No name

У Львові ми зустрілися з моєю подружкою-мандрівницею Олею і несподівано вирішили зірватися - поїхати до Трускавця - міста-курорту, яке давно манило своїм шармом старовинних вілл та запахом гірського повітря. Хоча я давно об’їздив майже всю Україну, - Трускавець наче знайомий кожному українцеві - хтось лікувався, хтось приїздив до родичів, хтось бував проїздом, - мені чомусь досі не довелося тут побувати. Цей візит я весь час відкладав, залишаючи «на потім», ніби він мав трапитися у свій особливий момент. І ось він настав. Влітку 2025 року я вперше в житті опинився у Трускавці - тепер розумію, чому він століттями приваблював тисячі...

Рівне приємно здивувало атмосферою, окремими архітектурними перлинами і несподіваною затишністю. Це місто, зустріч з яким я довго відкладав. До цього я жодного разу не бував тут і уявляв його як безлике, забудоване типовими «хрущівками», без власного обличчя чи виразного характеру. У моїй уяві це було одне з тих обласних центрів, що здебільшого живе буденним життям без особливого інтересу для мандрівника. Але цей вечір повністю змінив мої уявлення. Уже з перших кроків у центрі стало ясно - місто має свою ауру. Тут дивно поєднується стара архітектура з модерними деталями, дух провінційної стриманості з несподіваними культурними акцентами....

Дорога з Гадяча до Веприка - лише вісім кілометрів - виявилася справжнім випробуванням. Я подолав її майже за сорок хвилин, і весь цей час почувався ніби на полігоні. Асфальт місцями повністю зникав, залишаючи натомість вирви і канави. Відверто кажучи, навіть у мирні часи проїхати сюди - це вже пригода, а під час російсько-української війни ця дорога, здається, сама стала природним захистом. Саме тут, у лютому–березні 2022 року, проходила лінія фронту: окупаційні війська дійшли до Веприка, але далі, на Гадяч, так і не просунулися. І справа була не лише в ЗСУ, а і у самій дорозі, що стала бар’єром між ворогом і мирним життям. Та варто було...

Виспавшись після ранкового світанку на Пісочному, я вирушив у бік головної гордості Шацького національного парку - озера Світязь. Мені пощастило: дорогою мене підібрала місцева мешканка і підкинула до містечка Шацьк. Будинок в Шацьку: Звідти я пішов пішки до села Світязь, що розкинулося просто на березі однойменного озера. Типова хатка у селі Світязь: Світязь - найбільше і найглибше озеро України. Його глибина сягає понад 58 метрів, а вода тут настільки прозора й чиста, що можна бачити дно навіть на кілька метрів углиб. Піщані пляжі, соснові ліси і величезна гладь води, яка змінює колір від сріблястого до глибокого синього - саме за це...

Після пригод на дорозі у Сарах я все ж таки добрався до Гадяча. Поселився в невеликий готель, залишив речі та вирушив досліджувати місто. Було цікаво побачити на власні очі це колишнє козацьке місто зі славетною історією, яке колись було однією зі столиць Гетьманщини. Я йшов його вулицями з особливим відчуттям - адже крокував там, де колись вирішувалася доля України. Гадяч - місто з глибокою історією: заснований ще в скіфські часи, він ставав центром оборони Посульської лінії на межі XI–XIII століть. У 1648 році Гадяч уже став центром Гадяцького полку і одним із важливих полкових міст Гетьманщини. Найяскравішим періодом стали 1663–1668 роки...

Ця подорож почалася абсолютно неочікувано - без чіткого маршруту, броней і навіть впевненості, що вона взагалі відбудеться. Я до останнього не знав, чи зможу скористатися давно запланованою відпусткою, першою з початку війни. Тому нічого не планував заздалегідь - ні квитків, ні житла, ні ідей щодо напрямку. Усе було відкритим. І лише коли опинився за межами України, в Румунії, почав інтуїтивно вибудовувати маршрут - без чітких цілей, без гугл-таблиць і надмірної логістики. Хотілося просто охопити якнайбільше нового, ще не баченого, і побачити куди заведуть ноги. Я вагався між кількома напрямами - та зрештою вирішальним аргументом стала не...

З Любомля я попрямував на Шацькі озера - не до знаного Світязя, а у найвіддаленіший їхній північний куток - на берег озера Пісочне. Тут, у самому серці волинського Полісся, стоїть санаторій із поетичною назвою «Лісова пісня». Його територія розкинулася між соснами та березами, а з алеї, викладеної бруківкою, відкривається спокійний краєвид на воду, яку обіймають стіни очеретів. Уздовж доріжки стоять лавки - вони мовчазно запрошують сісти, вдихнути хвою і тишу, подивитись на гладь озера, де одиноко стоїть лише один човен. Тут усе дихає спокоєм і неквапністю. На березі, просто серед очерету, стоїть білосніжна скульптура жінки з хвилею - вона...

Мій шлях з Великих Сорочинців до Гадяча пролягав через Велику Обухівку, і саме тут мене зупинив пейзаж, від якого перехопило подих. Перед очима розкинулося безкрає море золотих соняшників, що тяглися аж до горизонту. Їхні яскраві голівки, звернені до сонця, ніби всміхалися, даруючи відчуття щедрості й тепла Полтавщини. Це був один із тих моментів, коли хочеться зупинити час і просто вдихати красу, яка розливається навколо. Та варто було мені рушити далі - і захоплення змінилося розчаруванням. Дорога з Великих Сорочинців до Гадяча виявилася справжнім випробуванням: нескінченні ями, що нагадували кратери після бомбардування, змушували їхати...

Любомль зустрів мене зранку, коли я ще не встиг остаточно прокинутись після нічного потяга з Києва. З Ковеля я дістався сюди маршруткою - і відразу опинився у місті, яке довго залишалося для мене «білою плямою» Волині. Любомль - княже місто, затиснуте між кордонами і лісами, яке зберегло в собі неймовірну кількість історії. Любомль – це невелике місто на крайньому заході Волині, яке наче заховалося серед поліських лісів та озер, зовсім поруч із сучасним українсько-польським кордоном. Сьогодні воно є адміністративним центром громади у Волинській області, а його вигідне розташування на перетині шляхів завжди мало особливе значення. Від...

Я був у Великих Сорочинцях тричі у своєму житті. Вперше - ще у роки перебудови наприкінці 80-х, коли відпочивав з бабусею у Миргороді. Вдруге - на Сорочинському ярмарку у 2014 році і, нарешті влітку 2025 року під час подорожі Полтавщиною. Тоді, з Опішні я мав вирушати до Гадяча, цього разу маршрут несподівано змінився. Так хотілося знову побачити Великі Сорочинці, що я пожертвував іншими пунктами і поїхав саме сюди. І вже на під’їзді мене чекав новий ракурс знайомої святині: я вирішив глянути на Спасо-Преображенську церкву з протилежного боку річки Псел. З-поміж дерев відкрився краєвид на її зелені бані, що піднімалися над кронами, ніби...

Ці вихідні стали для мене особливими: три дні мандрів Полтавщиною перевернули моє уявлення про цей край. Здавалося б, я вже добре його знав - адже не раз бував у Полтаві, Диканьці, Миргороді та Опішні. Але цього разу подорож повела мене зовсім іншими стежками, подарувавши знайомство з унікальними місцями, про які я раніше й не здогадувався. Я відкрив для себе мальовничий парк Нижньоворсклянський і таємничу Зміїну гору, відчув спокій Національного природного парку «Пирятинський», побачив Березову Рудку і колоритні місця довкола Гадяча, а також захопився архітектурою шкіл у стилі українського модерну, зведених Лохвицьким земством. Та, мабуть,...

Опішня (Опішне) - одне з тих знакових місць, ідентифікують українську націю та її унікальне мистецтво. Тут, на півночі від Диканьки, знаходиться найбільший осередок гончарства в Україні. Історичне козацьке містечко знаходиться на півночі Полтавщини, на високому березі річки Ворскла. Як не дивно, це - найвища точка Полтавщини над рівнем моря, яка складає 208 метрів! Не мало, як для рівнинного українського Лівобережжя. Хоч містечко відомо з 12 століття, гончарством тут ще задовго до цього займалися скіфи. А сучасне гончарське мистецтво розвивалося в Опішному останні 3 - 4 століття. Свого апогею гончарство досягло наприкінці 19 - початку 20...