Заступник Хмельницького міського голови Андрій Бондаренко має стаж державної служби 20 років, із них 15 посадовець захоплюється подорожами. За цей час він побував у 56 країнах, відкрив для себе та інших маловідомі куточки не тільки світу, але й України. Враженнями від мандрів Андрій Євгенович ділиться на своєму сайті Open the world and Ukraine. Про те, що спонукає державного службовця вдаватися до екстремальних подорожей і як вони впливають на його основну діяльність газета “Проскурів” запитала у самого мандрівника.

— Андрію Євгеновичу, розкажіть, будь ласка, коли у вас з᾽явилося бажання подорожувати.
— У п᾽ять років дідусь показав мені мапу світу. Незабаром я вже знав напам᾽ять усі країни та їхні столиці. Під час навчання у школі займав перші місця на обласних олімпіадах з географії. З дитинства мріяв мандрувати і навіть хотів вступити на географічний факультет, але потім вибрав інший шлях. Вищу освіту здобув за спеціальністю “економічна кібернетика” у Дніпропетровському національному університеті, невдовзі після цього почав працювати держслужбовцем. Увесь цей час не переставав мріяти подорожувати і врешті наважився на велику поїздку п᾽ятьма країнами: Туреччиною, Сирією, Ліваном, Йорданією та Єгиптом. Після цього мандри стали моїм хобі.

— Подорожуєте самі чи з родиною?
— Дружина та дочка розділяють моє захоплення, але їздять зі мною нечасто. Річ у тім, що за попередні роки я об᾽їздив Європу, і тепер мене цікавлять країни третього світу. Щорічну відпустку розділяю на дві частини. Протягом перших трьох тижнів вирушаю в далекі мандри. Як правило, це екстремальні поїздки. Буває, що за цей час потрібно здійснити до 14 перельотів. Минулого року під час подорожі до країн Африки, бувало, пішки проходив 25-30 кілометрів у день. Щоб подорожі були дешевшими, на одну ніч із чотирьох зупиняюся в нормальному готелі, щоб виспатися та попрати речі, решту проводжу в дешевих хостелах. Наприклад, у Сингапурі мені довелося ночувати в одній кімнаті з кількома десятками людей. Ліжко там було подібне на полицю, бо я ледве там вміщався. Моїй дружині та дочці було би важко витримати такий ритм. Тому вони зголошуються їхати зі мною у короткі мандрівки.

— Далекі поїздки, мабуть, коштують недешево?
— Головне, завчасно до них готуватися. Планування поїздки розпочинаю за півроку і більше. Якщо купувати авіаквитки заздалегідь, то можна їх придбати за досить помірну ціну. Також наперед бронюю місця в готелях чи хостелах. Тобто основні витрати здійснюю поступово, а на дрібні збираю безпосередньо перед виїздом. Оплачую поїздки зі своєї заробітної плати та матеріальної допомоги. Звичайно, якщо зібрати всі витрати на раз, то вийде недешево. Інколи, рахуючи видатки з сімейного бюджету, дружина зауважує, що за них можна було би зробити ремонт у кухні, але, в цілому, вона погоджуються з моїм хобі, бо переконана, що воно має перспективу (усміхається — авт.).

— Розкажіть про ваші останні поїздки.
— У квітні побував у самобутній та незвіданій частині світу ― Океанії. Там багато острівних держав. Відвідав Республіку Вануату, Фіджі і Королівство Тонга. Під час поїздки мені пощастило побачити виверження вулкану Ясур, що на острові Танна (Республіка Вануату). Вулкани — моя пристрасть. Вони яскраве вираження сили Землі, яка досі непідвладна людині. Через виверження вулканів зникали не тільки міста, але й цивілізації. Щоб спостерігати за виверженням вулкана, чотири дні прожив у хатині на дереві. До речі, більшу частину того помешкання займало ліжко. Три рази підіймався до кратера, щоб побачити лаву, котра виривається з надр Землі.

Довжина острова Танна всього 40 кілометрів. Там немає доріг, транспорту і електрики. Чоловіки та жінки носять натільні пов᾽язки з сухої трави, попри те вони почуваються щасливими. Радіють, що здорові, мають дітей і можуть спостерігати світанки та заходи сонця.

Вважаю, що в Індонезії, Ірані, Вануату і країнах Східної Африки мешкають найдобріші та найщиріші люди.

Українцям варто повчитися в них цінувати летючі миті життя. На жаль, для нас матеріальні цінності часто переважають стосунки між людьми, а це неправильно. Їздити на машині бізнес-класу та збудувати паркан вищий від сусідського тільки для того, щоб похизуватися своїм статусом, — абсурдно, бо життя коротке. До речі, навіть багаті європейці не ганяються за дорогим одягом та зайвими коштовностями.

— Під час подорожей у розвинені країни також робите для себе цінні висновки?
— Звичайно. На посаді заступника міського голови займаюся питаннями транспорту, формування бюджету та містобудування. Під час мандрівок у розвинені європейські країни намагаюся переймати цінний досвід.

Захоплююся прикладом Польщі. Ще 25 років тому наші країни були на одному рівні економічного розвитку, але сьогодні вона значно випереджає нас за темпами розвитку. В Польщі та інших європейських пострадянських державах сформовано відповідальне суспільство. Якщо людина порушує правила дорожнього руху чи смітить на вулиці, вона гарантовано сплатить високий штраф. Не тільки відеокамери фіксують порушення, але й громадяни слідкують один за одним, повідомляючи про випадки відповідні органи. В Україні до шептунів ставляться з презирством, а в Європі їх вважають відповідальними громадянами. З цього починається розвиток суспільства.

У бюджетах Данії, Швеції та Німеччини доходи на одного мешканця у кільканадцять разів перевищують наші, відповідно і видатки на інфраструктуру і розвиток громад більші. Вони наповнюються завдяки сплаті податків. Якщо хтось приховав свої доходи, то відповідальності йому не уникнути. В Україні за виплату зарплати у конверті відповідають роботодавці, але немає механізмів, які обтяжують самих працівників. На жаль, маємо багато факторів, які тримають нашу економіку в тіні та не дозволяють їй нормально розвиватися. Україні бракує продукції власного виробництва, через це маємо досить низьку додану вартість. Чимало підприємців ведуть подвійну бухгалтерію. Через це не наповнюються бюджети, відповідно немає коштів, щоб підняти заробітні плати і пенсії.

Щоб вийти з цієї ситуації, у Хмельницькому активно проводиться політика детінізації бізнесу. За останні три роки створено 6,5 тисячі робочих місць, частина з них нові, інші ― легалізовані. Спеціальна робоча група працює з підприємцями, змушує їх оформлювати своїх працівників та підвищувати їм заробітну плату.
Мандрівки надихають мене працювати з більшою ефективністю. Перед кожною з них намагаюся вибудувати максимальний графік завдань і виконати його. Таким чином, хобі стимулює роботу і навпаки. На моє переконання, успіху досягають люди, які розвиваються одночасно в багатьох напрямках.

— Ви багато подорожуєте різними країнами, чи не виникало у вас бажання залишитися жити за кордоном?
— Ні. Я патріот і люблю Україну. Багато подорожую Батьківщиною і публікую на своєму сайті відгуки з цих подорожей. Мандрівки Україною зібрані у 19 рубриках з різних областей. На черзі ще три. Із Запоріжжя привіз багато фотографій та вражень, але не вистачає часу, щоб їх оформити та викласти. Тим часом Харківщину та Миколаївщину ще планую для себе відкрити. Україна цікава для туристів природними та архітектурними об᾽єктами. Маємо унікальний архітектурний стиль ― козацьке бароко, у якому поєднуються місцеві та європейські традиції. Архітектура цього стилю представлена у Києві, на Чернігівщині, Черкащині, Полтавщині.

Цього року чотири дні мандрував Херсонщиною і не переставав дивуватись тамтешнім природним дивам. Одним із найбільших піщаних масивів у Європі є Олешківські піски, що нагадують справжню пустелю. Відверте здивування викликала частина озера Сиваш неподалік села Іванівка. Там вода у водоймі має червоно-фіолетове забарвлення. У біосферному заповіднику “Асканія Нова” у природному середовищі спостерігав за тваринами з африканського материка.

До Дня Незалежності України створив підбірку 20 неймовірних куточків України, які нещодавно відкрив для себе. До неї додав фотографії та опис площі Ринок у районному центрі Надвірна на Івано-Франківщині, палацу в стилі французького ренесансу в селі Спиченці на Вінниччині, майже невідомих нікому пам᾽яток у селі Миропілля на Сумщині та багато інших. Вважаю, що українці повинні більше подорожувати Батьківщиною, пізнавати нові села і містечка, дізнаватися про історію творення нашої держави, щоб самостверджуватись і розуміти свою унікальність.

— На жаль, чимало пам᾽яток архітектури, особливо в малих населених пунктах, перебувають на межі знищення. Чи можна їх врятувати?
— Відновлення пам᾽яток архітектури повинно здійснюватися за державний кошт, але на ці цілі виділяється зовсім мало грошей. Тому потрібно шукати інші шляхи. Наприклад, передання пам᾽яток у концесію інвесторам, які зобов᾽язуються відновити пам᾽ятку і влаштовують до неї туристичні екскурсії. За таким принципом відновлюється замок Сент-Міклош у селищі Чинадієве Закарпатської області. В оренду замок узяв художник Йосип Бартош.

У Житомирській області таким прикладом може бути замок Радомисль. Приватний історико-культурний комплекс створила відомий медик і політик Ольга Богомолець.

Але більшість пам᾽яток помирає на очах і надії на їх збереження немає. Окремі об᾽єкти рятують саме людські небайдужість та ініціативність.

— У Хмельницькому є щось, що може привабити туристів?
— У місті є чудові будівлі архітектурного стилю пізній модерн, який домінував на початку XX століття. Більшість із них — на вулицях Проскурівській, Проскурівського підпілля, Грушевського. У повоєнні роки місто стало обласним центром і почало активно розбудовуватися. Місто відносно молоде, тому акцент повинен бути зроблений на подієвий туризм, а саме на проведення різноманітних фестивалів, а старовинна архітектура стане прекрасним доповненням для вечірньої прогулянки центральною частиною міста.

— У наступному році ви маєте намір започаткувати авторські туристичні тури. Розкажіть трохи про це.
— За роки мандрів набув колосального досвіду, яким готовий поділитися з іншими. Наступного року планую організувати поїздки, насамперед для своїх друзів. Буду сподіватися, що їм усе вдасться. Найчастіше, щоб подорожувати, людям не вистачає рішучості, а час і гроші ― то тільки відмовки. Наприклад, поїздка у село Отроків Новоушицького району не коштуватиме дорого. Там знаходиться замок-резиденція Ігнація Сцибор-Мархоцького ― правителя самопроголошеної Миньковецької держави кінця XVIII ― початку XIX століття.

— Чи є місця, де ще не побували, але хотілося б?
— На Хмельниччині я бачив багато цікавих місць, але не встиг ще побувати у Бакоті та Ізяславі. Вони на перших позиціях у короткотривалих подорожах. Щодо далеких, то мені дуже хотілося б відвідати Вогняну землю, південь Чилі та Аргентини. Ці місця славляться неймовірною красою природи. Вони описані у романі Жуля Верна “Діти капітана Гранта”. У майбутньому хотів би відвідати США.

Головне — мріяти, ставити цілі, тоді немає нічого недосяжного.

Ірина Бабієнко