03.08.2025 Ці вихідні стали для мене особливими: три дні мандрів Полтавщиною перевернули моє уявлення про цей край. Здавалося б, я вже добре його знав - адже не раз бував у Полтаві, Диканьці, Миргороді та Опішні. Але цього разу подорож повела мене зовсім іншими стежками, подарувавши знайомство з унікальними місцями, про які я раніше й не здогадувався.
Я відкрив для себе мальовничий парк Нижньоворсклянський і таємничу Зміїну гору, відчув спокій Національного природного парку «Пирятинський», побачив Березову Рудку і колоритні місця довкола Гадяча, а також захопився архітектурою шкіл у стилі українського модерну, зведених Лохвицьким земством. Та, мабуть, найбільше мене вразила церква в стилі козацького бароко у селі Плішивець і численні храми українського бароко, що зберігають дух давнини. А ще - неймовірні краєвиди долин Ворскли, Сули, Псла й Удаю, які відкривалися з пагорбів і робили подорож схожою на мандрівку крізь живописні полотна.
Маршрут подорожі був такий: Дельта Ворскли - Полтава - Диканька - Велиці Будища - Опішня - Великі Сорочинці - Сари - Гадяч - Веприк - Бобрик - Плішивець - Заводське - Млини - Лохвиця - Чорнухи - Кізлівка - Каплинці - Пирятин - Березова Рудка
Ландшафтний парк "Нижньоворсклянський"
Першою точкою моєї подорожі став ландшафтний природний парк «Нижньоворсклянський» і його справжня перлина - Зміїна гора. Це місце виявилося одним із найбільших відкриттів усієї поїздки: з крутого обриву переді мною розгорнувся вид, який важко забути. Дельта Ворскли, перш ніж злитися з Дніпром, утворює величезний зелений лабіринт із проток, островів, заток та очеретяних угідь. На горизонті сяє водне плесо Дніпра, яке, зливаючись із небом, створює враження, що стоїш на межі між материком і морем.
Схили Зміїної гори вкриті ковилою та полином, а вузькі стежки серед степової рослинності дарують відчуття простору, вітру та свободи. Саме тут найкраще зрозуміти гармонію дикої природи - перед очима відкривається химерний візерунок плавнів, наче намальований рукою художника. Краєвид настільки масштабний і мальовничий, що кожна фотографія стає справжнім витвором мистецтва.
Природно-ландшафтний парк «Нижньоворсклянський» вражає не лише красою, а й багатством біорізноманіття. У його плавнях мешкають рідкісні види птахів, земноводних та рослин, занесених до Червоної книги України. Тутешні водно-болотні угіддя нагадують тропічні пейзажі: переплетення смарагдової зелені з численними водоймами створює неповторну картину живої природи.
Дорога до Зміїної гори виявилася справжнім випробуванням. Від садиби парку до вершини веде ґрунтова дорога близько шести кілометрів, яка після дощу перетворюється на болото. А під’їзд від траси з Кобеляк у напрямку Світлогірського взагалі нагадує мінне поле з численними вибоїнами. Тож мій щирий туристичний порадник такий: сюди варто вирушати або на позашляховику, або на авто, яке вам не шкода. Але повірте - той краєвид, який відкриється на вершині, вартий будь-яких труднощів.
Мавританська перлина Полтави
Переночувавши у Кобеляках, зранку я заїхав на годинку до Полтави - поснідати і побачити одну архітектурну перлину, яка вже давно приваблювала мою увагу. Серед спокійної забудови міста вона одразу вирізняється своєю незвичайною красою - це колишній будинок купця Ісака Бахмутського. Його мауританський стиль, багатий декор та східні мотиви роблять будівлю справжнім унікатом для Полтави.
Зведений на межі XIX–XX століть як приватний прибутковий дім, він належав відомому діячу єврейської громади міста. Архітектор, ім’я якого, на жаль, не збереглося, майстерно поєднав неомауританські форми з модними тоді елементами еклектики. Будинок прикрашають різьблений фриз, аркадні вікна, карнизи й декоративні панно, а на даху височіє невелика «вежа-мінарет» із зіркою Давида на кованій огорожі. Це рідкісний для України архітектурний елемент, який надає будівлі особливого шарму.
Нині будинок стоїть пусткою, однак навіть у такому стані виглядає вражаюче. Його східний колорит і багатий декор переносять у зовсім іншу епоху, а відчуття, ніби ти випадково знайшов скарб серед буденної забудови Полтави, робить цю коротку зупинку незабутньою.
Протягом всього маршруту спостерігав типово полтавський пейзаж - безкрайні поля соняшника:
Диканька: Гоголь, Кочубей, коваль Вакула
Наступною зупинкою моєї подорожі стала Диканька - містечко, яке я люблю і куди завжди повертаюся із задоволенням. Хоча тут вже бував, кожна нова поїздка дарує свіжі враження.
На в’їзді до містечка зустріла велична Тріумфальна арка, яка вже понад двісті років є візитівкою Диканьки. Її спорудили на честь візиту царя Олександра І у 1820 році, і з того часу вона стала справжнім символом цієї місцевості.
Величною сторінкою історії є церква-усипальниця Кочубеїв - білосніжний храм у стилі класицизму, увінчаний бірюзовим куполом. Саме тут знайшли свій спочинок кілька поколінь славетного роду Кочубеїв, серед яких і Василь Кочубей - генеральний суддя, трагічна постать доби гетьмана Мазепи.
Цього разу мені вперше вдалося потрапити всередину церкви й оглянути її інтер’єр: розкішний іконостас, вишукану стелю й світлий простір, що наповнює храм відчуттям спокою й величі.
Саме біля цієї святині можна зробити напрочуд гарні, майже пасторальні фото, де поєднуються історія, природа та відчуття гармонії.
Біля храму зберігся старий вітряний млин, що додає цьому місцю особливої пасторальної атмосфери.
Згодом я поїхав до центру Диканьки, і на мене чекало приємне здивування: тут відновили ратушу! Тепер вона прикрашає головну площу містечка, повертаючи йому колишню велич і створюючи атмосферу стародавнього містечка Полтавщини.
Ще одним важливим пунктом стало відвідання Троїцької церкви - чудового зразка українського бароко. Її історія сягає XVIII століття, і храм вважають однією з найгарніших святинь регіону. За легендою, саме тут славетний коваль Вакула, герой п’єси Гоголя «Ніч перед Різдвом», малював чорта на картині «Страшний суд». І хоч ця історія радше належить до світу літератури, вона додає храму особливого колориту та ще міцніше пов’язує Диканьку з творчістю Гоголя.
Чудовий вид на церкву відкривається з протилежного берегу Дзюбиного ставу:
Великі Будища
Наступна точка маршруту - село Великі Будища, відоме насамперед тим, що саме тут було укладено знакову українсько‑шведську угоду. 8 квітня 1709 року (за новим стилем) гетьман Іван Мазепа разом із кошовим отаманом Запорозької Січі Костем Гордієнком склали союз із королем Карлом XII у Великобудищанській церкві, ймовірно Іоанно‑Богословській. Цей трактат підтвердив намір Швеції захищати українську державність та не домовлятися з Московією, доки країна не здобуде свободу. Угода стала одним із символів дипломатії Гетьманщини під час Великої Північної війни.
Також у Великих Будищах знаходиться Свято‑Троїцька церква, яка історично пов’язана із тутешньою релігійною традицією. Перша дерев’яна каплиця Різдва Богородиці згадується ще в XVIII столітті, вже 1806–1819 років споруджено мурований храм, який у 1876 році був переосвячений на честь Святої Трійці. Зараз це чинний православний храм, пам’ятка архітектури регіонального значення в межах Регіонального ландшафтного парку «Диканський».
Опішня - колиска українського архітектурного модерну
Дорогою до Опішні, куди я вирішив заїхати спонтанно, мене зупинив неймовірний пейзаж. З узвишшя відкривалася широченна панорама долини річки Ворскла - зелені пагорби, ліси та поля тяглися аж до горизонту, створюючи відчуття безмежності й спокою. Я зробив тут фото, яке чудово передає цю пасторальну красу: схили, порослі травами, маленькі хатини внизу та блакитне небо з поодинокими хмарами.
Заїхавши до Опішні, я цього разу оминув центри гончарства, які відвідував раніше, але вирішив побачити дещо особливе - музей Василя Кричевського. І це стало однією з найяскравіших зупинок моєї подорожі. Василь Кричевський - видатний український архітектор, творець стилю український модерн, автор знаменитої будівлі губернського земства у Полтаві. Я дуже люблю цей стиль, адже він якнайкраще відображає ідентичність української нації - у ньому відчувається дух нашої культури, традицій і прагнення до самобутності.
Будівля музею сама по собі - справжній шедевр українського модерну. Червона цегла, витончені аркові вікна, орнаментальні керамічні вставки й ажурні деталі створюють відчуття теплоти та гармонії. На тлі соняшників і зеленого подвір’я вона виглядає живою, наче ожила з української казки. Кожен архітектурний штрих тут продуманий так, щоб поєднати простоту і велич, сучасність і народні мотиви.
Усередині музею панує особлива атмосфера. Зали прикрашені вишитими рушниками, старовинними килимами й національними строями, що створюють яскраве тло для експозицій. На полицях - традиційні керамічні вироби Опішні, а поруч - предмети побуту, які дозволяють відчути справжній подих українського села. Високі вікна наповнюють простір світлом, а цегляні стіни додають відчуття затишку та надійності. Тут я відчув, що архітектура може говорити мовою нації, передавати її характер і силу.
Поруч із музеєм я натрапив на стару цегляну будівлю, яка на перший погляд здавалася непримітною. Та всередині на мене чекало справжнє відкриття - величезна вапняна піч для випалу кераміки, якою користувалися гончарі Опішні. Її масивна циліндрична форма з високим димарем справляє враження монументальної споруди, що колись була серцем місцевого гончарного ремесла. Саме в таких печах глиняні вироби набували своєї міцності та довговічності, а вогонь і майстерність творили справжні дива. Стоячи біля цієї печі, я відчув подих часу й невидимий зв’язок із поколіннями майстрів, які вкладали душу у свою працю.
Великі Сорочинці
Хоча з Опішні я мав вирушати до Гадяча, цього разу маршрут несподівано змінився. Так хотілося побачити Великі Сорочинці, що я пожертвував іншими пунктами й поїхав саме туди. І вже на під’їзді мене чекав новий ракурс знайомої святині: я вирішив глянути на Спасо-Преображенську церкву з протилежного боку річки Псел. З-поміж дерев відкрився краєвид на її зелені бані, що піднімалися над кронами, ніби величавий корабель серед моря зелені. Раніше я такого виду не бачив, і він справив на мене сильне враження.
Зблизька церква вражає ще більше. Її білосніжні стіни й бірюзові бані, увінчані золотими хрестами, сяють на тлі яскравого полтавського неба.
Витончені декоративні елементи, барокові фронтони, різьблені портали - усе це створює атмосферу урочистості. Саме тут у 1809 році був охрещений Микола Гоголь, і стоячи перед храмом, я подумав, що ця церква справді є духовною колискою його творчості.
Деталі архітектури - від різьблених наличників до аркового порталу з масивними дерев’яними дверима - виглядають нереально гарно й підкреслюють стиль українського бароко в усій його красі.
Неподалік стоїть скромна, але стильно оформлена будівля - чи то церковний льох, чи скарбниця. Зовні вона нагадує боковий корпус: скромна форма, оштукатурені стіни з арочними віконцями, дах із черепичним верхом - виглядає ніби доповнення до барокового ансамблю. Я не впевнений, як це точно називається, але враження, що це саме споруда церковного господарства у стилі українського бароко - стримано, але гармонійно вписана поруч із головною святинею.
Неподалік розташований літературно-меморіальний музей Гоголя. Затишна будівля з блакитним фасадом і червоним дахом, обрамлена квітниками, зустрічає відвідувачів бюстом письменника. Тут зберігається пам'ять про його дитинство, родину та той світ, який надихнув на створення безсмертних творів. Атмосфера музею додає ще більшої глибини враженням від усього села.
А ось ще один кадр, який я зробив, гуляючи вулицями Великих Сорочинців. На фото - хатина під солом’яною стріхою, тин, прикрашений глиняними горщиками, й квітучий двір. Це, без перебільшення, квінтесенція Полтавщини: простота й гармонія українського села, де час ніби зупинився, щоб зберегти красу й душу нашої землі.
Сари і дорога на Гадяч
Дорога до Гадяча пролягала через Велику Обухівку, і саме тут мене зупинив пейзаж, від якого перехопило подих. Перед очима розкинулося безкрає море золотих соняшників, що тяглися аж до горизонту. Їхні яскраві голівки, звернені до сонця, ніби всміхалися, даруючи відчуття щедрості й тепла Полтавщини. Це був один із тих моментів, коли хочеться зупинити час і просто вдихати красу, яка розливається навколо.
Та варто було мені рушити далі - і захоплення змінилося розчаруванням. Дорога з Великих Сорочинців до Гадяча виявилася справжнім випробуванням: нескінченні ями, що нагадували кратери після бомбардування, змушували їхати не швидше ніж 30 кілометрів на годину. Майже півтори години я долав цей відрізок, і кожен новий удар підвіски здавався викликом моїй терплячості. Полтавська краса й полтавська реальність умістилися в один день - від сонячного моря до дорожнього пекла.
Перед Гадячем я заїхав у село Сари, мене вразила масштабна дерев’яна святиня, Покровська церква, хоча побудована з дерева, вона вражала своїми розмірами. Біля храму мене зустріла служителька, яка попередила, що фотографувати внутрішній простір можна лише з дозволу священника. Я погодився почекати батюшку. Вона відкрила двері, і я зайшов всередину.
Усередині я побачив неймовірно гарний інтер’єр: стіни і вертикальні поверхні - у ніжно‑блакитному кольорі, який у поєднанні із золотистим іконостасом створює ефект легкості. Головний вівтар з багатьма ярусами зображень святих у обрамленні різьблених золотих рам, над ним - ажурна люстра. Дзвіничка над головою - стелі восьмикутної форми, дерев’яна конструкція, вкриті синім кольором з прорізами вікон, через які падає світло. Загалом інтер’єр вразив чистотою, деталлю і колористичною гармонією - простір наповнений спокоєм і святковістю.
Від Сарів до Гадяча на карті всього кілька хвилин їзди - менше десяти кілометрів. Здавалося, що шлях буде простим і швидким. Але реальність виявилася зовсім іншою: дорога, яка виглядала на карті цілком пристойною, раптово закінчилася і… просто зникла у болоті. Жоден транспорт не зміг би там проїхати.
Довелося імпровізувати. Я звернув на польові стежки й, пробираючись серед полів і заростей, близько пів години шукав виїзд на нормальну дорогу. Було відчуття, ніби потрапив у справжній квест: бездоріжжя, невідомість і надія, що за черговим поворотом таки з’явиться шлях до Гадяча. І нарешті - полями, стежками й випадковими дорогами мені вдалося дістатися до міста. Це була пригода, яку навряд чи забуду.
Гадяч - колишня гетьманська столиця без прекрас
Після всіх пригод на дорозі я все ж таки добрався до Гадяча. Поселився в невеликий готель, залишив речі та вирушив досліджувати місто. Було цікаво побачити на власні очі це колишнє козацьке місто зі славетною історією, яке колись було однією зі столиць Гетьманщини. Я йшов його вулицями з особливим відчуттям - адже крокував там, де колись вирішувалася доля України.
Гадяч - місто з глибокою історією: заснований ще в скіфські часи, він ставав центром оборони Посульської лінії на межі XI–XIII століть. У 1648 році Гадяч уже став центром Гадяцького полку і одним із важливих полкових міст Гетьманщини. Найяскравішим періодом стали 1663–1668 роки, коли Гадяч був столицею Лівобережної Гетьманщини, резиденцією гетьмана Івана Брюховецького, який побудував тут адміністративний центр і гетьманський палац. Саме в цей час місто пережило справжній розквіт. У 1658 році тут було підписано важливий Гадяцький договір, котрий визначав статус Гетьманщини в складі Речі Посполитої - хоча багато його положень залишилися лише на папері.
На жаль, в архітектурному плані до наших днів збереглося дуже мало: більшість пам’яток козацької доби не вціліли. Нині це невеликий районний центр із населенням близько 22 000 людей. Єдина яскрава зона - велика центральна площа, яка перетворена на парк, із кількома будівлями історичної цінності.
Ще на Замковій горі височіє колишній «тюремний замок» - будівля збережена, але доступу туди наразі немає.
У Гадячі я мав намір відвідати місцевий музей та подивитися знамениті підземелля, але, на жаль, усе виявилося зачиненим. Було трохи прикро, адже саме ці об’єкти могли б відкрити завісу над багатою історією міста. ож, не згаявши часу, я вирішив вирушити далі - дослідити навколишні села на схід від Гадяча. Саме тут, у лютому-березні 2022 року, стояли російські війська. Вони так і не змогли прорватися до міста, зупинившись усього за п’ять-сім кілометрів від нього. Дивлячись на ці тихі села, важко було уявити, що зовсім недавно вони опинилися в епіцентрі боротьби за життя і свободу місцевих жителів.
Веприк дві церкви російського класицизму та російські війська у 2022 році
Дорога з Гадяча до Веприка стала для мене справжнім випробуванням: усього вісім кілометрів я подолав за сорок хвилин. Асфальт місцями зникав, і шлях більше нагадував суцільні вирви, ніж дорогу. Я одразу зрозумів, чому під час російсько-української війни ворог так і не прорвався сюди танками: навіть без опору місцевих і ЗСУ проїхати цією дорогою було б майже неможливо.
Але коли я нарешті в’їхав у Веприк, то всі труднощі шляху ніби розчинилися. Переді мною постали дві величні святині - Успенська та Миколаївська церкви, справжні зразки класицистичної архітектури, що вражають своїм гармонійним виглядом і монументальністю.
Першою зустрічає Миколаївська церква, споруджена в 1823 році. Вона вражає не тільки розмірами, а й виразним силуетом із золотими банями та елегантним шпилем дзвіниці. Білий фасад і зелені дахи створюють відчуття свіжості та спокою, а класичні колони підкреслюють вишуканість будівлі.
В центрі села - Успенська церква, зведена у 1821 році, виблискує білими фасадами й класичним куполом небесного відтінку. Величні колони на фасаді утворюють монументальний портик, що додає храмові урочистості. В її архітектурі відчувається вплив ампіру: чіткі пропорції, гармонійна симетрія й підкреслена велич.
Фасад дзвіниці схожий на Петропавлівську фортецю у Санкт-Петербурзі:
Бобрик: класицистичний палац
Після Веприка я вирушив до сусіднього села Бобрик, яке також перебувало під окупацією російських військ у 2022 році. Там я побачив вражаючий палац у стилі класицизму - це пам’ятка садиби Масюкових, яку звели у 1805–1807 роках. Палац належав Семену Прокоповичу Масюкову, сину сотника з Веприка і чернігівському губернському дворянству. Будівля - прямокутна, цегляна, з двоповерховим центральним корпусом та одноповерховими крилами. Головний фасад прикрашає шестиколонний доричний портик, а перед ним - чотириколонний портик з трикутним фронтоном і анфіладною системою внутрішнього планування.
На парковому фасаді також є схожий портик із модульйонами під карнизом. Вікна нижнього поверху крила обрамлені чергуванням трикутних і лучкових сандриків. Палац - типова ранньокласицистична споруда Полтавщини початку XIX століття.
Плішивець: козацьке бароко, що зводить з розуму
Їдучи з Бобрика до Плішивця, я зупинився на узбіччі бетонної дороги з квадратних плит - далеко попереду, над високим берегом Псла, з’явився дивовижний силует. Це була Покровська церква, зведена 1906 року, свого роду кам’яна реінкарнація дерев’яного козацького собору Новомосковська (Самара), і хоча їй всього століття, стоїть вона велично, мов відгомін козацького бароко.
З долини Псла я піднявся на пагорб, і те, що відкрилося моїм очам, неможливо передати словами. Праворуч, на сусідньому пагорбі, мов у казці, височіла Покровська церква з дзвіницею - її багатоярусні бані сяяли на сонці й виглядали настільки нереально, що складалося враження, ніби я потрапив у світ стародавніх легенд. А ліворуч розкривалася широченна долина Псла - зелена, безмежна, що тягнулася до самого горизонту, нагадуючи про вічність і силу цієї землі.
Дивлячись на неї з сусіднього високого пагорба, я відчував, як архітектурна композиція підкреслює кишуче життя долини - зелена фарба бань майже зливається з небом, а земля, здається, виростила храм із свого живого ґрунту. Легкі обриси дзвіниці і витончений силует храму нагадували про теплі вечори козацького Гетьманату. І навіть у цей сучасний час - сто років по тому - ця церква мовчки шепоче історії про давні традиції гнучких бань та молитви над Пслом.
Коли я заїхав безпосередньо в село і під’їхав до храму, серце завмерло. Зовні він вражав величчю й гармонією, кожна лінія була продумана й витончена, кожна баня - мов свічка, піднесена до неба.
Покровська церква була задумана як відлуння славетного дев’ятиверхого собору Новомосковська - біло-сірого кольору, з акуратними вигинами бань і тонким ритмом ступінчастих заломів. Вона майже ідентична своєму дерев’яному прототипу в плані - з центральною банею, що підноситься над сяючим схолом, і двома боковиками, вписаними у силует храму. Як стверджують дослідники, храм належить до стилю українського бароко, хоча побудований вже у ХХ столітті як відродження козацької традиції.
Архітектор І.С.Кузнєцов у 1902–1906 роках керував спорудженням Покровської церкви саме з метою відродити спадщину козацьких храмів - переважають елементи восьмериків, «ковніри», ярусні заломи, які підсилюють вертикальну динаміку та легкість форм.
Біля Покровської церкви у Плішивці мене чекала справжня казка. Територія навколо храму виявилася настільки гармонійною й атмосферною, що хотілося залишитися там довше. На краю пагорба, з якого відкривається широченна панорама долини Псла, стоять дерев’яні гойдалки, що дарують відчуття дитячої безтурботності, а поруч тягнеться плетений тин, прикрашений глиняними глечиками - ніби живий символ українського побуту. Між ними видніються вказівники з назвами сусідніх сіл і містечок, які підкреслюють, що це місце - не лише святиня, а й справжній орієнтир у просторі та часі.
Знову Гадяч: Драгоманов, Леся Українка та Альтер Ребе
У Гадяч я повернувся вже під вечір, зморений після дороги з Плішевця. Хотілося трохи розслабитися, пройтися вечірнім містом, а може й випити кухоль пива, сидячи десь просто неба. Але доволі швидко я зрозумів, що мої плани не здійсняться: у місті немає жодного кафе, де б продавали алкоголь. Усе, що траплялося на шляху, - це невеличкі фастфуди, де максимум можна було випити каву чи з’їсти щось просте. Спершу я трохи розчарувався, але згодом усміхнувся - мабуть, це був той самий несподіваний шанс відпочити від алкоголю і по-справжньому відчути спокій вечора.
Рано-вранці наступного дня я вирушив у легендарне урочище Зелений Гай - місце, де колись жила родина Драгоманових і куди в кінці ХІХ століття неодноразово приїжджала Леся Українка з матір’ю Оленою Пчілкою. Саме тут, серед мальовничих лісів і цілющих джерел, Леся черпала натхнення, а її мати лікувала дітей. За спогадами, вони придбали частину садиби - хатину з дубовими стінами, кам’яним льохом і джерелом. На жаль, від садиби нічого не залишилося, крім мальовничого парку та відтворених дерев'яних альтанок. Поруч з ними - пам’ятник Лесі Українці, що сидить на лавці з книгою, задумана і сильна.
Звідси я вирушив на сусідній пагорб над Гадячем, щоб здійснити давнє бажання - відвідати усипальницю Альтер Ребе, Рабі Шнеура-Залмана з Ляд. Його ім’я назавжди вписане в історію юдаїзму: він був засновником хасидського руху Хабад-Любавич, автором книги «Танія» та численних праць, які й сьогодні є духовним дороговказом для мільйонів євреїв у всьому світі.
Комплекс, що розкинувся серед мальовничих зелених пагорбів над долиною Псла, вражає доглянутістю та символічністю. Цегляна будівля, куди веде охайний місток, прикрашена чорними дверима із зображенням менори та зірки Давида, немов нагадує про силу світла й віри. Усередині головного корпусу - просторий зал із розкішною люстрою, оздоблений портретами великих рабинів Хабаду. Усе тут дихає тишею, гідністю й духовним спокоєм.
Я був єдиним відвідувачем у цей день. Охоронець підійшов, щоб відкрити доступ до могили Альтер Ребе, але, на жаль, замок не піддався. Тож я так і не зміг побачити усипальницю зсередини. І все ж сама присутність тут, у цьому священному місці, принесла мені відчуття особливої близькості до великого праведника.
Школи в Брисах і Млинах: початок мандрівки архітектурними скарбами Лохвиччини
Далі мій шлях пролягав у напрямку Лохвиці. Скажу відверто - це була, мабуть, найгірша дорога з усіх, які мені довелося подолати під час цієї подорожі. Ями й вибоїни не давали розігнатися, і здавалося, що машина буквально бореться за кожен метр. Та водночас природа намагалася компенсувати цей дискомфорт. Обабіч дороги розгорталися безкраї соняшникові поля, які під палючим сонцем сяяли, немов золото. На одному з таких полів, серед неосяжного моря жовтих голівок, на обрії виднівся силует міста Заводське - колишнього Червонозаводського. Вид на нього крізь хвилюючий жовтий килим був настільки мальовничим, що я мимоволі забув про всі дорожні негаразди.
Першим місцем, де я зупинився, стало колишнє село Брисі, яке нині входить до складу міста Заводське. Саме тут розташована двокомплектна школа, збудована для Лохвицького земства у 1913–1914 роках відомим архітектором Опанасом Сластіоном у стилі українського архітектурного модерну. Саме з Брисів почалося моє дослідження цих неповторних шкіл. Будівля зведена з червоної цегли, прикрашена білими лиштвами навколо високих вікон із загостреними верхами. У ній відчувається характерна для Сластіона строгість і водночас витонченість форм. Попри свій вік, школа зберегла свою архітектурну виразність і сьогодні нагадує про величезне значення Лохвицького земства в розвитку української освіти.
Наступним пунктом моєї подорожі стало село Млини, розташоване на під’їзді до Лохвиці. Саме тут збереглася ще одна школа Лохвицького земства, зведена за проєктом Сластіона. Її білі стіни з виразними вікнами у характерних різьблених обрамленнях, підкреслені яскраво-блакитними акцентами, створюють відчуття світла й простору, наче школа і справді була задумана як храм знань. Ці будівлі завжди вражають гармонією простоти й вишуканості - у них відчувається справжній дух українського модерну початку ХХ століття.
Лохвиця - місто з єврейським минулим
У Лохвицю я приїхав уперше. Це невелике місто, про яке я раніше чув лише побіжно, але з першої ж хвилини воно мене зацікавило. Найперше, що кинулося в очі, - велична Благовіщенська церква. Цей храм, зведений ще на початку XIX століття, став справжньою архітектурною окрасою Лохвиці. Його побудували у 1800 році на місці давнішої дерев’яної церкви, що згоріла. Величний у своїх класичних формах, з гармонійними пропорціями та білосніжними стінами з блакитними акцентами, він нагадує про ті часи, коли Лохвиця була важливим повітовим містом. У радянські часи храм закривали, а в його стінах влаштовували музей і навіть спортшколу, але нині він відроджений і знову служить своїй громаді.
Далі я вирушив оглянути єврейську спадщину міста. Адже на початку ХХ століття майже половину мешканців Лохвиці - близько 47% - становили євреї. Від тієї епохи залишилася мурована синагога з високими арковими вікнами, яка й досі вражає своїми розмірами та пропорціями, хоча зараз уже не використовується за первісним призначенням.
Поруч із нею збереглися цілі квартали старої міської забудови. Серед них особливо вирізняється єврейський будинок із вишуканим цегляним декором: тут і орнаментальні фризи, і рельєфні візерунки, що додають будівлі відчуття ґрунтовності та краси.
Окрему увагу заслуговують старі торгові ряди в центрі міста. Вони зберегли свій первісний вигляд із довгими аркадами, які колись вкривали ряди крамниць і лавок. Сьогодні споруда виглядає дещо занедбаною, але все одно зберігає дух давніх ярмарків, які влаштовували тут понад сто років тому.
Чорнухи - батьківщина Григорія Сковороди
Давно я мріяв побувати в селищі Чорнухи на Полтавщині - рідному краї Григорія Сковороди. І ось нарешті здійснив цю поїздку. Селище зустріло мене величною чотирикомплектною міністерською школою, спорудженою ще на початку ХХ століття. Її цегляний фасад із характерним для того часу архітектурним декором справляє враження серйозності й водночас теплоти - відчувається дух тієї епохи, коли освіта починала ставати справжнім пріоритетом громади.
Поруч розташована садиба музею Григорія Сковороди. Я з нетерпінням хотів зайти всередину, щоб відчути атмосферу, де оживає пам’ять про великого українського філософа, але, на жаль, у неділю музей був зачинений. Та все ж навіть прогулянка довкола садиби нагадувала про його життя і твори. Адже саме в Чорнухах народився Сковорода - мислитель, поет і мандрівний філософ, який залишив по собі безцінну духовну спадщину для всієї України й світу. На жаль, музей у неділю виявився закритим.
На території садиби розташований етнографічний музей під відкритим небом. Тут можна побачити кілька традиційних українських хат під стріхою, обгороджених тинами, зі старовинною криницею-журавлем. На жаль, і цей музей виявився закритим, але навіть зовні відчувалася автентична атмосфера українського побуту.
Особливо мене вразила ще одна архітектурна перлина Чорнух - земська школа, збудована за проєктом Опанаса Сластіона в стилі українського модерну. Вона виділяється своїми високими вікнами з готичними арками, декоративною цегляною кладкою та оригінальною вежею.
Цей стиль - унікальне поєднання народних традицій і європейських архітектурних впливів, завдяки якому такі школи стали справжньою візитівкою Полтавщини.
Кізлівка: земська школа, що вразила найбільше
Село Кізлівка біля Чорнух зберегло одну з найцікавіших земських шкіл, збудованих у стилі українського архітектурного модерну. Це двокомплектна школа, споруджена у 1912 році за проєктом видатного архітектора Опанаса Сластіона. Будівля вражає своєю архітектурною виразністю: цегляні стіни прикрашені характерним для Сластіона геометричним декором, а високі вузькі вікна завершуються загостреними арками, що додають споруді майже готичного вигляду.
Особливою окрасою є дерев’яна вежа з шатровим дахом, яка нині трохи похилилася, але й далі зберігає свою велич і унікальність.
Школа в Кізлівці виглядає як жива пам’ять про часи, коли Лохвицьке земство будувало навчальні заклади в найвіддаленіших селах Полтавщини. Хоч зараз вона потребує реставрації, але все ще зберігає ту неповторну атмосферу початку ХХ століття, коли освіта і національне відродження йшли поруч.
Каплинці та дерев’яний велетень Удаю: міст, що пам’ятає століття
З Кізлівки я поїхав в національний парк Пирятинський. Він розташований навколо міста Пирятин на березі річки Удай. Перший пункт, який я відвідав в парк, це було село Каплинці. Найчастіше про це село згадують саме через його дерев’яний міст - ймовірно найдовший у країні, який пролягає через Удай без будь‑яких перил.
Мосту близько сотні років: є дані, що першу конструкцію збудували наприкінці ХІХ століття, а сучасну - вже в 1933 році, аби скоротити шлях до Пирятина. Його довжина становить приблизно 240 м (згідно з одними джерелами - понад 240 м), ширина - близько 4 м.
Тож коли я нарешті опинився тут, я відчув і захоплення, і певну тривогу. Кількадесят метрів перейти мостом - особливо без перил - виявилось випробуванням: деякі дошки прогнили, місцями міст має похилий вигляд, що помітно на фото. Проте саме в цьому його особливість - автентичність, атмосфера забутого місця та руки місцевих людей.
Місцеві мешканці розповідали легенди про міст. Одна з найпоширеніших – про німецький танк, який під час війни провалився під час переправи через Удай. Хоч документального підтвердження немає - це частина живої усної історії. Говорили також про те, що під час Голодомору міст рятував життя людям: будівництво давало пайки, і працювали на ньому місцеві. У роки будівництва - 1933 рік - смертність була значно меншою, ніж в інших селах регіону.
Моє враження: я дивився на цей міст із сумішшю захоплення і поваги. Це щось нестандартне для туриста - і водночас живий символ історії. Незважаючи на стан і небезпеки, я пройшов ним повільно, роздивляючись кожну рейку.
Латаття на річці Удай біля мосту:
Пирятин: козацький собор та Національний парк над Удаєм
Я проїжджав Пирятин раз 200, але заїхав до нього приїхав вперше. Місто добре відоме тим, хто їхав трасою Київ–Харків - тут усі фотографуються біля відомої водонапірної башти, знятої в фільмі «Королева бензоколонки». Але Пирятин має набагато більше цікавого.
Насамперед у центрі я побачив козацький собор Різдва Богородиці, зведений у 1781 році за кошти полкового єсаула Андрія Ільченка. Храм побудований у стилі українського бароко. Це одноглавий мурований трипросторовий прямокутник із трьома частинами, фасади завершує карниз із трикутними фронтонами. Центральну частину увінчує восьмигранний барабан із банею, стилістично нагадуючи дерев’яні церкви. Поверхня стін прикрашена ліпними наличниками - характерний елемент бароко. У XIX столітті до основної частини добудували дерев’яні прибудови, які облицювали цеглою та додали дві колонади‑крыльця збоку. У 1960‑х храм закрили, колокольню розібрали, а потім використовували як склад, далі - музей, аж поки його поновили для богослужінь наприкінці 1980‑х років. Собор відновився у своєму первісному вигляді і зараз діє як православна церква під управлінням Пирятинського благочиння.
Недалеко, на теперішній Музейній вулиці (колишня Пушкінська), стоїть старий будинок - тепер Пирятинський народний краєзнавчий музей. Він був заснований у листопаді 1967 року й спочатку розміщувався в інших приміщеннях, включно з колишнім собором. А із 1980‑х музей знайшов постійну адресу в будинку, де колись проживала дворянська родина Гаркуш‑Згурських. Експозиція налічує від 2000 до 3000 предметів (загальний фонд - до 12–15 тисяч), розміщених у п’яти залах: до 1900 року, XX століття, війна, етнобут, сучасність. Серед унікальних - бронзовий жезл XVII століття атамана Калнишевського, колекція дукачів XVII–XIX століть тощо
З центру міста я перейшов місточком через річку Удай на острів Масальський, що є частиною національного природного парку «Пирятинський». Острів має площу близько 47 гектарів, з яких більшу частину займають густі насадження, а решту - болота та галявини. Це одне з наймальовничіших місць Пирятина, яке поєднує в собі риси природного заказника і затишного міського лісопарку.
Назва острова походить від княжого роду Масальських, які у XVI столітті володіли цими землями. Сьогодні на острові прокладена екологічна стежка з кількома зупинками, де можна дізнатися про історію та природу краю. Вік багатьох дерев сягає 60–80 років, а деякі сосни та вільхи старші за століття.
Острів оточений болотистими плавнями з очеретом, рогозом та іншими вологолюбними рослинами. Серед заростей можна побачити латаття й інші водні квіти, що вкривають поверхню тихих проток. У затишних куточках острова ростуть верби, берези та вільхи, які схиляють гілля над водою, створюючи прохолодну тінь.
Мальовничі краєвиди з водними дзеркалами, зарослими лататтям, тиша і свіже повітря роблять Масальський ідеальним місцем для прогулянок та споглядання природи. Острів також має кілька піщаних пляжів, які в народі називають «чоловіча» та «жіноча купальня». Це місце поєднує спокійний відпочинок із можливістю пройтися екологічними маршрутами, помилуватися рідкісними рослинами і насолодитися гармонією природи.
Березова Рудка: резиденція Закревських, Шевченко та пираміда
Наприкінці подорожі я заїхав у Березову Рудку - село, яке одразу асоціюється з родиною Закревських і з іменем Тараса Шевченка. Тут він не раз бував, писав портрети членів цієї родини і працював над своїми творами. Власне, саме легенди про його почуття до Ганни Закревської додають цьому місцю особливої аури.
В селі на території парку стоїть величний палац Закревських. Його головний фасад справляє сильне враження: білосніжні стіни, високі аркові вікна й балкони з ажурними металевими перилами створюють атмосферу старовинної шляхетської резиденції. Незважаючи на те, що час залишив свої сліди, будівля все ще зберігає свою шляхетність і велич. Особливо гарно виглядає центральна частина палацу з арковою галереєю та балконом - ніби спеціально створена для того, щоб милуватися краєвидами довкола.
Обійшовши палац, я вийшов до його паркової сторони. Тут архітектура здається ще більш ошатною: тераси з видом на зелений парк, еркери та колони створюють відчуття легкої розкоші. З цієї сторони палац виглядає особливо романтично - уявляєш, як колись тут прогулювалися господарі та їхні гості.
Поруч із палацом збереглися два флігелі. Один із них має класичний вигляд з портиком і колонами. Саме в подібних приміщеннях свого часу зупинявся Тарас Шевченко. Другий флігель більш простий, але разом вони доповнюють ансамбль садиби, створюючи відчуття гармонійного і завершеного маєтку.
Парк навколо палацу вразив мене своєю масштабністю. Це справжній пейзажний парк із алеями, рідкісними деревами і широкими галявинами. Зелені простори здаються безкінечними, і легко уявити, як тут колись проводили час у неспішних прогулянках під тінню розлогих дерев. Особливу увагу привернула альтанка - невелика, але дуже атмосферна, вона стоїть на краю парку й ніби запрошує зупинитися, щоб відпочити й помилуватися краєвидом.
А справжньою загадкою Березової Рудки стала піраміда-усипальниця Закревських. Її важко описати словами - це місце більше нагадує декорацію до якогось стародавнього міфу, ніж сільську пам’ятку. Піраміда постає з‑поміж дерев і трав, ніби виринає з іншого світу. Її масивні кам’яні стіни висотою близько дев’яти метрів складені з темного тесаного каменю, який з роками поріс мохом і вкрився слідами часу.
Збудували її наприкінці XIX століття як родинний склеп для представників Закревських. В ті часи єгипетські мотиви в архітектурі мали особливу популярність серед заможних родів, і тут вони набули унікальної форми - сільська піраміда на Полтавщині виглядала як символ вічності й непохитності. Усередині колись знаходилися саркофаги та поховання, але у XX столітті піраміду розграбували, і тепер вона збереглася як мовчазний пам’ятник родовій історії.
Стоячи перед нею, я відчув дивну суміш захоплення й легкого трепету. Вона ніби зберігає таємниці кількох поколінь, їхні радості, трагедії та мрії. Піраміда здається чужою для цього мальовничого українського пейзажу, але водночас саме вона надає Березовій Рудці неповторної містичної аури. Це місце, де відчуваєш не лише красу, а й глибоку історичну пам’ять, яка ніби огортає тебе невидимим покривалом.
Моя подорож Полтавщиною була довгою дорогою відкриттів і нових вражень. Вона подарувала мені відчуття єдності з історією та природою Полтавщини - краю, де минуле й сучасність зливаються в гармонійну картину, що надихає і залишає глибокий слід у серці.
Сподобався пост? Поділись з друзями!
