою, деревиною, шкірою. Сьогодні в них - галереї, кафе, дизайнерські студії та апартаменти, але дух століть відчувається в кожній балці.

 

Старе норвезьке містечко у серці скансену

У передмісті Тронгейма я не міг не відвідати один із найцікавіших музеїв під відкритим небом у всій Норвегії - Sverresborg Trøndelag Folk Museum. Він знаходиться на пагорбі, звідки відкривається гарна панорама на місто і фйорд, і добиратися туди довелося трохи пішки вгору, але воно того варте. Це не просто музей - це ціле село з дерев’яними будинками, церквами, господарськими спорудами, подвір’ями, навіть тваринами. Вражає не лише кількість споруд, а і те, як ретельно тут усе відтворено: ніби справді потрапляєш у норвезьке село 200 років тому.

На самому вході мене зустріла яскраво-червона дерев’яна церква - маленька, акуратна, з високим дахом, вся з дощок і стовпів, з характерним силуетом. Виглядала вона дуже архаїчно і водночас чарівно.

Далі починалося справжнє дерев’яне царство - хатини, хлівчики, комори, сади. Особливо мене вразили будинки з дахами, вкритими травою: це не бутафорія, це справжня стара технологія - так у Норвегії будували сотні років, щоб дах утримував тепло, вбирав вологу і зливався з ландшафтом.

Йдучи далі, я потрапив у центральну частину музею, де розташовані садиби з усієї округи. Одні були прості і темні, майже сільські халупи, інші - розписані, з кольоровими наличниками і гарними дверима. Всередині - старовинні меблі, печі, дерев’яні ліжка з тканими покривалами, і майже в кожній хаті - відчуття присутності людей, які щойно вийшли з кімнати.

В одному з будинків я натрапив на розписані стіни: орнаментальні квіти, рослинні мотиви, дерев’яні шафки з різьбленням, стеля з балками - все виглядало дуже затишно і щиро. Виявилося, що це особливе приміщення - кімната для весільних святкувань. Саме тут колись вікінги відзначали весілля, сидячи за довгим дерев’яним столом, на лавках з вишитими подушками, під чудово розписаною стелею. Посеред столу стояв глечик - старовинний, прикрашений такими ж візерунками, як і стіни. З нього, як розповіли, наливали пиво для гостей.

Атмосферу доповнювали тварини - справжні, живі: білі корови, вівці, кози. Вони не просто для декору - вони тут пасуться на зелених луках поруч зі старими дерев’яними хлівами. Особливо зворушив момент, коли корова підійшла майже впритул, глянула на мене - і в той момент здавалося, що час десь зупинився. Цей музей - не просто експозиція, це занурення в повсякденність, у тишу, в якусь спокійну норвезьку вічність.

У скансені є окремий куточок, де відтворено головну площу старовинного норвезького містечка з дерев’яними будинками. Атмосфера тут така, ніби час зупинився на початку XX століття: кольорові фасади, бруківка, лавки біля входів і вазони з квітами.

Серед будівель - швачкина майстерня, банк, пошта та одна з найцікавіших для мене - майстерня фотографа. Всередині - стара фотокамера з гармошкою на дерев’яному тринозі, фон із мальовничим краєвидом, килим, пара крісел і стіна, вкрита старими чорно-білими портретами. Усе виглядає так натурально, що здається: ще мить - і сюди зайде хтось у святковому вбранні, аби зробити своє перше фото на згадку.

Відео з Тронгейма та скансену: https://youtube.com/shorts/uXE7tOccA4c?si=BAmU-7RqYqpyq1dq

 

Дорога за Полярне Коло

Після кількох вітряних і дощових годин у Тронгеймі мій організм здався. Холод, вологий вітер і багатогодинні блукання містом зробили свою справу – вже під вечір у мене піднялася температура, почався озноб, а сил не залишалося навіть на чашку чаю. Замість вечірніх прогулянок мені довелося залишитися в будинку, заброньованому через Airbnb – затишному, але без жодного натяку на лікувальні властивості. Я лежав, кутаючись у ковдру, і думав, як наступного ранку мені доведеться вирушити на Північ, у напрямку Буде - крайню точку залізничного сполучення Норвегії. Ніякої романтики – лише надія, що температура спаде, а краєвиди за вікном компенсують усе.

І вони компенсували. Зранку я піднявся і усе ж сів у потяг на північ. Станція Тронгейма зустріла мене несподівано позитивно: біля вагона стояв веселий троль у костюмі, обіймав дітей і фотографувався з усіма охочими. На табло – кінцевий пункт «Bodø». Саме туди я і прямував – майже цілий день залізницею через ландшафти, які змінювалися щогодини.

Спочатку пейзажі були знайомими – хвойні ліси, мальовничі села, дзеркальні фйорди і берегова лінія Норвезького моря. На небі висіла веселка, ніби на знак початку чогось нового. Потяг мчав повз скелі і бухти, а я не міг відірватися від вікна. Хвороба відступала разом з кілометрами.

Відео першої частини поїздки: https://youtube.com/shorts/gYV10CP06Xg?si=KGY308wcqvjZLkic

Далі краєвид почав змінюватися. З’явилися перші вершини зі снігом, навіть у серпні. Норвегія тут уже інша - сувора, але ще зелена.

Потім - різка зміна: гірські схили з густими сосновими лісами змінилися стрімкими ущелинами, з яких гули водоспади. Один із них я встиг сфотографувати, попри те, що потяг не зупинявся. Потужний потік води, який розбивався об скелі, нагадував мені, що Північ - це не просто географічна точка, а цілий світ стихій.

І ось ми переїжджаємо Полярне Коло. Навколо - зовсім інший ландшафт. Гори відступають, стає більше рівнин, озер, заболочених ділянок і простору. Це вже майже тундра. Дерева все рідше трапляються, зате небо ніби опускається нижче, і над усім цим - сіро-блакитна арктична тиша.

Відео з мандрівки  передає атмосферу краще за будь-які слова. Особливо кадри з руху - як потяг проноситься над водами, крізь дощ і туман, у незвідану північну казку: https://youtube.com/shorts/waxD6i2H-Dc?si=banp9McqRjr5Izl-

Зрештою - прибуття в Буде (Bodø). Тут, на краю материкової Норвегії, закінчується найпівнічніша залізнична лінія Європи. Місто зустрічає спокоєм, відкритим морем і очікуванням наступного етапу подорожі. А поки - перепочинок після дня краси і перемоги над хворобою. Північ прийняла мене - змученого, але щасливого.

 

На Лофотени!

Лофотени не були запланованою частиною моєї подорожі. Навіть коли я перетинав кордон ЄС і формував свій маршрут у Румунії, ця арктична частина Норвегії не входила до переліку місць, які я мав намір відвідати. Можливо, тому що здавалися надто далекими, складними для логістики, дорогими. Але в глибині душі я завжди мріяв побачити ці острови - ці північні зубці землі, що здіймаються з океану, ніби декорації до саги про вікінгів і богів.

І вже коли я сидів у літаку в Бухаресті, щось у мені перемкнулося. Я подумав: коли, як не зараз? Я вже майже на краю материка, вже так близько - то чому б не зробити цей крок і не здійснити мрію? Хто знає, чи випаде ще така нагода.

У Буде я зупинився в районі Mørkved - у приватному помешканні, яке орендував через Airbnb. Мене прийняла молода жінка на ім’я Софі. Як виявилося, я був її першим гостем. Замість сухого сервісу - теплий прийом, затишок, щирі розмови, і - що найголовніше - спокій і відновлення після важкої дороги і хвороби. Я добре виспався, тіло відігрілося, і зранку знову відчув, що живу.

Та найважливіше було ще попереду. Мій паром на Лофотени мав відправлятися о 7:00 ранку. Недільного транспорту в Буде майже не було - ні автобусів, ні Uber’а, ні будь-якого таксі. І ось тут сталася та сама мить, яку називають благословенням мандрівника: Софі без вагань погодилася відвезти мене на пристань. Завдяки її доброті - не сервісній, а по-людськи теплій - я встиг на пором і вирушив туди, куди насправді завжди хотів.

Якщо б не вона - я б залишився на материку, а Лофотени так і залишилися б мрією. Але іноді достатньо однієї випадкової людини, одного доброго жесту, щоб мрія стала реальністю.

Паром із Буде на Лофотени вирушає кілька разів на день, але саме ранковий рейс виявився найбільш зручним. Особливо приємно було дізнатися, що якщо ти без транспорту - тобто пішоход або з рюкзаком, як я - то проїзд абсолютно безкоштовний. І це не якийсь невеличкий пором, а повноцінне судно з кафе, зонами відпочинку і панорамними майданчиками. Сніданок там виявився кращим, ніж я очікував: яйце, тости, ковбаса, сир, крабова і креветкова паста, масло - і все це лише за 5,5 євро. У Норвегії - майже задарма.

Вода Норвезького моря вразила одразу: вона була настільки синя, що здавалося, хтось підфарбував її аквареллю. Смуга піни, яку залишав після себе паром, тягнулася за нами довгим блакитним слідом, що розчинявся у безмежному горизонті. Спершу небо було похмуре, сіре і важке, і це створювало особливо сувору атмосферу навколо.

Але чим ближче ми наближалися до Лофотенів, тим більше все перетворювалося на якусь гігантську кінематографічну сцену: обриси островів почали з’являтися з туману - темні, химерної форми, із гострими вершинами. Великі гори мовчки виступали з води, немов чорні стіни, де-не-де прикриті низькими хмарами. Величезні драматичні тіні від цих гір пливли по морській поверхні, і часом було важко сказати, що є землею, а що - небом.

На деяких ділянках хмари розходилися і відкривали крихітні містечка вдалині - можна було побачити маленькі будиночки в долинах, біля яких пришвартовані катери. В одному з кадрів я навіть помітив інший пором, що вигулькнув із-за гір, - ніби привид із морського епосу. Усе навколо виглядало таким нереальним, що складалося враження, ніби ти не пливеш по морю, а входиш у гігантське фантастичне королівство тролів.

Відео з парому: https://youtube.com/shorts/7UZxEJ0BWAc?si=mCSRamWaAH-fs3Kg

Найсильніше вразив контраст між диким, кам’яним силуетом гір і м’якою блакиттю неба, яка почала прориватися між хмарами. Із кожною хвилиною відчувалося, що я наближаюся до чогось магічного. Саме в ці хвилини я остаточно зрозумів, чому люди мріють потрапити на Лофотени все життя.

Цей пейзаж - один із найвражаючих, які я бачив за всю свою подорож. І хоча я знав, що не залишаюсь тут на ніч, сам факт того, що я плив до цих диких, суворих, величних островів, вже був для мене подарунком. І все це - завдяки випадку, Софі, і внутрішньому голосу, що підказав мені не втрачати шанс.

Близько десятої тридцять ранку паром нарешті причалив до Лофотенів, до невеличкого поромного порту в Москенесі. Вперше ступивши на землю цих легендарних островів, я відчув, ніби опинився в паралельному світі - у просторі тиші, гострих форм і сирої гірської величі. Простір, наче закам’янілий, був пронизаний прозорим холодом. Біля самого берега здіймався до неба білий дерев’яний храм з тонким шпилем, що виглядав особливо тихим і відстороненим на тлі крутих скель, порослих мохом. Здавалося, він з’явився тут з іншої епохи.

Я пішки вирушив у напрямку Рейне - до найвідомішої точки огляду на Лофотенах. Громадський транспорт у неділю не працював, і в мене було трохи більше чотирьох годин, аби пройти кілька кілометрів, піднятись на вершину Reinebringen і повернутися назад.

Дорога вела повз невеличкі поселення, старі дерев’яні будинки з червоними фасадами і залишки риболовецьких конструкцій. Над ними нависали темні гори, оповиті низькими сірими хмарами. У поворотах траси раптом розкривалися драматичні панорами - з гострими піками, вузькими затоками, зеленими схилами, облямованими рожевим цвітом іван-чаю. Йдучи цією дорогою, я відчував, як Лофотени буквально всмоктують тебе - ці пейзажі не просто красиві, вони зворушують до глибини.

Відео перших хвилин на Лофотенах: https://youtube.com/shorts/xFWhcX3c8IQ?si=XUj3s2fnF9-QHKwQ

 

Reinebringen - еталонний пейзаж Лофотенів

Підйом на Reinebringen виявився набагато важчим, ніж я уявляв. Хоча сама вершина - лише 448 метрів над рівнем моря, маршрут до неї здається безкінечним. Від дороги стежка починається різко вгору, одразу кидаючи тебе в бій із крутими кам’яними сходами, які тягнуться серпантином уздовж прямовисного схилу. Я наївно сподівався, що здолаю підйом за 40 хвилин - насправді він забрав у мене майже дві години. Кілька разів я був на межі, щоб здатися. Серце гупало, дихання було важким, ноги зводило від напруги - але кожен наступний вигин стежки відкривав трохи більше неба, трохи більше перспективи, і це не давало зупинитися.

Одного разу, коли я на мить зупинився перепочити і обернувся назад, побачив пейзаж, який залишиться в пам’яті назавжди. Звивиста дорога, що пролягала вздовж берега, мов стрічка губилася вдалині між пагорбами, а за нею розстелялося безкрає Норвезьке море - спокійне, сріблясте, з легким серпанком на горизонті. Це був краєвид із мандрівного сну: поєднання дикої природи і людської дороги, яка пробилася крізь неї, але не зруйнувала гармонії.

Коли я, нарешті, дістався вершини, мені просто перехопило подих. Я сів на скелю, не в змозі одразу навіть дістати телефон. Це був момент абсолютного захоплення - краєвид, що буквально притискає тебе до землі своєю величчю. Переді мною відкрилася панорама, яку можна назвати одним із найкрасивіших пейзажів, які я коли-небудь бачив у житті.

Внизу - мереживо островів, що тонуть у бірюзових водах фіорду. Тихе містечко Рейне - немов іграшкове, з крихітними будиночками на півострові, оточеному водою з усіх боків. Яскраві червоні рорбу, човни біля причалу, сріблясті стрічки доріг, що петляють уздовж узбережжя - усе це зливалося в один вражаючий, ніби нереальний пейзаж.

У далині - сиві скелі, що рвуть небо своїми вершинами. Зліва - кристалічні озера, сховані серед гірських западин, справа - відкрите море, що тоне в м’якому світлі хмар. Сонце то ховалося, то виходило з-за завіси - і весь цей світ ніби дихав. Я не міг відірвати очей. Мені не хотілося ні говорити, ні фотографувати - тільки дивитися. Здається, якби існував портал до іншого виміру - він був би десь тут, на краю цієї скелі, серед вітру і тиші. І ця мить - коли ти сидиш на вершині, мовчки вдивляєшся у безмежність, - залишиться в мені назавжди.

З вершини відкривається неймовірна панорама на містечко Рейне - немов мініатюрний світ, складений із яскравих червоних рорбу, акуратних білих будиночків і вузеньких вуличок, що петляють між ними. Всі ці споруди розкидані на півостровах і островах, сполучених мостами та дамбами, і з висоти здаються ідеально впорядкованими, як у скандинавській казці. Біля берегів пришвартовані човни, в гавані - кілька більших кораблів, а вода навколо така прозора і спокійна, що ніби тримає все містечко в ніжному обіймі. Атмосфера - тиха, затишна, майже ідеальна.

Вид на Hamnøya з вершини - це справжня симфонія північної гармонії: низка маленьких острівців, з’єднаних тонкими нитками мостів, тягнеться у відкритий океан, ніби якась дивовижна дорога в безкінечність. Уздовж берегів тісняться рибальські будиночки та рорбу, серед яких виділяються яскраві кольорові акценти. На передньому плані пришвартований великий корабель, що здається велетнем серед цієї мініатюрної скандинавської ідилії. Вода тут глибока, темна, але в затоці - ніжного бірюзового кольору. А на задньому плані над горизонтом здіймаються зубчасті вершини Лофотенських гір, які огортають усю цю картину відчуттям відокремленості, величі і спокою.

Я побачив фйорди, які вражають набагато сильніше, ніж ті, що я бачив у центральній Норвегії. Тут вони інші - більш драматичні, первісні, дикі. Гострі піки гір з обох боків врізаються в небо, створюючи відчуття, ніби ти опинився у світі без часу. Темна, глибока вода затоки лежить між цими гірськими стінами, мов холодне дзеркало, у якому відбиваються хмари. Зелені схили, химерні вигини берегової лінії, приховані водоспади та відсутність будь-яких слідів цивілізації - усе це створює відчуття абсолютної гармонії і сили природи. Саме тут фіорди справді зачаровують.

Після того, як я вже надихався пейзажами з Рейнбрінгена і думав, що більше нічого не зможе мене так вразити, я піднявся ще вище - на інший оглядовий майданчик. І раптом переді мною відкрився вигляд на гірську лагуну неймовірної краси. Вона розташована значно вище за рівень моря, у самому серці скелястих хребтів, і виглядає так, ніби природа приховала її від більшості мандрівників, залишивши лише для тих, хто справді прагне побачити щось виняткове.

Лагуна має густий, насичений темно-синій колір - набагато темніший і глибший, ніж бірюзово-сріблясті води моря, які відкриваються далі на горизонті. Це контраст кольорів, що буквально ріже око: зверху - хмари, які танцюють на горах, посеред - насичений оксамитовий колір лагуни, а далі - розсип фіордів, які виглядають набагато привабливіше, ніж ті, що я бачив раніше в центральній Норвегії.

Якщо фйорди біля Гудвангена чи Флома здавалися монументальними і суворими, то ці, навпаки, - живі, динамічні, зіграні в унісон з небом, туманом і драматичними скелями. Тут зовсім інша атмосфера - більш жива, первісна і емоційно сильна. Я стояв на самому краю скелі, і мене буквально перевело дух. Це був один із найкращих пейзажів у моєму житті.

Відео з оглядового майданчика: https://youtube.com/shorts/HhQ7_Lhvz60?si=RTTTqFTGlIiTdCt-

 

Рейне: листівка з півночі, що стала реальністю

Після спуску з Рейнбрінгена, поки чекав автобус у порт, я встиг прогулятися центральним селищем острова - Рейне. Це не просто найближчий населений пункт - це адміністративний центр комуни Москенес, і, попри невелике населення (близько 300 мешканців), воно справляє враження повноцінного, самобутнього і живого поселення.

З одного з оглядових майданчиків відкривається панорама на все селище, що наче лежить у долонях фйорда. Водойма врізається в сушу, обрамлена зеленими схилами і масивними гостроверхими скелями, які тиснуть небо своєю вагою. Червоні рибальські будиночки-рорбу скупчилися вздовж берега, неначе вишикувались в лінію перед гірським амфітеатром. Гори не просто фоном - вони живуть разом із поселенням, вкорінені в його ритм і структуру. Атмосфера тут не курортна, а робоча - усе говорить про справжнє життя людей поруч із суворою і водночас захопливою природою.

Ще ближче до води видно портову зону: дерев’яні платформи, старі і нові човни, складські приміщення, і той самий контраст кольорів - червоний, сірий, білий - що створює живий, а не постановочний краєвид. Тут видно частину житлового кварталу з типовими скандинавськими будиночками, де червоне чергується з білим і жовтим. А далі - вертикальні стіни гір, які раптово з’являються просто за парканами будинків. Рейне - це місце, де природа і архітектура не протистоять одна одній, а наче сплітаються у спільну форму існування.

Центральна площа Рейне справила на мене відчуття затишного і водночас жвавого осередку життя цього маленького селища. Червоні дерев’яні будинки з гостроверхими дахами, зібрані навколо майданчика, створювали атмосферу, ніби з норвезької листівки. Біля них було людно - туристи і місцеві мешканці сиділи на лавках, заходили до крамничок і кав’ярень. Усе виглядало просто, але водночас дуже автентично: дерев’яні фасади, пофарбовані в традиційний червоний колір, різко контрастували з похмурим небом і темно-сірими горами на тлі. Це був такий собі центр тяжіння для всіх, хто потрапляв у Рейне.

Вулиця, яка вела далі від площі, відкривала іншу сторону селища - більш сучасну і житлову. Тут панували білі будинки з акуратними фасадами та невеликими садками, які виглядали напрочуд доглянутими. Вулиця плавно піднімалася вгору, і звідти відкривався неймовірний вид на скелясті вершини, що нависали над селищем стіною. Атмосфера була спокійною і розміреною: кілька людей прогулювалися, не поспішаючи, насолоджуючись тишею, яку лише зрідка порушували кроки чи розмови перехожих.

Відео з Рейне: https://youtube.com/shorts/_hwiphlwlIk?si=9-5QQSn50YN84Sx5

 

Другий день на Лофотенах і трохи... розчарування

Наступного ранку я знову був на паромі - цього разу все виглядало інакше. Лофотени зустрічалм мене дощем, пронизливим вітром і штормовим морем, яке розгойдувало наш паром так, що на ногах втриматись було неможливо. У буфеті страви розліталися по підлозі, все гриміло, ніби сам океан протестував проти нашої подорожі. Але коли ми нарешті пристали до причалу Москенеса, я не вагаючись рушив уперед - на південь, у бік містечка Å.

Назва острова, на якому розташовані Москенес, Рейне та Å, - Москенесоя (Moskenesøya). Це - одна з найвражаючих частин Лофотенів, де скелі виростають просто з моря, а дороги петляють між рибальськими будиночками та фіордами. Шлях до Å виявився непростим - жодного автобуса, зате сильний дощ, який проникав крізь усі шари одягу. Я промок до нитки, тимчасово заховався в магазинчику, а тоді знову пішов далі - під краплями, які перетворювалися на стіну води.

Натомість такі краєвиди, як той, що на фото - з червоними рибальськими хатками на голому кам’яному схилі, з прозорою бірюзовою водою і маяком, який ледь пробивався крізь туман, - компенсували все. Саме заради таких кадрів варто було мокнути, мерзнути і ішачити цією дорогою. Це був не просто маршрут - це було очищення через стихію, справжній хрещений дощем вхід до найпівденнішої частини Лофотенів.

Єдине місце, яке дійсно трохи зігріло душу, - рибальське селище Sørvågen. Я вийшов на пагорб, звідки відкрився краєвид на порт, шхуни, червоні будиночки на палях і скупчення білих хатин на схилі. Попереду - лише Å. Але навіть у цій зливі, серед холодного вітру і мокрих кущів іван-чаю, Sørvågen виглядав затишним. Це було єдине місце, де мені захотілося зупинитися бодай на мить довше.

Після похмурих, просякнутих дощем сіл, поселення Tind стало несподіваною кольоровою плямою на мапі моїх вражень. Саме тут мене вразив краєвид, який я про себе назвав «Жовті Лофотени» - і цим уже все сказано. На тлі гір, обкутаних туманом, я побачив спокійну затоку, обрамлену темними скелями, з яких звисали помаранчеві рибальські будиночки. Вони стояли так близько до води, що здавалося - наступна хвиля забере їх у море.

Та найбільше в очі впадала не архітектура, а жовто-бурі водорості, що вкривали прибережні камені, утворюючи візерунок, який ніби був вимальований пензлем художника. Вода в затоці була майже нерухомою - наче скло, в якому відбивався весь цей монохромний світ: сіре небо, чорні скелі, яскраві стіни хатинок і ця густа жовта ковдра водоростей. Це був момент, коли Лофотени перестали бути листівковим кліше і стали живою, органічною, змінною субстанцією - справжньою.

Містечко Å (яке, насправді, вимовляється, як "О"), яке з пафосом називають «кінцем Лофотенської дороги», виявилося моїм особистим кінцем ілюзій. Сюди я їхав із передчуттям: стільки захоплених відгуків, фоторепортажів, глянцевих обкладинок - здавалося, що це кульмінація всього маршруту. Але коли опинився на місці, то зрозумів: це лише порожня декорація. Рорбу - ті самі червоні хатинки на палях - виглядали штучно натягнутими на кожен сантиметр берега. Мовби зібрані спеціально для фотосесії, але без жодної внутрішньої гармонії. Пейзажі - плоскі, лінії горизонту невиразні, світло глухе, як у вицвілому фільтрі. Я намагався знайти хоча б кілька ракурсів для знімків - марно. Навіть кадр, який я залишив, - це результат постобробки, а не емоції.

Крім цього, Å - це торжество туристичної істерії. Людей більше, ніж у центрі Рейне, а ціни - як у нью-йоркському аеропорту. Порція фрі - тисяча гривень. І це при тому, що йти тут особливо нема куди. Все виглядає, наче парк атракціонів з експонатами "лофотенське рибальське село", але без справжнього життя. Я був щиро здивований, наскільки глибоко може не виправдати себе очікування. Можливо, містечко Å - це найкраще уособлення того, як надмірна слава вбиває атмосферу.

Похід у напрямку оглядових майданчиків біля селища Å виявився суцільним розчаруванням. Замість обіцяної краси - промоклі до колін кросівки, болото під ногами і туман, що закриває навіть найближчі скелі. Йдеш, а перед тобою - тільки стежка, обрамлена дощем вимитими каменями, і жодного натяку на відкриті краєвиди. Гори ховаються у хмарах, повітря вологе і сіре, немов застигле в міжсезонні.

Пейзажі навколо - суворі і стримані. Вузькі фіорди вгризаються у берег, а над ними висять важкі пасма туману. Море спокійне, майже нерухоме, затока глибока і тиха, але не зачаровує - вона мовчазна і байдужа. Скелі, які тут мали б дивувати драматизмом, виглядають втомленими. Жодної динаміки, жодного «вау». Навпаки - дивишся і хочеться швидше повертатися назад.

І тільки чайки - десятки їх, сотні - раптом повертають увагу до неба. Вони ніби не помічають дощу, описують кола над водою, зависають у повітрі, тримаються зграєю, що має тут власний порядок і свободу. Їхній злет на тлі похмурого пейзажу створює якусь іншу реальність - рухливу, живу, справжню. Саме завдяки цим птахам у сірому і важкому краєвиді на мить з’являється життя, і лише тоді починаєш розуміти - можливо, заради цього короткого відчуття і варто було дійти до самого краю.

Мені пощастило: до порту мене підкинув рейсовий міжміський автобус. У Буде я повернувся ввечері повністю мокрий - і ззовні, і всередині. Телефон, який увесь цей час був у кишені, хоч і не потрапив під дощ безпосередньо, не витримав постійної вологості: камера запітніла і перестала працювати. Повернувшись до хостелу, я нарешті зміг за 11 євро попрати всі свої речі. Поки пральна машина крутила мокрі шкарпетки і футболки, я переодягнувся в сухе, вийшов у супермаркет і вперше дозволив собі справжній «норвезький вечір»: купив дві пляшки місцевого пива на дегустацію та якусь дивну закуску під назвою «Лофотен» - на смак як сушені кальмари, але, мабуть, то була або акула, або тріска. Вечір я провів у теплому хостелі, з пивом у руках і думками про те, що робити далі. Хотілося лише одного - нічого не хотіти. Змерз, стомився, промок, але був задоволений.

 

Прощання з Норвегією

Останній день мого перебування в Норвегії виявився і справді останнім - у всіх сенсах. Попри те, що я мав певні плани на цей день, хотів ще щось подивитися, десь пройтися, усе довелося скасувати. Я був банально втомлений і промоклий, та ще і залишився без камери: телефон остаточно здох, а в такій дірі, як Буде, не було ані де купити новий, ані де щось відремонтувати. Тож я просто дав собі спокій: спав до майже полудня, потім сидів у хостелі, читав про наступну країну мандрівки, а згодом зав’язалася несподівана розмова з хлопцем із Сомалі. Говорили довго - про Сомалі, про Норвегію, про Україну, про війну і мир. Так минув день.

Ближче до вечора я пішки рушив до аеропорту - благо, в Буде він розташований буквально в центрі міста, що для Європи - рідкість. І хоч камери я вже не мав, спробував сфотографуватися фронталкою - нічого путнього не вийшло. Лише одну світлину я скинув у ChatGPT, і штучний інтелект зробив її хоча б трохи схожою на щось. Так я і попрощався з Норвегією - змерзлий, без фотографій, але з черговим досвідом у кишені.

Моїм наступним пунктом призначення мав стати Дублін, але дістатися туди напряму з Буде було неможливо. Довелося летіти аж трьома рейсами. Спочатку - переліт та коротка зупинка в Осло. Я навіть не встиг як слід зрозуміти, що я в іншому місті, як уже був на посадці до Копенгагена.

 

Нічний Копенгаген

У столицю Данії я прилетів десь опівночі. Селитися вже не було сенсу - виліт до Дубліна був близько сьомої ранку. І я вирішив: раз уже маю п’ять годин нічного часу - використаю їх на повну. Бо нічна прогулянка - це те, чого мені дуже бракує в Києві під час війни, коли навіть пізній вечір заборонений. А тут - свобода, спокій, нічне місто.

Я вже бував у Копенгагені раніше, але ця нічна версія була для мене зовсім новою. На електричці я за 15 хвилин доїхав до центрального вокзалу, залишив рюкзак у камері зберігання - і пішов у місто. Перше, що впало в очі - велична ратуша з готичним фасадом і… українським прапором. Один із багатьох, які стали буденною частиною пейзажу в Європі останні роки. Далі я пішов на Строгет - ту саму знамениту пішохідну вулицю. Купив шаурму і редбул у нічному магазині - і просто ходив. Без мети, без камери, без тиску. І як це виявилося круто - просто гуляти нічним містом, не думаючи про ракурси і кадри, не шукаючи ідеального світла. Просто був у моменті.

Відео прогулянки Копенгагеном: https://youtube.com/shorts/SG531QqXFRY?si=5Y6MYX2VTKgiYRMC

Я нарешті дійшов до того самого Копенгагену, що прикрашає всі листівки - до набережної Nyhavn зі знаменитими кольоровими будиночками. Але місто спало, і разом з ним спали ці фасади. У темряві вони втратили свою яскравість і виглядали майже однаковими. Я мріяв знайти якесь кафе, щоб посидіти з пивом на набережній, але все було зачинено. Довелося зайти до нічного магазину, взяти пару банок данського пива - і просто вмоститися біля каналу, пити пиво і ловити нічне дихання міста.

Далі я пішов до Русалоньки - вона стояла самотня, майже невидима в темряві, маленька, тиха. Звідти я рушив до Крістіанії - і ось тут мене справді вразило. Минулого разу я її оминув, а дарма. Бо Крістіанія - це не просто район. Це автономна спільнота хіпі, створена в 1971 році на місці покинутих військових казарм. Тут не діють більшість данських законів, тут відмовилися від приватної власності, тут мистецтво, анархія і свобода живуть на стінах, у повітрі, у людях. Це справжній соціальний експеримент у серці цивілізованої Європи.

Я перейшов річку і дійшов до палацу Крістіансборг, де зараз засідає парламент Данії. Там, на лавці з видом на освітлену набережну і палац, я зупинився. Слухав "Around The World" і "Turn Back Time" данької групи Aqua - ті самі пісні, що колись звучали з касетника у підлітковому віці. І в цій тиші, під нічним небом, із холодним пивом у руці, в абсолютно порожньому місті, я просто був собою - мандрівником, який більше не шукав краси у вітринах чи фасадах, а знаходив її в миттєвості.

Під самий ранок я сів в автобус і поїхав у аеропорт. І це була, мабуть, найспокійніша ніч за всю мою подорож.

 

Дублін: барви фасадів, тінь собору і смак Гіннеса

Я прилетів до Дубліна рано-вранці і одразу сів на автобус до центру. Мій хостел розташувався просто ідеально - набережна річки Ліффі, саме серце міста. Усередині все було по-домашньому: персонал - українці, мешканці - здебільшого теж українці. Я закинув речі та вийшов на вулицю з головною метою - спробувати ірландський сніданок, бо ж уперше в Ірландії.

І, чесно кажучи, це було гастрономічне фіаско. Те, що мені подали, мало назву «Traditional Irish Breakfast», але на смак - як вугілля з металевим присмаком. Пересмажений до хрускоту бекон, згорілий тост, який ламався як сухар, омлет без смаку та якась солодка карамелізована цибуля, яка чомусь вирішила прикинутися «родзинкою страви». Я дивився на це все і думав: «І за це 15 євро?..» Єдиним порятунком була кава.

Після такого "знайомства" з кухнею я хотів відволіктись, піти в місто, вловити настрій Дубліна. Але телефон знову нагадав про себе: камера, яку я сподівався воскресити після вчорашньої вологої Норвегії, була запітнілою. Я почав шукати майстерню. Знайшов її десь у кварталах за мостом - невеличка, з запахом паяльника і прянощів. Мене зустріли хлопці з Південної Азії - чи то індуси, чи то пакистанці - і за 20 євро акуратно розібрали телефон, просушили, зібрали назад. І, о диво, камера ожила.

Я вирвався на вулицю з радістю, ніби заново народився. Пройшов пару кварталів - і знову запотів об’єктив. Але я вже не панікував. Просто кожного разу відкривав кришку, протирав скло, чекав пару секунд - і фотографував. Камера працювала через зусилля, як старий плівковий апарат, де кожен кадр треба було вистраждати.

На щастя, цього дня в Дубліні було сонячно - +25, що для Ірландії майже кліматична сенсація. Телефон поступово висушувався, і ближче до обіду я вже повноцінно ловив світло, кольори, вулиці. І вперше за весь час у цій подорожі я відчув: «Я знову можу бачити і показувати світ таким, яким він є».

Я не очікував, що мені так сподобається в Дубліні. Здавалося б - архітектура тут досить стримана, будівлі типові, коробкуваті, багато цегли, і взагалі все це трохи одноманітне. Але є одна річ, яка повністю перевертає перше враження від цього міста - це їхні фасади. Я не про всю будівлю, а саме про перші поверхи - яскраві, намальовані, прикрашені порталами, квітами, дерев’яними лиштвами, вивісками, ліхтарями. Вони вибухають фарбами, і ти просто не можеш пройти повз.

Я вперше бачив таку концентрацію кольору у міському просторі. Червоні, сині, рожеві, бірюзові, жовті, чорні з золотим - ніби весь колірний круг вирішив оселитися на вулицях Дубліна. І що цікаво - кожен фасад унікальний. Це не просто один шаблон, як у багатьох туристичних містах, а справжня гра характерів. Відчувається, що кожен власник пабу чи крамнички вклав у цю вивіску, фарбу і декор частинку душі.

Я не міг відірвати очей - навіть з моєю проблемною камерою на телефоні хотілося кожен цей портал сфотографувати. Один фасад - червоний з квітами, ніби сцена з фільму. Інший - темно-синій із золотими літерами, строгий і шляхетний.

Далі - рожево-червоний із веселковим прапором, де явно тусується креативна публіка. А між ними - старі двері з латунною ручкою, таблички з прізвищем господаря, світильники, квіткові кошики. Усе це створює відчуття, що ти не просто гуляєш містом, а йдеш через суцільну театральну декорацію.

Я зрозумів, чому всі так люблять Дублін. Він може здатися простим, але ці фасади - це справжня магія міста. Вони роблять звичайне - незабутнім. І навіть якщо ти не зайдеш у жоден з цих пабів, ти вже отримав свою порцію емоцій просто, проходячи повз.

Є ще один особливий тип дублінських порталів, який мені особливо запам’ятався - це фасади з кованими ґратками. Вони створюють не просто декоративну рамку навколо входу, а справжній фронтальний театр. Усе продумано до дрібниць: залізні піки з золотими кінчиками, ліхтарі на стовпах, металеві поручні, вузькі проходи, глибокий колір стін - як правило, темно-синій або чорний. Вони виглядають не просто елегантно - в них є якась внутрішня сила, гідність, старомодна шляхетність. Такі портали, здається, могли б цілком стояти десь у Лондоні чи Единбурзі, але саме в Дубліні вони виглядають живими і характерними. Тут навіть найдрібніший паб чи майстерня може виглядати як приватний клуб із 200-річною історією - просто завдяки цим деталям.

Прогулюючись вулицями Дубліна, створюється враження, ніби місто вирішило змагатися у квітковому марафоні. Усе довкола - від культових пабів і магазинчиків до фасадів історичних будівель - потопає в розкішних кошиках з петуніями, пеларгоніями, бегоніями, сурфініями і вербенами.

Ці барвисті каскади квітів спадають із балконів і вікон, вкриваючи цегляні стіни наче живий килим. Таку любов до квіткового оздоблення складно не помітити - вона перетворює вулиці на суцільну святкову декорацію. І саме вона надає Дубліну ту впізнавану чарівність, за яку його так люблять мандрівники.

У Дубліні я був вражений буквально на кожному кроці - місто дихає гармонією цегляної класики, яскравих барв і стриманого модерну. Ось, наприклад, це фото - типовий дублінський пейзаж: червоні цегляні будинки з високими димарями, схожими на башти, які надають вулиці готичної графічності. А передній план контрастує з цією строгістю веселими кольорами - яскраво-синій, бірюзовий, чорний. Кожен фасад має свою особистість. Таблички, вивіски, дизайнерські магазини - усе говорить про те, що Дублін - місто з характером, де історія і сучасність йдуть пліч-о-пліч. Навіть небо, яке пробивається між дахами, виглядає тут як частина сценографії.

Одна з яскравих візуальних фішок Дубліна - це його жовто-зелені двоповерхові автобуси. Щойно я побачив цей яскравий автобус маршруту 77A, який проїжджав повз центр міста, я не втримався - зробив це фото. Вони всюди, вони гучні, зручні, надзвичайно яскраві і одразу кидаються в очі на фоні стриманої архітектури.

Будучи в Ірландії, я, звісно ж, не міг оминути національну класику - фіш-н-чіпс. Про неї я чув багато, тому вирішив скуштувати хоча б один раз. У невеликій місцевій забігайлівці я взяв найдешевший варіант - разом із напоєм він обійшовся мені у 16,5 євро! Як на такий тип їжі, це, чесно кажучи, просто космічна ціна.

Переді мною опинилася величезна порція: гігантський шмат риби у клярі, гора товстих картоплин фрі і стандартний шматочок лимона згори. Я ледь доїв - не тому, що несмачно, а тому що занадто багато і надто важке. Це справжній джанк-фуд: смажене, жирне, без найменшого натяку на користь. У підсумку я зрозумів, що фіш-н-чіпс - це не про гастрономічне задоволення, а радше про культурну "галочку". Спробував - і цього, мабуть, достатньо на все життя.

Дублінський замок - це не середньовічна фортеця в класичному розумінні, а радше величний адміністративний комплекс, який упродовж століть був серцем англійського та британського управління в Ірландії. Його червоноцегляні фасади, симетричні крила і годинникова вежа створюють враження спокійної урядової резиденції, хоча за цими стінами вирішувалася доля Ірландії. Саме тут до 1922 року сиділи лорди-намісники британської корони.

Сьогодні це місце виглядає охайно і елегантно, а внутрішній двір замку більше нагадує плац, ніж середньовічну цитадель. Проте історична вага Дублінського замку не менш вражаюча, ніж його архітектура - саме тут у 1949 році офіційно проголосили Ірландію республікою.

Ну і я, звісно, не міг не відвідати один із головних символів Дубліна - собор Святого Патрика. Я багато чув про нього, але коли побачив на власні очі, був просто вражений. Він нереально огромний. Навіть слово “великий” тут не підходить - це справжній гігант! Здається, що ти стоїш перед якимось готичним замком, а не перед храмом. Його шпиль пробиває хмари, а важкі кам’яні мури, вузькі стрілчасті вікна і високі башти викликають асоціації скоріше з фортецею, ніж з місцем молитви.

Я зайшов у затишний сквер біля собору, де гуляють місцеві мешканці і туристи. Сидів на лавці, розглядав кожну деталь цієї монументальної споруди і ловив себе на думці, що якщо ось так виглядає перше, що я побачив у Дубліні - то далі буде ще потужніше. Велич цього собору однозначно справляє перше незабутнє враження від Ірландії.

Увечері я мріяв зробити те, без чого візит до Дубліна просто неможливо вважати повноцінним - зайти в справжній ірландський паб, послухати живу музику й, нарешті, скуштувати легендарний Гіннес. Але ще з п’ятої вечора почалося справжнє полювання. Центр міста - це суцільне пульсуюче море пабів, у яких неможливо навіть просунутися. Всі заклади - під зав’язку. Не просто немає вільних місць, а і до барної стійки не пробитися, щоб хоча б замовити пиво. Атмосфера - шалена, але не для тих, хто хоче посидіти і розслабитися.

І от тільки відійшовши від туристичного Темпл Бару трохи далі в бік житлових кварталів, я натрапив на невеличкий, колоритний бар - той самий, де ще збереглася затишна атмосфера, і де переді мною звільнилося місце біля барної стійки. Ціни тут були не в стилі “туристична обдиралівка”: пінта коштувала 6,5 євро, а маленький бокал - 4. Цим я і скористався - замовив по маленькому бокалу чотири різні сорти ірландського пива. І серед них - мій перший у житті справжній Гіннес. Що сказати? Він просто фантастичний. Кремова пінка, м’який гіркуватий смак, глибина, яку я не відчував у жодному іншому темному пиві.

А далі - прогулянка нічним Дубліном. Місто у вечірньому світлі вразило мене ще більше, ніж удень. Воно заспокоює, зачаровує, обіймає. Здається, я починаю розуміти, чому ірландці не поспішають емігрувати звідси - навіть попри ціни на пиво.

 

Скелі Мохер: міць, яка стоїть проти океану

Наступного ранку мені довелося прокинутися аж пів п'ятої ранку, тому що в 5:45 у мене вже відправлявся поїзд. Це був один з найнасиченіших днів усієї моєї подорожі. Рано зранку я відправився на протилежний берег Ірландії - до міста Голуей на західному узбережжі, а звідти одразу ж пересів на автобус, який їхав до скель Мохер - найбільш знакового місця всієї Ірландії. Дорога була настільки красива, що я майже не міг відірвати очей від вікна: пагорби, океанські панорами, дрібні села, а головне - численні середньовічні замки, які траплялися вздовж усього маршруту.

І серед них особливо мене вразив замок Данґвайр (Dunguaire Castle), який я встиг побачити і навіть сфотографувати з вікна автобуса. Стоїть він над самою водою, на зеленому мисі біля затоки - наче охоронець стародавнього узбережжя. Кам’яні мури, стримана чотирикутна башта, вузька стежка, що веде до воріт - усе в ньому видається надзвичайно справжнім, непоказним, але глибоко ірландським. Він немов вийшов зі сторінок середньовічного епосу - і зник за поворотом дороги так само швидко, як і з’явився. Але цього кількох секунд вистачило, щоб я зрозумів - сьогодні буде день магії.

Я вирішив не їхати автобусом до самого входу на скелі Могер, як це роблять усі туристи. Замість цього я вийшов трохи раніше - в селі Дулін (Doolin). І не через логістику, а через естетику. Мені хотілося побачити оті кольорові ірландські будиночки з солом’яними дахами, рожевими і жовтими фасадами, що так часто потрапляють у тревел-блоги і інстаграми, але здаються майже казковими. І от я вийшов - і потрапив у справжню ірландську казку.

Яскраві, як марципани, будиночки з вивісками крамниць, кафе та сувенірних лавок, усе це обрамлене зеленню і квітами, які здаються неможливо яскравими на фоні кам’яної огорожі та сірих дахів. І навіть автомобілі на узбіччі виглядають тут не зайво, а навпаки - як частина живої ірландської сцени. Тут хочеться затриматися надовше, зазирнути в кожне віконце, замовити щось у місцевому пабі, сфотографувати кожен куток.

Але часу в мене не так багато - треба вирушати далі. Саме тут, біля мальовничого Дуліна, починається знаменита пішохідна стежка вздовж океану, яка веде до одного з найвідоміших символів Ірландії - скель Мохер. Це не просто туристичне місце - це моя особиста мета, пріоритет номер один у подорожі Ірландією. Я давно мріяв побачити ці скелі, і саме тому поїхав на Західний берег країни.

Стежка стартує просто біля села, і з перших кроків занурює тебе у магію ірландських краєвидів. Спочатку самі скелі ще не такі високі, їхній масштаб розкриється трохи далі. Але краса вже тут - у самій дорозі. У тому, як вітер лоскоче траву на плато. У тому, як синій Атлантичний океан розчиняється в горизонті. І в тому, як просто серед цієї пасторалі, під самим обрієм, пасуться коні.

Зліва від стежки, яка веде від Дуліна до скель Мохер, на пагорбі стоїть вузький і високий замок Doonagore. Його кругла башта з зубчастим вінцем нагадує про часи кланових боїв і морських катастроф, адже саме в цьому замку, за легендою, стратили усіх уцілілих з розбитого іспанського галеону.

Але сьогодні ця башта виглядає не грізно, а майже декоративно, мов ілюстрація до дитячої книжки. І пейзаж навколо - зовсім не той, який ми зазвичай уявляємо, коли чуємо слово “Ірландія”. Тут немає туманів і дикої скелястої суворості - навпаки, все довкола більше нагадує ідилічну Тоскану: золоті поля, м’які пагорби, кам’яні мури і вузька дорога, яка веде вгору крізь зелень.

Перші кілометри стежки вздовж скель Мохер можуть трохи розчарувати очікування. Скелі тут ще не дуже високі, ландшафт виглядає радше пасторально, ніж драматично, і починаєш сумніватися - а чи варта ця дорога таких очікувань?

Але приблизно за третім кілометром усе змінюється. Відкриваються видовищні краєвиди: стрімкі урвища, які прямовисно падають у бірюзові води Атлантичного океану, зубчасті виступи скель, що нагадують замки і башти з темного каменю, покриті мохом і лишайником. Видно кожен шар геологічної історії, і кожен новий поворот стежки відкриває ще більш вражаючу панораму.

І раптом - стоп. Усе зупинилося. Ноги ніби приросли до землі. Серце - десь не в грудях, а десь над урвищем. Очі не встигають охопити всього, а розум - відмовляється вірити. Переді мною - грандіозна вертикальна симфонія, створена не людиною, а самою природою, яка, схоже, тут вирішила не стримувати себе.

Ці скелі не просто високі. Вони - глибокі. Вони мають глибину часу, глибину емоцій, глибину тиші, що здіймається до неба. Вони нависають над океаном так, ніби щось шепочуть йому кожного ранку. І цей шепіт вривається тобі у вуха, в мозок, у саме нутро.

Тут я вперше за довгий час відчув не себе - а щось більше. Як стоїш не на землі, а на краю світу. Як погляд ковзає по зелених хребтах, що стікають униз, і губиться в сині, мов акварель, води. І в якийсь момент стає просто: я тут, і цього досить. Жодних «треба», жодних «далі» - тільки це тут і зараз.

Коли я дістався цього місця, у голові несподівано зазвучало «Words are very unnecessary…» - і в ту ж мить усе стало на свої місця. Це були не просто скелі. Це була сцена. І ніби сам Дейв з Depeche Mode щойно пішов геть, залишивши трон, на який сів вітер. Навколо - абсолютна тиша, але вона не пуста. Вона наповнена змістом, як та сама пісня, де кожна нота - ковток простору, а кожна пауза - як безкрая гладь океану під тобою.

Близько півтори години я йшов сам, майже нікого не зустрічаючи на своєму шляху. Вітер грався з травами, море дихало спокійно, і здавалося, що ці скелі належать тільки мені. Але нарешті я дістався до місця, куди прямують усі туристи - того самого, з листівок і путівників, де відкриваються класичні панорами на скелі Мохер. Тут вже зовсім інша атмосфера - туристи натовпами тиняються між сувенірною крамницею, кафе і платформами огляду. Свобода, яка супроводжувала мене раніше, зникає, поступаючись шуму і селфі. Але краєвиди тут не менш величні - той самий обрив, та сама безодня, ті ж нескінченні горизонтальні шари скель, вирізані часом і вітром. Просто тепер усе це - не для тебе одного.

Саме тут на одному з виступів височіє О'Брайен Тауер - кругла вежа, збудована 1835 року Корнеліусом О'Браєном. Кажуть, що він звів її спеціально для того, щоб вражати своїх відвідувачів захопливими краєвидами Атлантики.

І ось нарешті я дійшов до найпопулярнішого оглядового майданчику, з якого відкриваються ті самі - класичні, знайомі з листівок і фільмів - краєвиди на скелі Мохер. І навіть якщо я вже годинами йшов уздовж урвищ і бачив десятки видів, саме тут розумієш, чому ця точка є символом. Бо тут перед тобою - у всій своїй височині і нестримності - розгортається монументальна сила землі, води і часу. Гігантські стіни темного вапняку стоять наче фортеця, яку ніколи не здолати. Вони стрімко спадають у глибину Атлантики, а хвилі внизу - малі і безсилі, мов іграшки.

Ці скелі - не просто геологічне утворення. Це жива грань між стихіями. І стоячи тут, ти відчуваєш не просто естетику, а щось глибше - присутність чогось давнього і вічного. Це місце говорить з тобою мовою сили, а в той же час - тиші. І навіть якби тут не було жодного туриста, було би відчуття, ніби ти не сам. Бо ти стоїш перед потужністю, яку неможливо ігнорувати.

І наостанок мені вдалося зловити той кадр, заради якого варто не поспішати. Стоячи на оглядовому майданчику, я побачив, як два метелики - червоно-чорний і білокрилий - сіли на жовті квіти прямо переді мною. А за ними - величні скелі Мохер, мов закам’яніла хвиля часу. Цей знімок - ніби підсумок усього шляху: потужність природи, спокій моменту, краса дрібниць і велетенських форм, що існують одночасно.

Я ще трохи посидів, вдихаючи свіже океанське повітря, прощаючись поглядом з цими урвищами, які залишили в мені відчуття чогось вічного. А потім - знову шлях: автобус повіз мене до міста Ґолвей, щоб продовжити цю ірландську подорож уже в новому настрої - міському, кольоровому, музичному.

 

Ґолуей: квіти, лебеді, яскраві кольори і запах океану

Приблизно за дві години після мого від’їзду від скель Мохер, я прибув до Ґолуея - одного з найатмосферніших міст Ірландії. Щойно вийшовши з вокзалу, я одразу опинився в центрі старого міста. Вулиці тут немов самі ведуть тебе до океану, а головна з них - пішохідна артерія міста - змінює своє ім’я кілька разів на шляху: спершу це Shop Street, далі - High Street, і нарешті - Quay Street, що впирається в набережну.

Я пішов цією строкатою вулицею, де за однією повороткою змінюється не лише назва, а і ритм, колір і настрій. Уздовж - фасади у всіх барвах веселки, кожен будинок мовби прагне бути неповторним. Над головою - сотні прапорів з усього світу, розвішаних від будинку до будинку. Вони не просто прикрашають - вони створюють відчуття міжнародного свята, ніби ціла планета зібралася тут на вечірку. І вся ця жива маса людей, кольорів, акцентів, музики і ароматів просто затягує тебе в ритм Ґолуея, звідки вже не хочеться виходити.

Серед гамірної пішохідної вулиці Ґолуея, прикрашеної сотнями прапорів, я помітив дівчину з гітарою. Вона стояла прямо під стінами замку Лінча - сивої середньовічної споруди, яка колись належала наймогутнішій родині міста. З іменем Valerie на футлярі, вона співала впевнено, із сяйвом у голосі, що пробивався крізь шум натовпу. Її пісня звучала напрочуд гармонійно на тлі грубих сірих каменів, готичних вікон і давніх гербів, які досі прикрашають фасад цієї будівлі XVI століття. Колись тут вершили міське правосуддя, сьогодні ж біля тих самих дверей звучить музика вулиці.

Замок Лінча (Lynch’s Castle) - це не декорація і не стилізація, а справжня середньовічна міська резиденція. Зведена з вапняку, вона належала одній із «чотирнадцяти племін родин» Ґолуея, які формували обличчя міста. Один із Лінчів навіть увійшов у легенди, засудивши до страти власного сина - символ абсолютної справедливості і влади. Сьогодні в стінах замку працює банк, але життя за його мурами не менш колоритне: музика, сміх і туристи з усього світу створюють контраст, де пісня молодої співачки стає містком між суворим минулим і барвистим сучасним.

Відрізнити Ґолуей від будь-якого іншого ірландського міста легко - варто лише зазирнути на Квай Стріт, одну з найяскравіших вулиць Ірландії. Тут кольори - не лише на вивісках пабів, як у Дубліні, а на цілих будинках: фасади розфарбовані в червоний, синій, фіолетовий, помаранчевий, а між ними - море квітів, прапорів, ліхтарів і муралів. 

Паб “The Quays” виблискує яскраво-синім, “The Front Door” зустрічає червоною брамою, а “The Dáil Bar” прикрашає строкатий фіолетовий фасад. Це місце, де сам колір піднімає настрій, а люди - не стримують емоцій.

І найприємніше - тут можна значно дешевше насолодитися келихом Guinness, ніж у столичному Дубліні. А після того як келих спорожнів, навколо все починає здаватися ще яскравішим: стіни ніби світяться, прапори танцюють, а вуличні музики виводять щось таке, від чого хочеться танцювати. У Ґолуеї пиво - не просто напій, а квиток у паралельну реальність, де кожен дім усміхається тобі у відповідь.

Quay Street впирається в набережну океану, і саме тут, біля самої води, збереглася одна з найдавніших пам’яток Ґолуея - Spanish Arch. Це залишок оборонних мурів XVI століття, зведений для захисту торгового порту, де колись швартувалися кораблі з Іспанії. Через арку вантажили вино, спеції, тканини - усе, що привозилося з моря, і що формувало заможне життя середньовічного міста. Сьогодні арка - це радше декоративний портал з минулого, крізь який тепер проходять туристи, прогулюючись до набережної.

Навколо арки розкинувся історичний район The Claddagh - колишнє рибальське селище, нині частина Голвея. Саме тут виник знаменитий перстень Claddagh, що став символом любові, дружби і вірності. Замість рибальських човнів - яскраві квіткові композиції, замість рибалок - вуличні музики та туристи з телефонами. Але відчуття минувшини не зникає - воно тихо дихає в камені арки, у морському повітрі, у поглядах перехожих, які зупиняються і несвідомо озираються в минуле.

Архітектура цього райончику доволі скромна - прості дво- та триповерхові будинки з похилими дахами, без розкоші чи декору. Але вигляд зовсім не нудний, а навпаки - радісний і мальовничий завдяки яскравим кольорам фасадів: жовтому, бірюзовому, блакитному, червоному. Ця строкатість створює відчуття затишку і легкості, особливо коли її віддзеркалює вода. А лебеді - ніби живі прикраси, спокійно ковзають по поверхні, додаючи картині романтики та гармонії.

Це місце називається The Long Walk - одна з найвідоміших локацій Ґолуея, яка починається одразу за Spanish Arch. Водойма перед будинками - це не річка, а частина гирла річки Корріб (River Corrib), яка тут впадає в затоку Ґолуей-Бей, що є частиною Атлантичного океану. Тож усе разом - це зустріч річки і моря, старого міста і природи, кольору і каменю, де навіть звичайні будинки набувають особливої краси.

І нарешті я вийшов на берег океану, щоб насолодитися його простором і просто не думати ні про що. Переді мною - широка блакить Атлантики, що спокійно розливається до самого обрію. Небо - як акварельна картина з легкими хмарами, а кам’яний берег дарує відчуття стійкості і опори.

Попереду - довга вузька дамба, що впевнено врізається в море. Вона наче межа між містом і безмежністю. На ній - люди, які прогулюються, бігають, просто стоять - кожен у своєму спокої. Десь удалині - обриси островів і гір на горизонті. Цей краєвид - як медитація: нічого зайвого, тільки вода, небо і ти сам, на межі суходолу.

Ввечері я сів на поїзд і вже пізно ввечері повернувся в Дублін. За вікном пропливали темні силуети ірландських пагорбів і рідкісні вогники сіл - усе зливалося в спокійну, вечірню тишу. Поїзд ніби заколисував, даючи час переварити побачене і пережите за день. Це була подорож, яку я точно збережу у пам’яті.

 

Кілкенні: місто, де квіти зустрічають замок

День був останнім днем мого перебування в Ірландії, і я вирішив завершити цю подорож епічно - поїздкою до справжнього ірландського замку. Саме тому я вибрав Кілкенні - місто на південь від Дубліна, відоме своїм величним готичним замком, який наче зійшов із кадрів історичного фільму. До цього я вже бачив кілька ірландських замків, але вони були або зруйновані, або дуже скромні. А от у Кілкенні з перших же хвилин - враження! Замок стоїть гордо над річкою, і видно його звідусіль.

Ще одна деталь, яка одразу запам’яталася - кількість квітів. Якщо в Дубліні вуличні вазони ще трапляються вибірково, то тут усе буквально потопає у квітах. Мости, ліхтарі, вікна - усе прикрашено яскравими кольорами. Особливо вразив міст через річку, з якого відкривається панорама на замок. А посеред річки - човен із туристами, що повільно пропливає по гладенькій воді, де віддзеркалюється небо і башти замку. Це один із тих моментів, коли час зупиняється, і ти просто дивишся, дихаєш і зберігаєш цю мить у пам’яті.

Я стояв на містку і не міг відвести погляду. Замок прямо переді мною, за річкою - не десь на пагорбі, не вдалині, а ось, ніби простягни руку - і доторкнешся до тієї старовини. Масивна сіра кам’яна фортеця, із зубцями і вежами, як із ілюстрації до книги про середньовіччя. Саме такий замок я і хотів побачити в Ірландії - і от нарешті побачив.

Кілкенні-Касл, чи просто замок Кілкенні - він виявився ще більшим і величнішим, ніж на фотографіях. Це не просто фортеця, це цілий світ із власним настроєм. Його башти з круглими оглядовими майданчиками мовчки стежили за мною, поки я наближався. Всередині все зберегло дух віків: кам’яні арки, різьблені дерев’яні стелі, довгі анфілади з портретами якихось сумних графів і графинь. Тут усе говорить про владу, традицію, а ще - про темряву, яка іноді жила в цих стінах.

Замок належав родині Батлерів - потужному ірландському клану, який володів ним понад 500 років. Але найцікавіше - це легенди, які досі живуть у цих стінах. Місцеві кажуть, що в замку досі є привиди. Один із них - так звана «Біла леді». Її не раз бачили на сходах, коли вона проходить повз і зникає крізь стіну. Інколи охоронці чують дитячий сміх у порожніх залах - кажуть, то привид дівчинки, яка загинула тут ще в часи вікторіанської епохи.

Що ближче я підходив до замку, то більше він мене вражав. Його фасад здавався ніби суцільною кам’яною стіною часу - грубий сірий камінь, старий, потемнілий, місцями з мохом, наче сам ландшафт піднявся і перетворився на фортецю. Але найбільше уваги притягують башти. Вони різні - одна масивна кругла, інша висока і витягнута з зубцями - як вартові, що от уже 800 років не знімають погляду з міста.

Мені особливо запам’яталась одна вежа - та, що праворуч, коли стоїш перед головним входом. У ній щось було. Не знаю, чи це інтуїція, чи просто сила уяви, але я був упевнений: якщо десь і живе привид, то саме там. Вона виглядала так, ніби могла зберігати таємниці. Вікна там вузькі, як щілини, а каміння темніше, ніж на інших частинах будівлі. Можливо, саме там - Біла леді, або дух якогось вартового, що досі не залишив пост.

Після замку я не поспішав - хотілося просто поблукати містом. Кілкенні виявився дуже приємним для пішохідних прогулянок: вузенькі вулички, мощені каменем, кафе і бари, з яких долинає музика, і жодного поспіху.

Центральна пішохідна вулиця - без пафосу, але затишна. Праворуч - стара кам’яна будівля з дерев’яними віконницями і горщиками з квітами. Біля неї - класичний ірландський паб із живою музикою, а над входом - кольоровий вивіска з арфою та веселим написом. Тут усе дуже по-справжньому, без стилізації. Навпроти - ціла лінія кафе під чорними навісами з логотипами Guinness, а між ними - скляні перегородки, щоб вітер не заважав тим, хто сидить на вулиці. Люди неквапливо гуляють, п’ють каву, заходять у маленькі магазини. Все живе і людяне.

Далі - виходжу на іншу вулицю, вже з автомобільним рухом, але з тими ж яскравими фасадами. Вони не такі пишні, як у Ґолуеї - тут менше декору, більше прямоти. Але як же красиво виглядають ці сміливі кольори: чорний і білий з золотом, синій із червоним, рожевий, яскраво-зелений і помаранчевий. Особливо тішать дрібні вітрини, де продають все на світі - від мобільних аксесуарів до сувенірів.

Вивіски - як завжди в Ірландії - або химерні, або старомодні. Є щось дуже чесне в тому, як вони не бояться поєднувати синю перукарню з червоним барбершопом і салатовою майстернею з ремонту телефонів.

До центральної пішохідної вулиці примикає один із найатмосферніших провулків, який я бачив у цьому місті. Вузенький, зі старими кам’яними стінами, вивісками бутиків і перукарень, і обов’язково - зі сходами, що ведуть угору, до вулиці на вищому рівні. Це не просто прохід - це маленький світ, схований між будівлями.

Тут пахне кавою, старим каменем і тістечками з найближчого кафе. Я не міг пройти повз - піднявся сходами, роздивляючись деталі: дерев’яні еркери з вікнами, ліхтарі, декоративні кулі з зелені біля входу в магазин прикрас. На мить здалося, ніби я потрапив у кіно - тут легко уявити середньовічного купця, що підіймається тими ж сходами, або сучасну ірландську пані, яка поспішає на укладку до перукаря Kieran O'Gorman. У цьому провулку поєдналися всі шари часу - і саме в таких дрібницях живе справжня душа Кілкенні.

Ну і нарешті - головний фінальний акорд моєї прогулянки Кілкенні. Я підходжу до вулиці James’s Street - і тут переді мною постає справжній кам’яний гігант. Це Собор Пресвятої Діви Марії - велична католицька святиня, яка просто не може лишити байдужим.

Собор вражає своєю неоготичною архітектурою: все, починаючи з гострих шпилів і закінчуючи вітражними розетками, видається ідеально продуманим. Масивна центральна вежа здіймається до неба, а кожна з бічних башт з довершеними стрілчастими арками нагадує мені про середньовічні собори Франції. Але водночас ця будівля дуже «ірландська» - монументальна, стримана, збудована з сірого каменю, який наче зливається з небом і хмарами.

Цей храм - відносно «молодий» для Кілкенні: його звели в середині ХІХ століття, вже після скасування католицьких утисків. Але виглядає він так, наче стояв тут вічність.

На цьому завершилося моє знайомство з Кілкенні та загалом з Ірландією. Із центру Кілкенні я сів в автобус, щоб доїхати до Дубліна, а звідти - вже мав квиток на прямий трансфер до аеропорту. За планом, усе було впритик: дві години на дорогу до Дубліна і ще три години до відльоту. Але Ірландія вирішила влаштувати мені міні-квест на прощання. Майже всю дорогу до столиці ми повзли у нескінченній пробці. В'їхали в Дублін із запізненням на годину. Мій автобус до аеропорту вже давно пішов, а до виліту залишалось менше двох годин. Я вперше по-справжньому злякався, що не встигну. Але слава Богу - якось так вийшло, що цей самий міжміський автобус, у якому я сидів, продовжував маршрут до аеропорту. І я вирішив не ризикувати - залишився в ньому.

Уже за годину двадцять до рейсу ми були в аеропорту. І тут мене чекав ще один сюрприз. Якщо раніше я проходив усі аеропорти Європи просто - по QR-коду з телефона, навіть без паспорта - то Дублін виявився не з таких. На Ryanair онлайн-реєстрація не діяла, тож довелося спочатку стояти в черзі на стійці, щоб отримати посадковий. Потім - стандартний ірландський сек'юріті-чек зі сканерами, чергами і оглядами. Добре хоч, що при вильоті з Ірландії паспортного контролю немає.

Але все це було дрібницею порівняно з тим яскравим відчуттям, яке залишила мені ця подорож. Зелені поля, похмурі замки, вузькі вулички Кілкенні, привиди старих веж, дощі над Ґолуейською затокою… І люди - доброзичливі, трохи чуднуваті, але щирі. Ірландія - країна, куди точно хочеться повернутись. Але вже трохи повільніше. Може, з рюкзаком. Може, на потягах. Може, ще раз до Дубліна- просто побродити вуличками без поспіху, та випити Гіннес у пабі

 

Привіт, Трансільванія!

Вже опівночі рейс Ryanair доставив мене до Трансільванії - цього разу в її серце, в місто Клуж-Напока. Хоч я і бував у Трансільванії двічі (перший раз і другий раз), саме ця частина - північний захід, де розкинувся Клуж, - була для мене новою територією. Я обожнюю цей регіон: тут не лише красоти Семиграддя, а і особлива аура Старої Європи - справжня, глибока, не туристична.

Щойно вийшовши з аеропорту, я сів у таксі. Ціни приємно здивували - дешевше, ніж в Україні, і довезли мене просто в центр, до історичного серця Клужа. Моє житло розташовувалося біля площі Унірії - саме там, де виблискує вогнями нічне місто, а над старовинною бруківкою здіймається готичний шпиль собору святого Михаїла. Це - справжня трансільванська готика. Я люблю називати її “дракулівською готикою” - за ту темну велич і містичну стриманість, яку вона несе.

Не встиг я залишити рюкзак у квартирі, як мене вже тягнуло в місто. Не хотілося спати. Хотілося блукати вулицями, вдихати нічне повітря Клужа. І я пішов - через площу, під шпилем собору, повз нічні ліхтарі, які відкидали на фасади легкі тіні бароко

Знайшовся нічний бар. Атмосферний, із підсвіткою, як у серіалі “Нічний агент”, але по-трансільванськи тепло. Тут був і офіціант, з яким ми розговорилися, і красива офіціантка, з якою за вечір ми встигли стати друзями. Замовив кілька сортів місцевого пива - темне, карамельне, з натяком на дим, і легке світле, з квітковими нотами. Це був Клуж без туристів, без денного галасу - справжній, нічний, відвертий.

Нічне відео з Клужа: https://youtube.com/shorts/XGU00N0DyJA?si=ZiutP6Sx5icq7wf6

Я просидів там до майже третьої ночі. А потім - пішов засинати в самому центрі Трансильванії, де готика стикається з ніччю, а місто починає нашіптувати свої перші історії.

 

Прогулянка Клужем

Зранку, виспавшись після нічної вилазки, я знову повернувся на площу Унірії. Це серце Клужа, де місто відкривається повною мірою - і простором, і історією, і каменем, який пам’ятає століття. Найперше - знову до собору святого Михаїла. Я вже бачив його вночі, але вдень він розкрив переді мною інші риси - гострі, витончені, і водночас величні. Цей собор - справжній шедевр готики, той самий “дракулівський” стиль, який я так люблю: строгий, піднесений, трохи містичний.

Дуже довго розглядав кожну деталь. Гостроверхі контрфорси, витягнуті вікна з кам’яним мереживом, статуї в нішах і тонка різьба - тут усе промовляє мовою готики. Навіть не віриш, що ця будівля зведена ще в XIV–XV століттях, коли Клуж тільки-но отримав статус вільного королівського міста. Тоді містяни вирішили збудувати храм, гідний нової честі. І їм це вдалося. Собор зводили майже століття, і в кожному ярусі відчувається ретельність і амбіція. Башта здіймається до неба на понад 80 метрів - це найвища церковна споруда Трансільванії. Але не розмір вражає, а ритм і пропорції, як усе зшите докупи в одному вертикальному русі.

Особливо зачепили мене дрібні деталі, які легко пропустити, якщо просто пробігти повз: візерунки на фризах, скульптури, що збереглися на кутах, точна геометрія форм, у яких є і віра, і техніка, і тиша. Це готика без надміру, але з глибиною.

Всередині собор виглядає світлішим, ніж я очікував. Високі нервюрні склепіння, стрункі колони, старовинні вітражі, через які проходить м’яке денне світло. В самому центрі - вражаюча амвона: різьблена, барокова, розкішна. З фігурами ангелів, з біблійними сценами, з позолотою. Вона ніби не зовсім звідси, але якраз цим і додає простору особливої динаміки - готика стримана, а амвон говорить емоцією.

З іншого боку собору, на тій самій площі Унірії, височіє один із найвеличніших пам’ятників Трансільванії - монумент Матяшу Корвіну. Велична бронзова фігура короля на коні, оточена його воєначальниками, справляє сильне враження. Матяш народився саме в Клужі у 1443 році і став королем Угорщини, а згодом - і Хорватії та Чехії. Його правління вважають “золотою добою” угорської історії, а постать - символом сили, справедливості і освіченості. Пам’ятник створив угорський скульптор Янош Фадьо, відкрили його 1902 року. І хоча місто не раз змінювало прапори над собою, бронзовий Матяш лишається на своєму місці - як точка гравітації всієї площі, де історія і простір зливаються в єдину картину.

Площа Унірії в Клужі - це не просто простір навколо собору, а цілий архітектурний ансамбль, де кожен фасад додає своїх нот до симфонії міста. Мені було неймовірно цікаво роздивлятися інші будівлі на площі - і з кожної сторони відкривалося щось нове: або барокова вишуканість, або сецесійна легкість, або сувора симетрія ренесансної класики.

Одна з найгарніших споруд на площі - це палац Банффі, розкішний бароковий палац XVIII століття, в якому зараз розташовано Художній музей Клужа. Його фасад зі строгими аркадами, балюстрадами та ліпниною одразу притягує погляд. Будівля витримана і велична, з тими класичними пропорціями, які одразу надають міській площі європейської завершеності. А купольні дахи сусідніх споруд нагадують про віденський вплив на архітектуру Клужа - місто ж бо довго жило в культурному полі Австро-Угорщини, і це тут всюди читається.

На іншому боці площі мене зустріли спокійні ряди старих будинків з червоними дахами, вузькими балконами і вікнами, що виходять прямо на хідник. Тут менше парадності, але більше затишку - саме та частина, де Клуж відкриває своє обличчя повсякденного європейського міста. Особливо гармонійно в цей ансамбль вписується невелика світла церква з вежою - реформатська або уніатська, не впевнений, але виглядає дуже ошатно, з пастельним кольором стін і класичними пропорціями.

Strada Iuliu Maniu - одна з тих вуличок, де Клуж проявляє свою справжню натуру: не парадну і не туристичну, а живу і затишну. Тут усе дрібніше, ніж на площі, але і тепліше. Невеличка вулиця, вкрита рівною плиткою, без тротуарів, без шуму - зате з тією гармонією, яку можуть дати лише століття добудов, реконструкцій і звички жити в цьому середовищі.

Фасади - кольорові, різноманітні, трохи зістарені, з ліпниною, балкончиками, вікнами з дерев’яними рамами, квітами у вікнах. Одні будівлі пофарбовані в насичений лимонний, інші - в кремовий, бузковий, рожевий. Кожна - як окрема історія, але всі разом створюють ритм, що зачаровує

І ось - знаменита будівля університету Бабеша-Бойяї - одного з найпрестижніших вишів Румунії, що розташований у самому серці Клужа. Його фасад неможливо оминути поглядом: він тягнеться вздовж вулиці з ритмічною симетрією вікон, яскраво-жовтими акцентами на фоні світлого каменю і завершується могутньою баштою з годинником, над якою височіє металевий купол у стилі модерн із віденським відтінком.

Будівлю зведено наприкінці XIX століття як частину великого проєкту розвитку міста в період Австро-Угорщини. Сам університет було офіційно засновано 1872 року під назвою Університет Франца Йосифа. Після Першої світової війни він зазнав трансформацій, змінив назви та структуру, але саме ця будівля залишалася символом академічного престижу - і продовжує ним бути донині. Сьогодні це адміністративний корпус університету Бабеша-Бойяї, який поєднує угорську, румунську та міжнародну академічні традиції.

Архітектурно будівля - типовий приклад історизму з елементами необароко і сецесії. Кожна деталь фасаду, від ліпнини до гербових медальйонів, говорить про амбіцію створити не просто навчальний заклад, а культурний храм знання. Особливо вражає вежа з годинником, що наче виростає з усього корпусу як символ часу, науки, міцності. Це не просто прикраса - це маніфест.

Оглянувши корпус університету, я поспішив до будівлі, яку найбільше хотів побачити в Клужі - до оперного театру на площі Аврама Іанку. Я знав, що це не просто театр, а частина великої європейської історії архітектури, яка проходить і через Львів, і через Одесу, і через Чернівці. Цей театр, як і десятки інших по всій Центрально-Східній Європі, збудували легендарні архітектори Фердинанд Фельнер і Герман Гельмер - австрійський дует, який створив понад 50 театрів у кінці XIX – на початку XX століття.

Але саме з цим проєктом пов’язана цікава інтрига. Театр, який зараз красується в Клужі, насправді спочатку призначався… для Чернівців. Проєкт був готовий, вже погоджений, але поки міська влада Чернівців збирала гроші, щоб заплатити за нього, Клуж-Напока (тоді - Коложвар) оперативно викупив проєкт і почав будівництво. А Чернівці залишилися ні з чим і були змушені замовити новий проєкт - але вийшло не гірше: тамтешній театр вийшов витонченішим, камернішим, більш барочним. А в Клужі втілився варіант монументальніший, з широкими лініями і потужними фасадами.

Будівля театру справляє враження ще з першого погляду. Жовто-кремові стіни, прикрашені колонами, арками, скульптурними нішами, обрамлені декоративною ліпниною в стилі необароко. Над центральним входом - величезна арка з трьома вікнами, фланкована коринфськими колонами, а на фронтоні - герб і написи: Teatrul Național і Opera Română. Вежі по боках - з високими вікнами, скульптурними прикрасами, завершуються алегоричними скульптурами: на одній з них стоїть жінка з лавровим вінком у руках, поруч два леви - справжній апофеоз сили і слави мистецтва.

Просто навпроти театру мене вразила ще одна велична споруда - Палац Юстиції, або Апеляційний суд Клужа. Його фасад - справжній зразок пізнього історизму з елементами класицизму та бароко. Високі коринфські колони, пишна ліпнина, скульптурні прикраси, розетки і картуші - усе це виглядає не як державна установа, а як респектабельний палац Європи кінця XIX століття. Поєднання рожевого з білим і сірим створює вишуканий, стриманий образ.

Особливо мене захопив дах - хвилястий, з кольоровими орнаментами з черепиці, з люкарнами і кованими ґратами. Він додає будівлі неочікуваної легкості і шарму. Це один із тих фасадів, перед яким хочеться зупинитися, вдивлятися в деталі і відчути ритм старого міста, де навіть правосуддя має архітектурну гідність.

Просто навпроти театру, на площі Аврама Іанку, здіймається в небо ще одна велична споруда - православний кафедральний собор Успіння Богородиці. Його темні куполи на світлому камені справляють враження одразу - це не провінційна святиня, а монументальний храм на рівні столиці. Побудований у 1920–1930-х роках, одразу після об’єднання Трансільванії з Румунією, собор мав стати символом нової румунської влади в багатонаціональному Клужі. І він справді таким став.

Архітектура поєднує в собі неовізантійські форми з натяками на романський стиль - масивні барабани, великі арки, гармонійна симетрія, виразна вертикальність. Центральний купол нагадує афінський Парфенон у румунському трактуванні, а декоративні елементи додають храму м’якої урочистості. На передньому плані - сучасний пам’ятник Авраму Іанку, з грубим каменем і металом, що контрастує з витонченістю храму. Але разом вони формують міцну вісь сенсів - дух, народ, мистецтво.

Через дорогу від церкви - будівля  Palatul Arhiepiscopiei Ortodoxe (Палац Архієпархії), і не просто адміністративною спорудою, а важливою духовною осередною та архітектурною ознакою площі Аврама Іанку.Палац був зведений у 1887 році адміністрацією Австро‑Угорщини як регіональне урядове приміщення (лісова адміністрація). Після побудови православного собору він перейшов до користування церкви. У наш час у ньому діє семінарія, православна каплиця, бібліотека, і на другому поверсі розташований Музей Архієпархії - значний центр зберігання духовної спадщини та мистецтва

По дорозі до вокзалу мене зупинила яскрава, як східна казка, синагога у неомавританському стилі - з куполами-сфероїдами, стрілчастими арками, зіркою Давида в круглому вікні та чергуванням білих і жовтогарячих смуг на фасаді. Її форма і кольори, ніби з Північної Африки або з Сефарду, різко контрастують із іншою архітектурою Клужа і виводять у зовсім інший культурний світ. Це неологічна синагога, збудована у 1887 році, і вона справді зачаровує - навіть через століття залишається живою частиною міста.

У Клужі збереглися залишки середньовічних оборонних споруд, які нагадують про часи, коли місто було обнесене потужними мурами. Найкраще з них збережена вежа кравців - Turnul Croitorilor, розташована на південному сході старого міста. Ця масивна кам’яна споруда з червоним дахом була зведена в XIV–XV століттях і слугувала частиною міського фортифікаційного комплексу. Свою назву вона отримала тому, що за її охорону відповідала гільдія кравців - у ті часи саме ремісничі цехи були зобов’язані утримувати і захищати окремі частини міських мурів. Сьогодні вежа повністю відреставрована і перетворена на культурний центр - і хоч бастіон втратив свою військову функцію, він зберіг дух давнього Клужа, який уміє поєднувати старе з новим.

А ще в Клужі є цитадель - Cetățuia, розташована на пагорбі над містом. Сама вона збереглася частково, але головне тут - не стіни, а вид. Я піднявся сюди під вечір, коли сонце пробивалося крізь хмари, і переді мною відкрилася панорама Клужа, яка справді перехоплює подих. Уся історична частина міста розкинулася, як на долоні: шпиль собору святого Михаїла чітко виділяється серед червоних дахів, далі - куполи православного собору, білі фасади театрів, а за ними - хвилі зелених пагорбів, які ніби підводять риску під цією урбаністичною симфонією. Тут місто виглядає живим, гармонійним, справжнім. І навіть ті сучасні будівлі внизу не псують картину - навпаки, нагадують, що Клуж не застряг у минулому, а дихає і рухається вперед.

Відео з Клужа: https://youtube.com/shorts/JejKaoKpgb4?si=eeGhXQf7fJjbgas5

Ввечері мені знову не хотілося спати - місто ніби продовжувало дихати в такт моєму настрою. Я просто вийшов із квартири і дозволив ногам вести мене, поки не знайшов нічний клуб, де одразу впізнав "свою" атмосферу. Там грала саме та музика, яка завжди підіймає мені настрій: Мадонна, класичне диско, електро, трохи синт-вейву, багато знайомих хітів 90-х і 2000-х. Танцпол був щирим - без пафосу, без напруження, просто люди, яким подобається танцювати і кайфувати від музики.

Я залишився там до третьої ночі, не помічаючи, як минає час. У цій музиці, в миготінні вогнів, у відчутті свободи була якась радість, яку важко пояснити. Це був не просто вечір у клубі - це було продовження моєї подорожі, тільки вже не вулицями Клужа, а через спогади, ритми і енергію, яку я давно не відчував. І саме тому це запам’яталося так сильно.

 

Занурення в сільську Трансільванію і Марамуреш

На наступний день мені захотілося ще глибше зануритися в Трансільванію - не просто гуляти її вулицями, а доторкнутись до її коренів. Я виїхав за місто, на західну околицю Клужа, де розташований етнографічний музей просто неба - скансен «Ромулус Вуя». Це місце вразило вже з перших кроків. Серед дерев і пагорбів - десятки справжніх селянських будинків, дерев’яних церков, господарських споруд, перевезених сюди з різних куточків Трансільванії і Марамурешу.

Особливо мене захопили дерев’яні церкви - у стилі так званої мармароської готики, з неймовірно витонченими шпилями, високими дахами, різьбленими порталами і кам’яними основами. Це не просто архітектура - це духовна географія краю. Тут були і церкви з Трансільванії з масивнішими формами, і садиби з широкими подвір’ями, критими ґанками, декоративними дерев’яними елементами, які передають дух села, що не втратило гідності навіть у бідності. Усе дуже гармонійно вписане в ландшафт, і я відчув, що ніби перенісся на кілька століть назад - туди, де все було повільніше, глибше і справжніше.

Я дуже люблю мармароську готику. Для мене ці дерев’яні церкви - справжнє втілення духовності і ремісничого генія Карпат. І саме через них мені і захотілося потрапити в скансен Ромулус Вуя на околиці Клужа. Перше, що я побачив, коли зайшов на територію, - це була вона. Церква Хореа. Я відразу її впізнав по високій стрункій дзвіниці - як спис у небо - і стрімкому даху, що зливається з пагорбом.

Я довго стояв перед нею, не заходячи всередину. Це була не просто дерев’яна будівля, а щось живе. Темне дерево, масивні балки, крильце з різьбленими стовпами - все в ній промовляло до мене. Але справжнє диво чекало всередині. Я зайшов - і потрапив у світ кольору. Весь інтер’єр - стіни, стеля, іконостас - розписані наївним, яскравим, дуже щирим живописом. Над головою - Христос у мандорлі, під ним - ряди апостолів, сцени з Євангелія, три великі хрести, а ще нижче - мініатюрні, майже дитячі фрески зі сценами Страстей. Мені не хотілося виходити. Тут було щось дуже живе, справжнє. І я радів, що почав знайомство зі скансеном саме з цієї церкви.

А далі я потрапив у маленький дерев’яний світ Марамурешу. Ще коли я подорожував цим краєм перед війною, мене вразили ці унікальні обійстя - щось глибоко архаїчне і разом з тим надзвичайно витончене.

Але особливо - ці різьблені дерев’яні ворота. Вони наче розповідають свою власну історію: у кожному візерунку - код родинної пам’яті, а за кожною хвірткою - цілий всесвіт. Саме таке подвір’я я побачив тут - з високим тином, різбленими дошками, що утворюють майже мереживо, і дахами, вкритими черепицею, яка потемніла від часу, але не втратила ні краси, ні форми.

Я зайшов усередину. Ворота відчинялися впритул, як і колись - на дерев’яній клямці, з дерев’яною підлогою, що трохи прогинається під ногою. Праворуч - маленька комора з колесом, вмонтованим у стіну, ліворуч - веранда. Все це - як застигла мить з Марамурешу 19 століття. Скільки праці, скільки любові вкладено в ці елементи побуту, які тепер виглядають як витвори мистецтва. Я не міг відірвати очей - усе тут було справжнє. І дуже близьке мені.

Але найбільше мене вразила церква з села Петринду. Коли я її побачив, у мене перехопило подих. Це справжня мармороська готика - саме заради таких церков я їздив у Марамуреш, і саме таку я мріяв побачити ще раз. Церква невелика, вся з дерева, темна, наче вигоріла від часу - але наскільки вона витончена!

Її шпиль злітає вгору майже як у готичних соборах - тонкий, стрімкий, аж до неба. А навколо нього - ще кілька маленьких веж, як у середньовічному замку. Це виглядає не як сільська церква, а як дерев’яна копія якогось собору з Брюгге чи Руану. Я довго стояв перед нею, просто дивився вгору. Було в цьому щось абсолютно духовне. Здається, якщо підняти голову ще трохи - можна побачити і Бога.

Піднявшись на пагорб скансену, я потрапив у справжнє етнографічне кіно про давню Трансільванію. Одна з перших композицій, що впала в око, - це сільське подвір’я з характерними житлами, вкритими гостроверхими солом’яними дахами. Вони виглядають так, ніби зійшли зі сторінок якогось фольклорного переказу з Марамурешу чи Апусеньських гір. Особливо вразили масивні дахи, які майже торкались землі - наче ховали людей під собою від негоди і злих духів.

Далі я натрапив на довгий білий будинок із дерев’яною верандою, на якій хочеться сидіти літніми вечорами. Він нагадував мені типові хати з Трансільванії або Кришани, де жили ремісники або заможні селяни. Стіни вибілені, вікна із зеленими віконницями, дах покритий дерев’яною дранкою. Усе це зберігає дивовижне відчуття часу, коли життя було повільнішим, але, можливо, щирішим.

І на завершення - справжня перлина: синя хата з дерев’яною ґанком і кам’яним підмурком. Вона, мабуть, походить з південних регіонів, ближче до Валахії або Олтенії, де кольори були яскравішими, а архітектура - дещо пишнішою. У ній могла жити родина з кількома поколіннями - від діда з бабою до малих онуків. І попри всю декоративність, ця хата теж має відчуття функціональності та продуманості - від широкого ґанку до міцної дерев’яної покрівлі.

 

Містичний трансільванський ліс Хоя

Ще перед поїздкою до Клужа я знав, що неодмінно хочу побачити Хоя-Бачу - ліс, оповитий легендами і страхом. Я любив подібні місця з дивною енергетикою. У день, коли я нарешті туди потрапив, повітря було важке, не від спеки, а ніби від очікування чогось невидимого. І хоча ліс зовсім поруч із містом, варто лише ступити за його межу - як опиняєшся в іншій реальності. Все стає тихим, приглушеним. Навіть спів птахів раптово замовкає.

Стежки між тонкими, химерно викривленими деревами - ніби змальовані зі сцен фільмів жахів. Деякі дерева ростуть у формі спіралі або утворюють “вузли”, які порушують звичні закони ботаніки. Тут немає лісової гармонії, натомість - тривожний хаос. Кажуть, що в Хоя часто пропадають домашні тварини: собаки, кішки і навіть худоба. Вони просто не повертаються. А в 1968 році, як свідчать деякі джерела, в лісі спостерігали завислу в повітрі світлову кулю, яку встиг сфотографувати біолог Олександр Сіфт. Фото облетіло світ, і Хоя-Бачу назвали зоною НЛО.

Є в лісі і “чиста поляна” - круглий простір посеред дерев, де нічого не росте. Дерева навколо неї нахилені назовні, наче хтось їх виштовхнув. Навіть учені, які досліджували ґрунт, не знайшли пояснення: земля така ж, як скрізь. Але нічого не росте. Місцеві радять не заходити туди в сутінках - кажуть, можна втратити відчуття часу або навіть себе. Один турист з мого готелю розповідав, що втратив орієнтацію і ходив колом півтори години, хоча мав GPS.

Я не скажу, що бачив НЛО чи привидів. Але відчуття, що за тобою стежать - було. У вузькій стежці між деревами я кілька разів обертався - і не бачив нікого, лише хаотичні скручені гілки. Але серце стукало частіше. Я зібрав кілька ожин з дикого куща, що ріс обабіч, як на фото. Вони були солодкі, але і трохи терпкі - як і сам ліс Хоя. Краса і тривога в одному.

З лісу Хоя я вийшов уже перед заходом сонця. І переді мною, ніби на прощання, розгорнувся чарівний краєвид: хвилясті пагорби, що облягають Клуж, і сині лінії Карпат на обрії, затягнуті м’яким серпанком. Місто розкинулося внизу, маленьке і спокійне, як ілюстрація в книзі. Після тривожної тиші лісу цей вид був як ковток повітря - гармонійний, теплий, живий. Саме заради таких моментів я мандрую.

Відео про ліс Хоя: https://youtube.com/shorts/Jiyb8IRgKck?si=VMQxARBKFd2836Lf

 

Поїздом Трансільванію і Карпати на Буковину

Наступного ранку я сів у поїзд і вирушив на північ - у Сучаву, до рідних на Буковині. Це була одна з найкрасивіших залізничних подорожей у моєму житті. Поїзд майже вісім годин повільно петляв через серце Карпат, між вузькими долинами і високими горами, серед лісів, полонин і гірських сіл. За вікном пропливали мальовничі церкви з гостроверхими шпилями, охайні господарства з дерев’яними хатами, поля кукурудзи і пасовища з худобою.

Відео з поїздки на поїзді: https://youtube.com/shorts/DTq7HSWqx9M?si=DBehzH9QcITyZdDr

 

"Гуцулка Молдовиця" - вузькоколійка в Буковинських Карпатах

Ввечері я прибув до Сучави. Попереду - останній акорд подорожі. Вже наступного ранку ми з родиною вирушили в бік Буковинських Карпат - у село Молдовиця, розташоване серед гір, лісів і пологих хребтів. Це місце стало початком однієї з найатмосферніших пригод у моїй подорожі - катання на вузькоколійній залізниці "Huțulca Moldovița", або як її ще називають - Гуцулка. 

Високогірна вузькоколійна залізниця «Молдовиця - Аржел», відома як Huțulca Moldovița, - це не просто туристичний маршрут, а жива машина часу. Вона є однією з небагатьох діючих вузькоколійок у Карпатах. Пролягає через серце гуцульської Буковини, від села Молдовиця до Аржелу, перетинаючи 12 кілометрів гірської місцевості, лісів, смерек і гуцульських хат. Колія завширшки 760 мм була прокладена ще 1888 року за часів Австро-Угорщини для лісозаготівлі, а в сучасному вигляді її перебудували на початку ХХ століття. Колись вона використовувалася для перевезення деревини з гірських лісів до обробних підприємств. Нині ж - дарує незабутні враження мандрівникам, які хочуть відчути, як це - мандрувати у стилі початку ХХ століття.

Поїздка починається біля старого вокзалу в Молдовиці. Це маленька станція з духом минулого: дерев’яний навіс, стара табличка з написом "Calea Ferată Forestieră Moldovița" і колоритний квитковий кіоск, де білети продають вручну. Потяг складається з кількох вагонів - частина криті, частина відкриті з дерев’яними лавками, з яких найкраще милуватися краєвидами. І найголовніше - потяг тягне старовинний паровоз, який клубоче пару, скрегоче металом і пахне вугіллям.

Як тільки потяг рушає, з’являється відчуття затишку і пригоди водночас. Колеса цокають по стиках, пасажири - переважно туристи з дітьми - влаштовуються з камерами, а місцеві махають з дворів. Відео: https://youtube.com/shorts/RTHJ0Uc55FY?si=P0k5PrlAG_Xal-M_

Потяг проходить через мальовниче село Рашка - з хатами, вкритими ґонтом, городами і квітучими палісадниками. А потім починається справжня гірська частина маршруту: колія в’ється вздовж лісу, деколи перетинає річки дерев’яними мостами, і в один момент відкривається найкращий кадр - вигин колії в гірському пейзажі, попереду локомотив, позаду хвіст поїзда, а над усім цим - пара, що клубочиться в сонячному промінні.

Дуже красиво, коли потяг їде через густий ліс:

Поїздка через ліс та прибуття на станцію Аржел: https://youtube.com/shorts/50dRiqHFjQ8?si=BeAFa0fy52tg1JP8

На кінцевій зупинці в селі Аржел потяг зупиняється майже на годину. Тут є кафе з шашликом і мамалигою, сувенірні лавки, дитяча гірка, але найголовніше - сама атмосфера. Спостерігати, як локомотив відчіплюють, переганяють по запасній колії, прикріплюють до іншого кінця потяга - це не просто технічна дія, а ціла вистава. Можна вийти на галявину, послухати тишу гір і просто посидіти на траві, поки діти фотографуються на фоні вагона. Я вловив себе на думці, що відчуваю себе в якомусь ідеальному спогаді дитинства.

Зворотний шлях до Молдовиці - ніби з іншого боку цієї ж казки. Те саме село Рашка, ті самі лісові повороти, але тепер - з новим відчуттям. Тепер уже не просто дивишся - а запам’ятовуєш. Усе здається ближчим: кожна хвиля річки, кожне дерево, кожен погляд мешканців. І коли поїзд знову спинився біля старого вокзалу, я зрозумів, що це - не просто ретро-залізниця. Це жива частина культури, емоційний міст між минулим і теперішнім, ідеальне поєднання гуцульської традиції, австрійської інженерії та румунської гостинності.

Відео прибуття на станцію Молдовиця: https://youtube.com/shorts/PjA-33sZM90?si=LfZ5vhA5fwTh9GCG

А це інший поїзд, який курсує між Молдовицею та Ватра-Молдовіцей, де знаходиться знаменитий розписний монастир.

 

Епілог

Ця подорож тривала три тижні, охопивши 7 країн так, що здавалося - прожито кілька життів. Вона почалася з карпатських гір на Буковині, звідки через спекотний Бухарест я потрапив у Стокгольм, далі - в химерну глибину норвезьких фіордів, дощових Лофотенів і суворого північного Бергена. Потім - переліт у нічний Копенгаген, свобода без комендантської години, далі - теплий, сонячний Дублін, скелі Мохер, кольоровий Голвей і середньовічний Кілкенні. А вже звідти - назад на континент: у готичний Клуж-Напока, в ліс Хоя, у села Трансільванії, у світ дерев’яної сакральної архітектури, на вузькоколійку Молдовиця-Аржел.

Це була подорож контрастів - між фьордами і автобусами, між рукою, яка тримає камеру, і пальцем, який витирає запітнілий об'єктив. Між містами, де все напоказ, і селами, де все - у тіні вишитої фіранки. Я промокав до нитки в Норвегії і насолоджувався ірландським сонцем. Я спілкувався з сомалійцем у хостелі за Полярним колом, з пакистанцем у дублінській майстерні, з офіціанткою в нічному барі Клужа. Я відкривав для себе архітектурні ансамблі і вокзали, лісові тіні і кольорові фасади. Але головне - я знову відкрив себе: не туриста, не фотографа, а мандрівника, який не шукає сенсацій, а слухає простір.

І все ж, хоч як добре було в цих подорожах, у мене не виникало жодного бажання залишитися десь у Європі. Я розумів, що найбільше люблю саме Україну. Тут - моя земля, моє середовище, мої дороги. Тут, попри війну, мені найкомфортніше. І я щиро вірю: скоро настане час, коли вся Україна зможе подорожувати вільно, без страху і обмежень - і повертатися додому не з тягарем, а з легкістю в серці.