Подорож Полтавщиною - колискою українства

На День Незалежності 3 дня провели на Полтавщині по дорозі з Дніпра до Києва. Часто доводиться чути, що Полтавщина - клондайк українства. Так і є: хаткі під солом'яною стріхою, соняхи, вітряки, церкви козацького бароко, місця та герої з оповідань Гоголя і Коцюбинського. Це все доповнююсь якась нетипова для України охайність, чистота і благоустрій. 

Маршрут вийшов такий: Хутір Проні - Диканька - Гоголеве (Яновщина, Василівка) - Опішня - Великі Сорочинці - Миргород - Дібрівський кінний завод - Хомутець.

Диканька - квінтесенція всього пасторального на Лівобережжі. Здається, що події, описані Гоголем два століття тому, могли відбуватися тут і зараз. Бо майже те ж саме, що було за часів Гоголя, можна побачити у Диканці і зараз: Тріумфальна арка, церква-усипальниця Кочубеїв, алея Кочубеївських дубів, церква, де коваль Вакула малював чорта. І, звичайно ж, той самий хутір поблизу Диканьки, де відбувалися легендарні вечори! 

Диканька в першу чергу асоціюється з гоголівськими "Вечорами на хуторі поблизу Диканьки". Вперше заїхали туди, щоб подивитися, як через 200 років виглядає цей хутір. Мешканці хутору Проні біла Диканьки впевнені, що саме на на їх хуторі відбуватися описані Миколою Гоголем події. На хуторі сьогодні живе лише 8 мешканців. Думаю, що в часи Гоголя їх кількість була приблизно такою ж.

Їдемо трасою з Полтави на Суми/Опішню/Диканьку. За З кілометри до Диканьки треба повернути праворуч (є вказівник на комплекс) і проїхати метрів 300.

Сьогодні на хуторі влаштовано розважальний етнографічний комплекс. Відтворені традиційні хати, на галявинах гуляють коні та вівці. Все навколо прикрашають мільйони квітів на соняшників - ними прикрашена уся Полтавщина.

А ще тут дуже кльовий ресторан з традиційними українськими стравами. Саме тут я вперше в житті побачив і спробував галушки. Ціни - більше ніж демократичні.

В'їжджаємо до Диканьки "стовповою дорогою" з Полтави, як у передмові до "Вечорів на хуторі біля Диканьки". Зустрічає Диканька Тріумфальною аркою, яка належана до садиби Кочубеїв. Побудували її у 1820 році на знак перемоги москалів над Наполеоном, а також про приїзду до Диканьки царя Олександра І. Автор проекту - італієць Луїжді Руска. Арка побудована у стилі класицизму, як і весь ансамбль садиби Кочубеїв.

Пройшовши близько кілометра на північний захід, побачимо Миколаївську церкву, яка входила до комплексу садиби Кочубеїв. Церкву у стилі класицизму збудував князь Віктор Кочубей, представник українського аристократичного роду, який був першим державним канцлером внутрішніх справ російської імперії. Автор проекту - Микола Львов, друг Кочубея, відомого діяча мистецтв з Санкт-Петербургу. Будувалася церква у 1794 - 1797 роках у вигляді ротонди. У підвалі церкви було влаштовано усипальницю-склеп родини Кочубеїв.

Біля церкви - старий дерев'яний вітряк:

 

А навколо - чудові локації для пасторальних фото:

Від церкви на південь починається алея Кочубеївських дубів. Це - єдине, що залишилося від старовинної діброви, яка оточувала резиденцію Кочубеєв.

За легендою, під найбільшим і найстарішим дубом Маруся-Мотря чекала свого коханого Івана Мазепу.

А ми йдемо у центр Диканьки дивитися найяскравішу пам'ятку містечка - Троїцьку церкву. Гоголівська "Ніч перед Різдвом" розповідає про те, що саме в цій церкві коваль Вакула малювів чорта. Церкву у стилі козацького бароко завершили будували у 1780 році. Будувалася церква на кошти Павла Кочубея. Архітектор достеменно невідомий. Але робота вийшла шедевральною!

Чудовий вид на церкву відкривається з протилежного берегу Дзюбиного ставу:

Наступна зупинка - крихітне село Гоголеве (Яновщина, Василівка), де Микола Гоголь народився, провів перші роки і приїздив сюди протягом життя. Знаходиться Гоголеве у Шишацькому районі Полтавської області. Це - маленьке село з населенням близько 500 мешканців. Не плутайте з смт. Гоголеве з відповідною залізничною станцією біля Миргорода.

Садибний будинок Гоголів загинув у 1943 році під час війни. У 1984 році його було відбудовано за старими кресленнями і фотографіями. Сьогодні на території садиби крім відтвореного родинного палацу Гоголів відбудовано дерев'яний флігель під очеретяним дахом, парк на березі озера з гротом та альтанкою, церкву Різдва, млин та збудовано сучасний Гоголь-центр.

Вхід до палацу прикрашений чотирьома дерев'яними колонами:

Інтер'єри палацу також були вдало відтворені за старими фотографіями, розповідями, малюнками, кресленнями і записами самого Миколи Гоголя. Сьогодні можна побачити кімнату матері Гоголя Марії, вітальню, їдальню. Кімнати пофарбовані жовтими і блакитними смугами. Саме так вони виглядали в часи письменника.

Праворуч від родинного палацу відтворено флігель маєтку під очеретяним дахом:

У флігелі знаходився робочий кабінет Гоголя, куди від періодично приїжджав. Тут він написав "Мертві души".

Криниця з журавлем:

Навколо штучного ставку, утвореного на початку ХІХ столітті, облаштовано набережну. 

Штучний грот мав назву "Храм самотності":

Біля в'їзду до садиби Гоголів - дерев'яний вітряк і стара хата:

По дорозі до місця ночівлі у Миргороді заїхали у Великі Сорочинці. Тут традиційно проходить знаменитий Сорочинський ярмарок, але під час війни вже немає таких масштабів, як раніше.

Спасо-Преображенська церква - один із найкращих зразків церковної архітектури Лівобережної України стилю українського бароко початку XVIII століття, заради якої, в більшості, я і захотів заїхати сюди. В церкві хрестили Миколу Гоголя:

Зупинилися на садибі зеленого туризму в Миргороді. Попили мінеральної водички і прогулялися курортом:

Справжньою окрасою і визитівкою курортного містечка є знаменита миргородська калюжа, описана Миколою Гоголем у повісті «Як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». Калюжу оточують пам'ятники гоголівських героїв.

Поруч - колишня будівля міської думи, або ратуша:

Свято-Успенський собор:

Набережна річки Хорол:

До Миргорода ми ще повернемося. А поки що відправляємося у село Дібрівка біля Миргорода. Коли планував маршрут полтавщиною, довго думав, яку цікавинку включити в маршрут, яка не є традиційною для мандрівників. І згадав, що коли ще був маленьким, ми з родиною їхали поїздом до Санкт-Петербургу (тоді ще Лєнінграду). Пам'ятаю, як рано з ранку наш поїзд зупинився на станції, яка називалася "Дубровский конный завод". Ще тоді, у 11 років, мене зацікавило, як це завод може бути конним? З тих пір я мріяв більше дізнатися про цей загадковий об'єкт. Виявилося, що це - найстаріше на території України підприємство, що вирощує коней.

На в'їзді до села Дібрівка зустрічає старий дерев'яний вітряк:

Дібрівський кінний завод був заснований князем Дмитром Романовим у 1888 році. Але до того коней тут розводили ще Кочубеї та Муравйови-Апостоли. Першим керівником господарства став Федір Ізмайлов. Туристів зустрічає головний корпус адміністрації заводу, побудований ще наприкінці ХІХ століття. Біля нього - пам'ятник коню з жеребцем. Тут же до вас вийде екскурсовод, яка проведе екскурсію і детально розповість про господарство.

Завод, переважно, займався і займається вирощуванням коней орловської рисистої породи. За окрему плату на конях можна покататися на іподромі.

В стайнях не в зовсім комфортних умовах утримуються коні. Але добре, що можна придбати корм і погодувати їх. Після годування та спілкування настрій коней підіймається.

В адміністративній будівлі заводу є досить великий музей історії підприємства. Тут зберігаються призи і кубки, отримані конями на їх заводчиками на змаганнях. 

Після обіду поїхали в Опішню. Опішня (Опішне) - одне з тих знакових місць, ідентифікують українську націю та її унікальне мистецтво. Тут, на півночі від Диканьки, знаходиться найбільший осередок гончарства в Україні. Історичне козацьке містечко знаходиться на півночі Полтавщини, на високому березі річки Ворскла. Як не дивно, це - найвища точка Полтавщини над рівнем моря, яка складає 208 метрів! Не мало, як для рівнинного українського Лівобережжя.

Сьогодні Опішня - це суцільний музей гончарства. Як під відкритим небом, так і в багатьох опішнянських хатах. Музеї гончарської творчості опішнянських родин гончарів розкинуті по всьому містечку. Ви відвідали лише великий Центр гончарства на високому березі Ворскли та заїхали в один з музеїв, що знаходиться і історичній будівлі. Оскільки з нами буди малі діти, ми не мало можливості повністю зануритися в атмосферу садиб-музеїв гончарів. Але обов'язково повернемося в Опішню ще раз!

 

В центрі Опішні ми випадково побачили унікальний будинок у моєму улюбленому стилі - український модерн. Переважна більшість зразків цього стилю зберіглися саме на Полтавщині. Будинок збудували у 1916 році за проектом архітектора Василя Кричевського (автора знаменитої будівлі земства в Полтаві) та кераміста Юрія Лебіщака. 

Великий комплекс, присвячений українському гончарству, знаходиться у північній частині Опішні по вул. Партизанській. Припарковавши машину, тут можна гуляти цілий день. Настільки тут різноманітні експозиції та чудові куточки природи. В музеї-заповіднику гончарства просто неба виставлені сотні скульптур та зразків посуду, створених опішнянськими майстрами. 

Музей розташований на високому пагорбі над Ворсклою. Мабуть, саме тут колись стояв дерев'яний замок. А зараз тут - декілька оглядових майданчиків з видами на долину Ворскли.

Територія заповідника - охайна і бездоганна. Тут все створено для насолоди мистецтвом і відпочинку. Є кафе, магазин з керамікою і сувенірами та спеціально обкладенні місця для сімейного відпочинку.

Наступного ранку, поки всі спали, я поїхав у Хомутець. Хомутець - історичне поселення в 14 кілометрах на північ від Миргорода на Полтавщині. Тут зберігся і, схоже, доживає свої останні роки цінний зразок класицистичної садиби ХІХ століття -  палац Муравйових-Апостолів. Навколо палацу - великий і, на жаль, покинутий парк. А в центрі села є земська школа - чудовий приклад українського модерну.

Він був заснований миргородськими козаками ще у 16 столітті. А у 1620 році король Сигізмунд ІІІ подарував Миргород разом з Хомутцем шляхтичу Івану Чернишевському. Але вже за рік поселення захопив Костянтин Вишневецький - черкаський староста, дядько і опікун Яреми Вишневецького. У 1659 році Хомутець отримав у володіння Павло Апостол - наказний гетьман, миргородський полковник. У 1689 році його син Данило Апостол, майбутній гетьман Лівобережної України, отримав грамоту на володіння Хомутцем від Івана Мазепи. Садибу у стилі бароко розбудували ц 18 столітті його син Петро і Данило. Від розбитого мини старовинного парку ще залишилося планування парку сучасного. Нащадок Данила Апостола, Іван Муравйов-Апостол, отримав Хомутець на початку 19 століття. Іван був письменником, істориком і дипломатом. Він мав три сини - Матвія, Сергія і Іполита, які стали декабристами. 

У 1806 році Іван Муравйов-Апостол перебудував палац у класицистичному стилі з елементами бароко. Саме в цьому палаці збиралися видатні декабристи Пестель, Лорер, Лунін. У 1888 і 1889 роках тут двічі бував Чехов.

20 років тому тут ще був збережений пишний декор інтер'єрів. Зараз все доживає останні роки.

У ХІХ столітті триствольний дуб у парку назвали на честь синів Івана Муравйова-Апостола - Матвія, Сергія і Іполита:

В центрі села на церковному подвір'ї можна побачити чудовий зразок українського модерну:

Повернувшись з Хомутця, ми пішли знову гуляти Миргородом.

Як на мене, найцікавіше місце в Миргороді - це «Березовий гай». Лісопарк був закладений у 1934 році. Гай прекрасний у всі пори року, а найбільше, звичайно ж, весною. Це улюблене місце відпочинку миргородців та всіх гостей міста:

Хорол біля березового гаю:

Перебуваючи на Полтавщині, обов'язково додатково відвідайте:

Березову Рудку: пираміду та палац Закревських

Мгар: монастир з собором козацького бароко

І, заичайно ж, саму Полтаву!