Кривчик: палац над річкою Тернавою, який не хоче бути відкритим

Від Рахнівки маршрут ще раз переламується на південь і вперто йде далі між полями й ледь помітними грядами, що тримають Поділля у своїх вигинах. Тут дорога стає майже мовчазною - одна-дві машини за годину, старі тополі над асфальтом і сухі канави, що пам’ятають кожну весняну повінь. Десь за кілька кілометрів від траси Хмельницький - Чернівці, ближче до вигину річки Тернави, ховається Кривчик - село, яке не прагне потрапляти у туристичні буклети.

Колись Кривчик називали просто - Криве. Перша згадка про нього губиться десь у 1493 році, коли ці землі належали до великої лінії прикордоння, що тримала на собі сліди татарських набігів, королівських привілеїв і тихих повстань, які мало хто записував у хроніки. Потім століття додали до цього топоніма водяні млини - їх тут було аж п’ять на початку ХХ століття. Діяла винокурня, стояла єврейська молитовна школа, православна церква, урядницький пункт - уяви, скільки розмов ішло цією долиною, поки Тернава поволі котила свої води під берегами.

Але все це відступає на другий план, щойно хтось назве головне ім’я Кривчика - палац із неоготичною вежею. Місцеві кажуть, що його збудував генерал, член Державної Думи Михайло Крупенський. Будівля, що вражає і досі: двоповерховий корпус із бароковими рисами - витончені ліпні фронтони, симетрія фасадів - і головна домінанта: чотириповерхова восьмигранна неоготична вежа з годинником. Ця вежа дивиться просто в небо над Тернавою, і здається, що годинник на ній рахує не години - а мовчання.

Навколо палацу розповзаються залишки старого парку - дерева, що ще пам’ятають садівників із вузькими ножами, рови фонтанів, що заросли травою, і старий будинок для прислуги, що притулився трохи нижче по схилу. Колись цей парк спускався терасами просто до берега річки, і з вікон палацу можна було бачити, як Тернава блищить у сутінках, обіцяючи відносну прохолоду влітку й тиху вологу взимку.

Але головна таємниця Кривчика - це не архітектура, не парк і навіть не його історія у датах. Це те, що палац не хоче бути відкритим. Сьогодні він - частина психоневрологічного інтернату. Доступ обмежений. Кажуть, що якщо пощастить і на місці виявиться директор - людина у доброму настрої - можна попросити дозвіл пройти всередину. Можливо, навіть зазирнути у вежу, де колись били годинники і де, напевно, ще досі живе запах старого дерева й старих шпалер. Але якщо не пощастить - ворота залишаться закритими, а палац ховатиметься за кронами дерев, ніби привид, що не хоче, аби його потривожили.

Кривчик не обіцяє комфортної мандрівки. Тут поганий мобільний зв’язок - аби подзвонити, треба вийти на пагорб і ловити хвилю, як рибу. Тут не буде білбордів і кави з автомату - тільки річка, пагорби і невидимий палац, що чекає свого нового оповідача. І саме ця спроба знайти те, що не прагне бути знайденим, стає тут найцікавішою частиною дороги.

Деталі вікна:

Будинок для прислуги та території маєтку: