Сари: велика дерев’яна церква з небесно-блакитним інтер’єром

Мій шлях з Великих Сорочинців до Гадяча пролягав через Велику Обухівку, і саме тут мене зупинив пейзаж, від якого перехопило подих. Перед очима розкинулося безкрає море золотих соняшників, що тяглися аж до горизонту. Їхні яскраві голівки, звернені до сонця, ніби всміхалися, даруючи відчуття щедрості й тепла Полтавщини. Це був один із тих моментів, коли хочеться зупинити час і просто вдихати красу, яка розливається навколо.

Та варто було мені рушити далі - і захоплення змінилося розчаруванням. Дорога з Великих Сорочинців до Гадяча виявилася справжнім випробуванням: нескінченні ями, що нагадували кратери після бомбардування, змушували їхати не швидше ніж 30 кілометрів на годину. Майже півтори години я долав цей відрізок, і кожен новий удар підвіски здавався викликом моїй терплячості. Полтавська краса й полтавська реальність умістилися в один день - від сонячного моря до дорожнього пекла.

Перед Гадячем я звернув у село Сари, що розкинулося серед невисоких пагорбів, просторих полів і стриманого лісостепу. Потрапивши сюди, я відчув себе у майже незмінному світі старого українського села - з вулицями, що губляться серед дерев’яних хат, запахом свіжоскошеного сіна, низькими плотами і вітрами, що віють із балок. Ці Сари не прикидаються старовинними - вони такими і є. Це село зберегло тишу, гармонію і щось дуже первинне - можливо, навіть більше, ніж будь-яке інше село Гадяччини.

І саме тут, у таких затишних декораціях, височіє справжній архітектурний велетень - дерев’яна Покровська церква, одна з найбільших та найвеличніших дерев’яних святинь не лише Полтавщини, а й усієї Лівобережної України. Її блакитно-сіра градація кольорів, вишукані наличники, різьблення, бані з позолотою, високий світловий восьмерик і витончена дзвіниця створюють образ, що врізається в пам’ять. Біля церкви стоїть традиційна огорожа, акуратно підмурована, з квітами і зеленню довкола - все виглядає не як музей, а як жива святиня, яку село дбайливо береже.

Я зайшов у двір храму, де все випромінює спокій і доглянутість. Біля церкви розташовані господарські будівлі, капличка, церковна сторожка. А з боку - вигляд на пагорби, вкриті густою зеленню. Місцина, з якої добре видно околиці, надає святині ще більшої урочистості - вона немов домінує над пейзажем, але робить це м’яко, з гідністю.

Церква була побудована в 1865 році, замість попереднього дерев’яного храму XVII–XVIII століття. І хоча це вже пізня доба дерев’яного церковного будівництва, саме в Сарах архітектори змогли зберегти масштаб, пропорції та дух традиційної української сакральної архітектури. Храм п’ятизрубний, з великою навою, розвиненим бабинцем, гранованим вівтарем і трьома банями. Поруч - окрема триярусна дзвіниця, яка завдяки висоті створює цілісну вертикаль із центральною банею. За характером і духом ця церква нагадує храми, що стояли в давніх сотенних містечках Гетьманщини.

Біля храму мене зустріла служителька, яка попередила, що фотографувати внутрішній простір можна лише з дозволу священника. Я погодився почекати батюшку. Вона відкрила двері, і я зайшов всередину.

Усередині я побачив неймовірно гарний інтер’єр: стіни і вертикальні поверхні - у ніжно‑блакитному кольорі, який у поєднанні із золотистим іконостасом створює ефект легкості. Головний вівтар з багатьма ярусами зображень святих у обрамленні різьблених золотих рам, над ним - ажурна люстра. Дзвіничка над головою - стелі восьмикутної форми, дерев’яна конструкція, вкриті синім кольором з прорізами вікон, через які падає світло. Загалом інтер’єр вразив чистотою, деталлю і колористичною гармонією - простір наповнений спокоєм і святковістю.

Оточення церкви - типова сільська забудова з низенькими хатами, палісадниками і високими деревами. Старі вулиці зберігають дух тихого, але живого села. Дехто з мешканців сидить біля воріт, вітається, цікавиться, звідки я приїхав. Ці дрібниці - усмішки, запилена дорога, вигуки дітей - надають Сарам не меншої цінності, ніж сама святиня. Це місце, куди варто їхати не лише заради архітектурного шедевру, а й заради тієї особливої української справжності, якої дедалі менше залишилося в сучасному світі. Тут усе нагадує про минуле, але не мертвим архівним спокоєм, а живим, дбайливо збереженим буттям.

Від Сарів до Гадяча на карті всього кілька хвилин їзди - менше десяти кілометрів. Здавалося, що шлях буде простим і швидким. Але реальність виявилася зовсім іншою: дорога, яка виглядала на карті цілком пристойною, раптово закінчилася і… просто зникла у болоті. Жоден транспорт не зміг би там проїхати.

Довелося імпровізувати. Я звернув на польові стежки й, пробираючись серед полів і заростей, близько півгодини шукав виїзд на нормальну дорогу. Було відчуття, ніби потрапив у справжній квест: бездоріжжя, невідомість і надія, що за черговим поворотом таки з’явиться шлях до Гадяча. І нарешті - полями, стежками й випадковими дорогами мені вдалося дістатися до міста. Це була пригода, яку навряд чи забуду.