Ейфелева вежа

Попередня стаття
Паризький Лувр
Наступна стаття
Долина Луари - найкращий варіант для осінньої подорожі

Для багатьох Ейфелева вежа – це і є Париж. Вона є головним символом Парижа, і з цим важко сперечатися: 300 метрів заліза, зведені ще у позаминулому столітті – то вам не жарти! Вежа з самого початку будувалася, як символ і як архітектурна пам’ятка. І перше, і друге її творцям вдалося. Спорудження найвищої у світі металевої вежі продемонструвало технічну могутність і економічне процвітання Франції. 

Все почалося з того, що французька влада вирішила влаштувати Всесвітню виставку на честь столітнього ювілею Великої французької революції (1789 року). Паризька міська адміністрація попросила відомого інженера Густава Ейфеля внести відповідну пропозицію. Спочатку Ейфель був трохи спантеличений, але потім, переглянувши свої папери, вніс на розгляд креслення 300-метрової залізної вежі, якому він до цього майже не приділяв уваги. 18 вересня 1884 року Густав Ейфель отримує спільний зі своїми співробітниками патент на проект, а згодом викуповує у них же і виключне право.

Конкурс архітектурних та інженерних проектів, що мали б визначити архітектурний вигляд майбутньої Всесвітньої виставки, стартував 1 травня 1886 року. У конкурсі взяли участь 107 претендентів, більшість з яких в тій чи іншій мірі повторюють проект вежі, запропонований Ейфелем. Розглядалися також різні екстравагантні ідеї, серед яких, наприклад, гігантська гільйотина, що мала б нагадувати про Французьку революцію 1789 року. Була запропонована і кам'яна вежа, але розрахунки і досвід минулого показали, що дуже важко було б спорудити кам'яну споруду, яка була вищою за 169-метровий монумент Вашингтона, спорудження якого вартувало величезних зусиль США за декілька років (1848—1884) до цього.

Проект Ейфеля стає одним з чотирьох переможців, і тоді інженер вносить до нього остаточні зміни, знаходячи компроміс між первісною чисто інженерною схемою конструкції і декоративним варіантом. Зрештою конкурсний комітет зупиняється на проекті Ейфеля, хоча сама ідея вежі скоріш за все належала двом його співробітникам — Морісу Кехлену (Maurice Koechlin) і Емілю Нугьє (Émile Nouguier). Зібрати протягом двох років таку складну споруду як вежа, можливо було тільки тому, що Ейфель застосував особливі методи будівництва. Цим і пояснюється рішення виставкового комітету на користь цього проекту. Завоювавши перше місце у конкурсі, Ейфель з ентузіазмом вигукнув: «Франція буде єдиною країною, яка має 300-метровий флагшток!». 

Для того, щоб вежа краще відповідала естетичним смакам вимогливої паризької публіки, архітекторові Стефану Совестру (Stephen Sauvestre) було доручено попрацювати над її художнім образом. Він запропонував обшити цокольні опори вежі каменем, зв'язати її опори та майданчик першого поверху за допомогою величних арок, які стали б одночасно головним входом на виставку, розмістити на поверхах вежі просторі засклені зали, надати верхівці вежі округлої форми і використовувати різноманітні декоративні елементи для її прикрашення. У січні 1887 р. Ейфель, держава і муніципалітет Парижа підписали договір, згідно з яким Ейфелю надавалася в особисте користування експлуатаційна оренда вежі строком на 25 років, а також передбачалася виплата грошової субсидії у розмірі 1,5 млн золотих франків, що склала 25% усіх витрат на будівництво вежі. 31 грудня 1888 з метою залучення відсутніх коштів, створюється акціонерне товариство зі статутним фондом 5 млн франків. Половина цієї суми — кошти, внесені трьома банками, друга половина — власні кошти самого Ейфеля. 

Будівельні роботи протягом двох з невеликим років — з 28 січня 1887 р. по 31 березня 1889 р. — виконували 300 робітників. Рекордним строкам зведення сприяли креслення надзвичайно високої якості з вказанням точних розмірів понад 12 000 металевих деталей, для скріплення яких використовували 2,5 млн заклепок. Щоб закінчити вежу в призначений термін, Ейфель застосовував здебільшого заздалегідь виготовлені частини. Отвори для заклепок були просвердлені на намічених місцях уже заздалегідь, і дві третини від 2,5 млн заклепок були заздалегідь закріплені. Жодна із заготовлених балок не важила понад 3 тонни, що дуже полегшувало підняття металевих частин на передбачені місця. 

На початку застосовували високі крани, а коли конструкція переросла їх, роботу перейняли спеціально сконструйовані Ейфелем мобільні крани. Вони рухалися по рейках, прокладених для майбутніх ліфтів. Складність полягала і в тому, що підйомний пристрій повинен був рухатися уздовж щогл башти по вигнутій траєкторії із змінним радіусом кривини. Перші ліфти на вежі приводилися в дію гідравлічними приводами. Аж до нашого часу використовуються два історичних ліфти фірми «Fives-Lill», встановлені в 1899 р. у східній і західній опорах вежі. З 1983 р. їх функціювання забезпечується електродвигуном, а гідравлічна апаратура збережена і доступна для огляду. Другий і третій поверхи башти пов'язував вертикальний ліфт, створений інженером Еду (Léon Edoux) (однокурсник Ейфеля по Центральній школі мистецтв і ремесел). Цей ліфт складався з двох взаємно врівноважених кабін. Кабіна піднімалася вгору з допомогою гідравлічного циліндра з довжиною ходу 78 метрів. Нижня кабіна при цьому виконувала роль противаги. На півдорозі до майданчика, на висоті 175 м від землі, пасажири повинні були пересісти в інший ліфт. Ємності з водою, встановлені на поверхах, забезпечували необхідний гідравлічний тиск. У 1983 р. цей підйомник, який не міг працювати в зимовий час, був замінений електричним ліфтом марки «Otis», що складається з чотирьох кабін і забезпечує пряме сполучення між двома поверхами. 

Зведення вежі вимагало особливої уваги до питань безпеки безперервних робіт, що і стало найбільшою турботою Ейфеля. Протягом будівельних робіт не було жодного смертельного випадку, що було значним досягненням для того часу. При підготовці котлованів для опор вежі, через близькість річки Сени, Ейфель вдався до методу, який він запровадив при будівництві мостів. У кожному з 16 кесонів фундамента знаходився робочий простір, до якого під тиском подавалося повітря. Через це туди не могла проникати вода, і робітники могли здійснювати екскавацію ґрунту без просочення його водою. 

Однією з найскладніших проблем для Ейфеля стала, парадоксальним чином, перша платформа. Масивні дерев'яні арматури повинні були утримувати 4 похилі опори і величезні балки першої платформи. Чотири похилі підпори покоїлися на наповнених піском металевих циліндрах. Пісок можна було поступово випускати і, таким чином, встановлювати опори під правильним нахилом. Додаткові гідравлічні підйомники у фундаментах опор давали можливість остаточного регулювання положення 4-х похилих опор, які, таким чином, можна було точно підігнати до залізної арматури першої платформи. Як тільки платформа лежала строго горизонтально, вона була прикріплена до похилих опор, а підйомники були вилучені. Потім будівництво продовжилося вже на самій вежі. Робота просувалася повільно, але безперервно. 31 березня 1889, менше ніж через 26 місяців після початку риття котлованів, Ейфель зміг запросити кількох більш-менш фізично міцних чиновників до першого сходження на 1665 сходин.

 

Підсумковий бюджет будівництва склав 7,8 млн франків. Основна частина витрачених коштів практично окупилася за період роботи виставки, а її подальша експлуатація виявилася досить прибутковим бізнесом. За шість місяців роботи виставки подивитися «залізну даму» прийшли понад 2 млн відвідувачів. До кінця року вдалося відшкодувати три чверті всіх витрат на будівництво. Споруда мала приголомшливий і миттєвий успіх. У початковому договорі з Ейфелем йшлося про демонтаж вежі через 20 років після завершення будівництва. Творча інтелігенція Парижа і Франції була обурена зухвалим проектом Ейфеля, і, починаючи з самого початку будівництва, посилала до мерії Парижа обурливі листи і вимоги припинити будівництво вежі. Письменники і художники побоювалися, що металева конструкція буде придушувати архітектуру міста, порушувати неповторний стиль столиці, що складався протягом століть. Відомо, що в 1887 році 300 письменників і художників (серед них Александр Дюма (син), Гі де Мопассан і композитор Шарль Гуно) направили протест на адресу муніципалітету, характеризуючи конструкцію як «непотрібну і жахливу», як «сміхотворну вежу, що домінує над Парижем, як гігантський фабричний комин», додаючи: «Протягом 20 років ми будемо змушені дивитися на огидну тінь ненависної колони із клепаних залізних пластин, що простягнулася над містом, як чорна пляма». 

Гі де Мопассан регулярно обідав у ресторані на першому рівні вежі (нині ресторан «Жуль Верн»). На питання, навіщо він це робить, якщо вежа йому не до душі, письменник відповів: «Це єдине місце в усьому величезному Парижі, звідки її не видно». У жовтні 1898 Ежен Дюкрете провів перший сеанс телеграфного зв'язку між Ейфелевою вежею і Пантеоном, відстань між якими 4 км. В 1903 у генерал Ферре, піонер в області бездротового телеграфу, застосував її для своїх експериментів. Так сталося, що вежу залишили спочатку для військових цілей. 

З 1906 р. на вежі постійно розміщена радіостанція. 1 січня 1910 року Ейфель продовжує оренду вежі на термін сімдесят років. У 1914 році радіоперехоплення дозволило генералу Гальену організувати контрнаступ на Марні під час Першої світової війни. У 1921 році відбулася перша радіотрансляція з Ейфелевої вежі. В ефір пройшла передача публічного радіомовлення, яка стала можливою завдяки встановленню на вежі спеціальних антен. З 1922 року стала регулярно виходити радіопрограма, яка так і називалася «Ейфелева вежа». У 1925 році зроблені перші спроби ретранслювати з вежі телевізійний сигнал. Передача ж регулярних телевізійних програм почалася з 1935 року. З 1957 року на вежі розташовується телевізійна щогла, яка збільшила висоту сталевої конструкції до 320,75 м. Крім неї, на вежі встановлено кілька десятків лінійних і параболічних антен, які здійснюють ретрансляцію радіо і телепрограм. 

Вежа має три рівні, на кожний з яких можна піднятися. На перший і другий можна піднятися як на ліфті, так і пішки. І з перше, і за друге доведеться заплатити: в залежності від рівня і способу потрапляння задоволення буде коштувати до 11 євро. Але коштів і бажання буде замало: для того, щоб купити квиток, треба відстояти величезну чергу. Подумайте, чи варто витрачати від 2 до 4 годин на стояння в черзі замість того, щоб в цей погуляти по Парижу?

(підготовлено за матеріалами Вікіпедії)

Попередня стаття
Паризький Лувр
Наступна стаття
Долина Луари - найкращий варіант для осінньої подорожі

Коментарі

я так розумію, що черги відбили в тебе бажання піднятись на неї?
Звичайно відбили. Можна б було і постояти, але тоді б крім вежі я б в Парижі нічого не побачив :)
Здалека здається такою витончено та ажурною, а зблиська така махіна виявляється
Так і є :)
колькі вы ўжо па Эўропе шпацыруеце?) гэта ў вас адпачынак на працы такі, ці праца такая добрая?)
Насправді, не так багато і шпацырую :) Просто на 4 дні їздив у Францію у відрядження (командировку). І поєднав роботу з подорожжю :)
Прикольно було б, якби зараз замість неї гігантська гільотина стояла:)
п.с. друге фото подобається.
Я думаю, що якщо гільотину ставити, то краще у нас на Майдані :)
Давно пора:)
пам"ятник Бандері з відомого анекдоту.
а башта - аж не віриться що їй стільки років
а шо то за анекдот про пам'ятник Бандері???
прийшли до влади націоналісти, і вирішують який пам"ятник Бандері поставити на Майдані незалежності. проходить конкурс, те се ....
виходить "людина з народу" - "давайте поставимо кінний пам"ятник, під ногами коня буде двоглавий орел, в правій руці меч а в лівій тризуб і на тризуб дохлий москаль насаджений!"
комісія - "та він же розкладатись буде, воняти, інфекції..."
голос з натовпу - "так ми кожного дня його міняти будемо."
добрий анекдот
а головне - пророцький!