Осіннє Поділля-2011 (частина 3)

31.10.2011

Вчора знову було продовження подорожі у подільську осінь. На цей раз це був південь Тернопілля і, навіть, трохи Буковини. Подорож виявилася надто приємною, але зі своїми нереалізованими планами. Дуже короткий світовий день не дав можливості подивитися багато, а густий туман не дозволив спостерігати панораму Заліщиків з буковинського берегу. Менше з тим, поїздка до Червоногруду на цей раз була найтривалішою і найзмістовнішою. А ще був прекрасний і неповторний вечірній Чортків!

Ранкові Заліщики були в незвичайно густому тумані. Здавалося, що він ніколи не розсіється. Так і відбулося. До 11 ранку нічого не змінилося. Але в тумані Заліщики по-своєму чудові.

От, наприклад, костел Св. Станіслава. Він був першою культовою спорудою, збудованою у Заліщиках Станіславом Понятовським. Храм було освячено у 1763 році. Тоді костел був дерев’яним. На початку XIX століття його перебудували на кам’яний. В інтер’єрі костелу над дверима до сакристії зберігався родинний герб Понятовських. Храм було пограбовано совітами і перетворено на склад солі, яка добряче зіпсувала стіни. Римо-католицькій громаді костел передано у 1991 році, після чого проведено його реставрацію.

Цього разу вперше пощастило побачити заліщицьку синагогу. Отже, моя колекція юдейських божниць вчора поповнилася ще на одну одиницю. Синагогу збудували наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття. В радянський час вона була пристосована під бойлерну.

Заліщицький парк над Дністром с палацовим комплексом Понятовських – Бруницьких прекрасні в будь-яку пору року. Наприкінці XVIII століття князь Юзеф Понятовський заклав на березі Дністра в Заліщиках маєток з невеликим палацом. У 1808 році його придбав купець Ігнацій Бруницький, єврей-вихрест. У 1831 році він перебудовує палац в ампірному стилі. Двоповерховий цегляний палац з двома бічними ризалітами та балконом над центральним входом добре зберігся до наших днів.

Одночасно із палацом на Дністровському березі Бруницькі заклали мальовничій парк, який і сьогодні має одну з найбагатших дендрологічних колекцій серед парків Тернопільщини. Площа парку складає 5 гектарів, на яких проростає більш ніж 40 видів дерев і чагарників. Серед реліктів - гінкго, тюльпанове дерево, софора японська.

Існує легенда, що в палаці під час своєї подорожі Галичиною зупинявся цісар Франц II. Тодішній власник маєтку Леон Антоній Бруницький вдався до хитрощів, щоб знайти ласку в очах імператора. Він перебудував інтер’єр палацу на точну копію кімнат в цісарській резиденції Шьонбрунн у Відні. Цісар щедро оцінив винахідливість Бруницького, затвердивши йому титул барона в межах всієї імперії. Від Бруницьких маєток перейшов графам Тарнау, яким належав до 1939 року. З радянських часі на території маєтку розташовувався дитячій ревматологічний санаторій. Зараз тут лікарня. На жаль, інтер’єри палацу повністю втрачено.

Як я казав, сильний туман перешкоджав подорожі. Видимість була не більша ніж на 10 метрів. Протилежного, буковинського берега Дністра зовсім не було видно.
Міст можна було побачити, лише підійшовши дуже близько.

Сподіваючись, що на годину-другу туман хоч трохи розсіється, і ми побачимо знамениті панораму Заліщиків, ми почали тягнути час, оглядаючи буковинський Звенячин.

В Звенячині є стримана, але по-своєму велична оборонна церква Різдва Пресвятою Богородиці. Побудовано храм у 1797 році. Він є тридольним, одноглавим з прямокутними бабинцем і навою та напівкруглою апсидою. Стіни прорізані високими арочними вікнами. В центрі над скатним дахом підвищується восьмигранний витягнутий барабан главки з пірамідальним завершенням. На оборонний характер церкви вказує потужна квадратна двоярусна дзвіниця над бабинцем, яка більше нагадує оборонну дозорну башту. Поява церкви такого типу в Звенячині є не випадковим: через село проходив важливий шлях з Галичини в Буковину з переправою через Дністер.

В сусідньому селі з київською назвою Хрещатик вже була справжнісінька зима:

А туман, на жаль так і не зійшов. І панораму Залищиків ми так і не побачили :((((((

Взагалі-то вона виглядає так:

А вчора виглядала от так:

Розчаровані, ми поїхали в Червоногруд. В найкрасивішому місці України швидко забулися всі попередні негаразди. Заїзд до колишньої столиці князівства трохи впорядкували:

Містичне місто, яке не сплутаєш з жодним іншим… Місце, в яке закохуєшся з першого погляду назавжди… Місце, в яке тягне постійно, незалежно від пори року і настрою… Це – Червоногруд, мертве, але вічне місто, засноване невідомо коли і невідомо ким. Місто з невідомим до кінця минулим і ще більш розмитим майбутнім. Українські історики пов’язують урочище Червоне з давньоруським літописним містом Червен. Пов’язують гіпотетично, бо ніяких документальних підтверджень цьому немає. Земля незвичайного червоного кольору – єдина зачіпка для цієї версії. Польська версія походження назви не дуже відрізняється: «Червоний город» походить від багряного кольору землі, на якій розташоване місце.

Спочатку Червоногруд повністю лежав в тумані.

Згодом виглянуло сонечко і туман розсіявся.

Історія міста почалася понад тисячу років тому, коли Червен був резиденцію руських князів. Є дані, що у 981 році його захопив київський князь Володимир. Тут, в столиці Червоногородського князівства в околицях дерев’яного замку полювали Галицько-Волинські князі, аж поки у 1240 році місто не було спустошено татаро-монгольською навалою. З середині XIV століття Подільські землі майже на століття стають предметом суперечок між Литвою та Польщею. У 1340 році місто захопив польський король Казимир, але так і не приєднав його до польської корони. В 1363 році литовський князь Ольгерд після вдалої битви з татарами на річці Синюсі віддає Поділля своїм племінникам князям Коріятовичам, фундаторам замків в Кам’янці, Бакоті, Смотричі, Скалі та Брацлаві.

Після смерті Ольгерда владу в Великому князівстві Литовському отримують Ягайло з Вітовтом. Останній намагається підпорядкувати собі Поділля, але наштовхується на опір Федора Коріятовича. У 1393 році Вітовт йде походом на Поділля, перемагає Коріятовича і становиться тут повноправним володарем. Але продає його за 40 тисяч тодішніх гривень Ягайлові. У 1395 році Ягайло, на той момент вже польський король, приєднує Поділля разом із Червоногрудом до Польщі, і того ж року продає його вже за 20 тисяч краківському воєводі Спитку з Мельштина. Через 4 токи той загинув у битві з татарами на Ворсклі, і Ягайло знов викуповує Західне Поділля у вдови Спитка всього за 3 тисячі.

На цей раз Ягайло віддав Поділля своєму молодшому брату Свидригайлу, але той незабаром почав плести інтриги з хрестоносцями проти Ягайла і Вітовта. Після перемоги у Грюнвальдській битві з хрестоносцями у 1411 році король Ягайло знову віддає Поділля Вітовту за допомогу з перемозі. Червоногруд надовго стає польським.

У 1430 році власником Червонограду стає Теодор Бучацький-Язловецький – польський магнат, староста Кам’янця та володар замку у сусідньому Язлівці. А через чотири роки місто отримує статус королівського і стає столицею всього Західного Поділля. Бучацький відбудовує дерев’яний замок та засновує домініканський кляштор з костелом Св. Миколая. У 1448 році Червоногруд отримує Магдебурзьке право від короля Казимира ІV Ягелончика. Відомо, що у 1538 році замок захопив і спалив Молдавський господар Петро.

У 1576-1579 на службі у Червоногородського воєводи перебував Михайло Хмельницький – батько майбутнього великого гетьмана. Тут де він і одружився. Через 70 років його син Богдан із своїм козацьким військом та селянськими загонами довколишніх сіл повернеться до Червоногруду. Але вже для того, щоб зруйнувати його… Але перед цим, у 1609 році місто переходить у власність магнатів українського походження Даниловичів. На місці дерев’яного замку Микола Данилович у 1615 році руками татарських полонених розпочинає будувати новий мурований. Розбудову замку продовжили його сини: Ян (власник Червоногруда з 1642 року), Франтішек (власник з 1649 року) та Микола (власник з 1652 року). Замок був в плані чотирикутним, з високими оборонними мурами і чотирма баштами. Він хоч і знаходився не на узвишші, а вглибині зеленого кратера, утвореного меандром річки Джурин, проте мав вигідне розташування на правому березі річки на 20-метровому пагорбі. Він залишався практично недосяжним для ворога до появи важкої артилерії.

Тоді ж, на початку XVII століття, на кошти родини Лісецьких збудовано домініканський костел Вознесіння Діви Марії, мальовничі руїни якого і до сьогодні прикрашають мертве місто.

Інтер’єр:

Сходи на хори:

Згодом Червоногруд знову занепадає. Після руйнівного походу козаків у 1648 році, влітку 1672 році замкові стіни побачили війська турецького султана Магомета ІV. Щоб захопити місто, турки попередньо підірвали скелю на правому березі Джурина і спрямували річку у нове русло, тим самим осушивши підходи до замку. Востаннє турки безуспішно штурмували замок у 1698 році. Це була остання оборона замку. Після цього за призначенням він вже ніколи не використовувався. Ще більш ніж півстоліття замок стояв наполовину зруйнованим, а від колишньою могутньою столиці Подільського воєводства залишилося лише невелике поселення.

Нові часи для Червоногруду почалися, коли у 1772 році Західне Поділля разом із Галичиною потрапляє під владу Австрійської імперії. У 1778 році австрійський уряд продає містечко князю Каролю Понінському. Разом із сином Калістом вони розбирають залишки мурів. Було розібрано до фундаментів і замкові башти, на місці яких постали нові – вищі і ширші у неготичному стилі, увінчані зубчастими коронами. Вони стали основною прикрасою розкішного палацу, який з’явився у 1820 році. За одними даними архітектором палацу був Т.Матловський. Інші приписують його авторство видатному львівському архітектору Юліану Захаревичу.

Завдяки італійському архітектору навколо палацу з’являється парк. Архітектор повторив хитрість і винахідливість турків і змінив русло Джурина, завдяки чому в околиці з’явилося ще одне диво – 16-ти метровий каскадний водоспад.

Сам власник, Каліст Понінський, був кавалером Мальтійського ордену і Червоногруді постійне не проживав, приїжджаючи сюди зі Львова лише на літо. Він одружився на донці свого лісника Кароліні Соколовській, чим привів у легкий шок місцеву шляхту. Дітей в них не було, тому після смерті Каліста замок перейшов до його сестри, також Кароліни, та родини Любомирських, в яких Кароліна була невісткою. Мати Каліста, княгиня Гелена Понінська, пережила усіх своїх дітей. У 1835 році завдяки неї на сусідньому пагорбі з’являється ще одна цікава споруда Червоногруду – родинна усипальниця Понінських. Княгиня звела її в пам’ять про своїх передчасно померлих дітей. Надгробок виконав видатний датський скульптор Бертель Торвальдсен, перед цим 7 років демонструючи його у Варшаві. Композиція зображує померлих у супроводі Генія Смерті та скорботної матері. Сьогодні цей надгробок знаходиться у галереї мистецтв у Львові. Пізніше, у 1846 році Гелена Понінська засновує монастир сестер Милосердя, які займалися вихованням дітей-сиріт та опікою над хворими. Сьогодні, нажаль, усипальниця являє собою повну руїну… Колони, що колись підтримували будівлю, розкидані поруч.

Ще одна капличка поруч:

На початку ХХ століття Червоноград переходить до своїх останніх власників – князів Любомирських. Княгиня Марія Любомирська по-справжньому опікувалася своїм найкрасивішим на Поділлі маєтком. Але Перша світова війна стала початком кінця не лише замку, але й всього містечка. Тоді маєток був пограбований російськими військами. В міжвоєнний період в розвалинах замку ще жив вчитель, а навколо колишнього замку ще існувало поселення переважно з польським населенням.

Крапку в існуванні Червонограду поставив польсько-український конфлікт у лютому 1945 році. Тоді, начебто, загін вояків УПА з сусіднього Ниркова знищів все населення містечка – 38 поляків. Звичайно, це – польська версія. Діточкам у таборі «Ромашка», що і досі діє поруч з руїнами замку розповідали, що населення Червонограду знищили німці. Мешканці ж Ниркова мають свою думку: винищення населення спровокували співробітники НКВД в рамках операції «Вісла». Після виселення поляків сюди повинні були заселитися українські переселенці з Польщі. Можливо, це версія –найбільш вірогідніша.

Ось така історія цього містичного місця. З одного боку – така велика, з другого – така сумна. Офіційно Червоноград припинив існування у 1970 році: поселення з назвою Червоне було виключено з переліку міст, селиш і сіл Української РСР у зв’язку з відсутністю мешканців. Але руйнування замку на цьому не припинилося. У 80-ті роки голова колгоспу з села Нирків віддає наказ розібрати пам’ятку для побудови свинарнику. В Ниркові постав новий свинарник, а від замку залишилося ще менше…

Крім замкових руїн туристів кличе до Червонограду й найбільший в рівнинній частині України водоспад Джуринський. Висота цього дива складає 16 метрів, і складається він з декількох каскадів. В найчарівнішому в Україні місці дзюркоче найчарівнішій в Україні водоспад…

Найекстримальнішим моментом вчора було збирання від руїн замку по стінах каньйону до села Нагіряни. Але мучення були компенсовані шикарним видом на кратер і замок.

В самих Нагірянах є стара (напевне, оборонна) Миколаївська церква XVII століття. Під час реставрацій була сильно перебудована.

Останнім місцем зупинки був Чортків. Це місто вже 4 роки поспіль входить в трійку моїх найулюбленіших міст України.

Домініканський костел св. Станіслава – один найвеличніших католицьких храмов країни. Костел Матері Божої, святого Розарія і святого Станіслава (саме таку повну назву має храм) вперше зведено у 1610 року для кляштора (монастиря) Домініканців. Костел і сьогодні виглядає як оборонний, а в давні часи ще й був оточений високими оборонними мурами з баштами, залишки яких і досі збереглися з тильного боку храму. То ж під час численних нападів татар за храмовими мурами переховувалося місцеве населення. Перші особи Польщі неодноразово відвідували кляштор. У 1663 році Чортків відвідав, взявши участь у Літургії в костелі, король Ян Казимир, що прямував походом на Смоленськ. А у 1683 році в монастирському костелі побував наступний польський король – Ян ІІІ Собєський.

Наприкінці XIX століття костел вже не вміщував усіх парафіян, кількість яких постійно зростала. Виникла потреба у новому, більш просторому храмі. Старий костел з частиною мурів частково розібрали, а на його місці стараннями Яна Сас-Зубжинського, польського архітектора, професора Краківського університету, на початку ХХ століття постав новий величний храм у стилі надвіслянської готики, який прикрашали скульптури святих, виготовлених майстрами Чеславом Стовпом та Діаманом Станкевичем. Перебудова тривала довгих десять років і закінчилася майже перед початком Першої світової війни. Та радість місцевих католиків була недовгою: у 1914 році російські війська зняли та вивезли дзвони. Залишився лише один, найбільший, який окупанти не змогли зняти. Але і його через 3 роки вивезли німці, розбивши на частини і знявши. За два роки дзвони повернулися на своє місце. Совіти виявилися більш жорстокішими: у 1941 році перед наступом німців костел і монастир підпалили, а майже всіх отців і монахів-домініканців замордували на околиці Чорткова. До 1946 року костел ще певний час належав римо-католикам. У 1947 році його передали православним, а у 1959 році перетворили на склад міськторгу. Наприкінці 80-х років храм все ж таки повернули домініканцям. Якщо пощастить побувати у костелі під час недільної служби, то неодмінно велике враження на вас складе не лише інтер’єр храму з Чортківською чудотворною іконою Божої Матері, а й незабутнє звучання органу.

В місті - відразу дві ратуші – «стара» і «нова».

Стара Чортківська ратуша споруджена була в 1908 році. Ідея створення ратуші належала тогочасному міському бургомістру Людвіку Носсу. Котрий навчався фармакології у Швейцарії та Данії. Напевно, перебуваючи в цих країнах, Людвіку Носсу так сподобався стиль західноєвропейських міських будиночків із шпилястими верхами та дерев’яними балками, що він вирішив саме в цьому стилі спорудити міську ратушу із чотирикутною годинниковою вежею в Чорткові. Не меншу цінність має і годинник ратуші, який під протекцією бургомістра Носса був виготовлений в Берні, столиці Швейцарії. Його створив відомий інженер Френкаль Готтеншафтен.

В Чорткові є ще одна ратуша – новий магістрат, побудована у 1926 – 30 роках у стилі конструктивізму. На відміну від першої, ця ратуша використовується за призначенням: тут розташована міська рада.

Замок у Чорткові споруджено у 16 столітті з ініціативи першовласника цих земель Єжи Чартковського. Спочатку укріплення було дерев’яним і мали призначення стримувати напади кримських татар і волохів. Після чергового його знищення татарами, у 1610 на місці більш давнього дерев'яного магнатами Гольськими збудовано мурований замок.

У центрі міста, поруч з «новою» ратушею, знаходиться величний храм, що вже символізує сучасність Чорткова. Мешканці міста завжди були патріотами своєї батьківщини і у будь-які часи відстоювали свою землю перед загарбниками. Коли Україна отримана довгоочікувану незалежність, новим символом міста став величезний храм, зведений у формі українського герба – тризуба. Катедральний собор святих апостолів Петра і Павла Української Греко-Католицької Церкви, освячений 2001 року, можна побачити з багатьох куточків міста. А з вершин пагорбів, що оточують Чортків, собор виглядає міською домінантою.