Турильче: квіти біля розп’яття

У Турильче варто з’їхати з головної траси заради одного місця - костелу, який уміє здивувати навіть тоді, коли здається, що на Борщівщині уже “все бачив”. Навколо вистачає сіл зі старими римо-католицькими храмами, але саме тут він найбільш виразний - більший, ніж очікуєш від села на сім сотень душ, і величніший, ніж може передати будь-яке фото. Це той випадок, коли кадр показує камінь, а враження - масштаб і відчуття простору.

Турильче - частина Маршруту 7 мого путівника Захіним Поділлям. Більше про путівник можна дізнатися тут: https://andy-travel.com.ua/book-podillya-12routes 

Їхати сюди зручно з боку Скали. Село хоч і не на трасі, але дорога до нього гарна - та, що веде зі Скали-Подільської через Нивру на Гермаківку. Далі, уже у напрямку Борщова, в селі Іванків звертаємо ліворуч - і за кілька хвилин дорога з розбитим асфальтом приводить у Турильче. Під’їзд реальний і без екстриму - саме тому цей з’їзд так добре працює як несподівана точка маршруту.

На фасаді костелу у вузьких нішах стоять апостоли Петро і Павло - саме ці скульптури першими ловлять погляд біля головного входу. Водночас сам храм пов’язаний із культом святого Яна Непомука - чеського святого, відомого як покровитель сповідників і мостів. На Поділлі його вшанування поширилося у ХІХ столітті під впливами Центральної Європи.

Петро:

Павло:

Архітектурно костел має камінь і неоготичні риси, через які він здається “не подільським”. Тонкі стрільчасті вікна, вертикальна спрямованість силуету, шпиль із хрестом, пластика ніш і порталу - усе це ніби створено для дзвону, меси, світла свічок і людського голосу. Але голосу тут давно немає.

Костел постав у 1871 році. Для маленького села з населенням трохи більше 700 мешканців він і справді виглядає надто великим. Шкода лише, що від колишньої величі з кожним роком залишається менше. Служба у храмі не правиться з часів війни. Двері колись заколочували деревом, дошки вибивали, щілини розширювали дощ і вітер. Нині всередину найпростіше потрапити збоку - бічний вхід часто відчинений.

Всередині костелу холодно навіть у теплу пору. Крізь розбиті вікна просочується зелень, що підступає майже до самого вівтаря. Склепіння оголені, у кладці видно час, у кутках - порожнеча і мовчання. Збереглися залишки амвону і ніші для ікон. На склепіннях уже пішли тріщини, а дах, здається, може не витримати ще кількох зим.

І все ж найцінніше тут вціліло дивом. Старий дерев’яний вівтар із Розп’яттям і двома апостолами по боках зберіг свій вигляд так, ніби вчора тут гасили свічки після меси. Навіть коли навколо руйнується контекст, вівтар лишається центром простору.

Моя найсильніша особиста деталь Турильча - квіти біля розп’яття. Попри те, що католиків у селі тепер немає, хтось усе одно приносить сюди живі квіти і кладе їх під хрест. Без слів і без пояснень. Просто робить жест, який означає: костел ще не став остаточно порожнім. І саме від цього він здається ще більш справжнім - без обслуговування, без туризму, лише камінь і кілька квітів, які пам’ятають про людей, що тут хрестилися, вінчалися, молилися.

Турильче вперше згадується в письмових джерелах у 1462 році. Протягом століть воно належало до маєтків Сатанівського ключа - спершу Синявських, потім Чарторийських, Любомирських. Наприкінці XVIII століття село перейшло до Потоцьких, які незабаром продали Турильче родині Івановських, у власності яких село перебувало до трагедії 1939 року.

У середині ХІХ століття Івановські збудували в Турильчому скромний двоповерховий палац. За переказами, з боку під’їзду він був одноповерховим, а з боку саду - двоповерховим, із терасою, балюстрадою і вікнами, що виходили на сад. Сад був задуманий як елегантний ансамбль довкола маєтку. Під час Першої світової війни палац зазнав руйнувань, і вже перед Другою світовою від нього лишалися лише кам’яні стіни, фундамент і зарості. Ще у міжвоєнний період місцеві згадували залишки фундаментів і будівель, які можна було побачити серед кущів.

Поруч із костелом трапляється ще одна сумна деталь місця - покинута капличка. Вона не змагається з храмом красою, але підсилює атмосферу: Турильче не “про одну будівлю”, а про цілий шар забутих сакральних точок.

У селі є також церква Різдва Пресвятої Богородиці, ймовірно кінця ХІХ століття. Вона скромна, без шпиля і монументальних прикрас, але жива у своєму ритмі. Місцеві кажуть, що на Великдень її ще відвідують: хрестяться біля старого костелу, а потім заходять до православної святині. І у цьому - дуже подільська правда: різні сторінки історії тут стоять поруч.