Вдруге на Вінниччині (замість традиційного Осіннього Поділля)

В ніч з п’ятниці на суботу таки знайшов в собі сили трохи помандрувати. І не по закордонам, а по рідній Україні. І не тому, що дуже хотілося кудись пертися, а просто тому, що не міг довго заснути в п’ятницю в вечорі. У півночі вирішив поїхати на вокзал і взяв квиток на перший поїзд, що відходив. Вибір пав на Вінницю і Вінниччину, де я був всього один раз, і то – більше трьох років тому. Вінниччина для мене завжди була найбільш загадковим і одним з таких регіонів, куди мені найбільш хотілося. 

Ні сподівання, ні прийняте рішення їхати на Східне Поділля не підвели мене. За один день багато подивитися не зміг, бо їздив громадським транспортом. Але навіть декілька закуточків Вінниччини принесли задоволення, якого не отримував від мандрівок Україною вже давно.

Рано з ранку мене зустріла ще сонна Вінниця. До автобуса на Іванів залишалося ще дві години, і я вирішив прогулятися містом. Вінниця – один з небагатьох обласних центрів, де я ще ніколи не був. Столиця Східного Поділля відкрилася для мене вперше і принесла масу задоволення. 

У Вінниці майже не збереглася стара забудова міста, але при цьому є щось таке, що вирізняє її серед багатьох інших обласний центрів. Наприклад, вінницькі (точніше, швейцарські) трамваї, які ходять один за одним, і в салоні яких, так само, як і в Європі, пишуться назви наступних зупинок. Взагалі, склалося враження про те, що із громадським транспортом у Вінниці все в порядку. Так само, як з чистотою і порядком на вулицях. 

Головна домінанта міста – колишній костел монастиря домініканців (1760-ті роки). Сьогодні – собор УПЦ МП. Дивна картина спостерігається у Вінниці і області: в україномовному місті і не в менш україномовній області всі написи у церквах, чомусь, російською. 

Вінницькі мури (1617 рік) були частиною оборонних системи міста і є єдиним її свідком в наші дні: 

Від протилежному від центру міста березі Південного Бугу є район, що називається Старе Місто. Тут колись стояв вінницький замок. У 1746 році на його місці побудували дерев’яну Миколаївську церкву. Наряду з церквою у Печері, церква св. Миколая у Вінниці належить до найкращих зразків триверхого козацького дерев’яного храму на Східному Поділлі:

Ще більше приваблює дерев’яна дзвіниця під гонтом і з потужними контрфорсами: 

Вид зі Старого Міста на місто сучасне:

До Вінниці ми ще повернемося. А поки відправляємося в колишнє містечко Янів (Іванів), де відносно непогано зберігся замок з палацом графів Холоневських: 

Замковий палац з протилежного берегу річки: 

В палаці розташувався інтернат для розумово відсталих дітей. Хоча всі діти, яких я зустрічав, були привітливі і цілком нормальні. 

Неподалік від замку-палацу розташований костел монастиря бернардинів (1780 рік) – дітище коменданта кам’янецької фортеці Яна де Вітте, яке він звів на замовлення Саломеї з Контських:

Іванів – надзвичайно цікаве село, про яке можна писати і яке довго можна показувати. Про нього колись напишу окрему велику розповідь. З Іванова я пішов пішки через ліс у сусіднє село Гущинці, де зберігся ще один палац Холоневських. Я не мав із собою карти, тому похід до Гущинців виявився довгим. Лише за годину на горизонті з’явилося село із силуетом палацу:

Палац кінця XVIII століття, в якому нещодавно знаходився технікум, сьогодні кинутий напризволяще: 

Із-за довгого блукання я пропустив автобус на Хмільник, і тому вимушений був поїхати назад до Вінниці. Тому замість запланованих Хмільника і Бара був Тульчин:

Резиденція Станіслава Щенсного Потоцького, який часто називають «подільським Версалем», вважається найбільшим палацовим комплексом в Україні: 

Алея від палацу вела до заснованого Потоцькими монастиря домініканців: 

Зі старої забудови у Тульчині залишилося не так багато. Але і те що є, вражає:

А в вечорі знову була Вінниця:

Вечором вона ще гарніша, ніж з ранку:

І, нарешті, знамениті вінницькі співочі фонтани: