04.06.2022 Курдистан - новий напрямок для українських туристів. У 2020 році там вже побували декілька наших мандрівників. Вони були в захваті і заразили мене і ще багато шукачів пригод цією країною, яка поки що існує лише у складі автономії. Отже, я вирішив ризикнути і повезти першу групу українських мандрівників для знайомства з Курдистаном.
Умовна назва "Курдистан" - це територія на Близькому Сході в історичному регіоні Месопотамія, де проживають курди. Вона займає південно-східну територію Туреччини, північ Іраку, північний схід Сирії та маленький куточок на заході Ірану.
В українців і курдів багато спільного в історії: багатолітня відсутність власної держави боротьба за незалежність. Як проти українців, так і проти курдів зараз проводять "спеціальну військову операцію". Лише маленька частина курдської території має автономію. Вона розташована на території північного Іраку. Туди ми і відправляємося.
З учасниками нашої експедиції я зустрівся в аеропорту Анкари, куlи приїхав після зворушливого інста-туру в Каппадокію. Рейсом AnadoluJet ми перелетіли в аеропорт поблизу Шанлиурфи - давнього міста в Месопотамії. З Біблії вона відома нам, як Урфа.
Але спочатку ми поїхали історичне місце Гобеклі-Тепе, яке в 4 рази старіший за Єгипетські піраміди. Дуже хотілося подивитися, як виглядають руїни найдавнішого храмового комплексу на планеті.
Гобеклі-тепе відкопали нещодавно - всередині минулого століття. Відкопали лише 5% території. А відкрили для відвідання у 80-х роках ХХ ст. Археологи визначили, що найдавніший наш походить з епохи докерамічного неоліту - 10-11 тисячоліття до н.е. Розбудовувався храм протягом декількох тисячоліть. Колони храму мають вагу 20 тон кожна. Незрозуміло, як первісні люди могли їх створити? Та більше: як таке можна було транспортувати і встановити?
На плитах - рельєфи тварин і людей. За аналізом однієї з фресок вчені дійшли висновку про падіння метеориту на Землю у 10950 році до нашої ери.
Звідси ми поїхали на південь у місто Харран, яке неодноразово згадується в Біблії. В Харрані зупинявся і жив Авраам на шляху з Ура (Урфи) в Ханаан (Палестину). Фундаменти його будинку залишилися неподалік руїн найстарішого у світі ассирійського університету. Звідси ж походив біблейський персонаж Лаван - брат Ребекки, дружини біблійного Ісаака.
При в'їзді до Харрану з південного сходу зустрічаємося із залишками цитаделі. Її побудували римляни у 4 столітті, а відновили Фатиміди у 1032 році. Зберіглося 3 башти фортеці.
Харран оточений давніми стінами з брамами. Найкраще збереглися західні ворота Алеппо, від яких дорога вела у сумнозвісне місто в Сирії - Алеппо. Їх відновив у 1192 році Саладдін:
Цікаво, що неподалік, за сирійським кордоном - місто Ар-Ракка, яке ще декілька років тому було столицею ІДІЛ (Ісламської держави Іраку і Леванту). Але на сьогодні ІДІЛ повністю ліквідовано у цьому регіоні, отже боятися немає чого. А про нещодавню війну нагадують лише сирійські біженці, що живуть у будинках-вуликах. Ми завітали до них в гості:
В Харрані збереглися залишки найстарішого у світі ісламського (по іншій версії - ассирійського) університету. Побудували університет правителі династії Омеядів у 830 році, а розширили вже при Саладдині. Ще і досі можна побачити башту обсерваторії, яку пізніше перебудували на мечеть.
Головна візитна карточка Харрану - будинки-вулики. Це - історичні житла у формі конусів, що нагадують традиційні будинки африканських племен. Вони стоять вже декілька тисяч років і були зведені з матеріалу саман - невипаленої цегли з суміші глини, соломи і піску. В них було прохолодно навіть під час жорстокої літньої спеки.
Багато їх зберіглося до сьогодні. Переважно вони виглядають так:
Багато таких будиночків відновлено і адаптовано для туристичних цілей. Тут можна зробити фотосесію, попити чаю або кави та придбати місцевий одяг і сувеніри.
Зсередини будинок-вулик виглядає так:
Відео про Харран:
Коли прибули на ночівлю в Урфу, на вулиці вже стемніло. Спочатку в нас була чудова вечеря в найкращому ресторані Урфи з традиційними месопотамськими стравами. Незважаючи на безсонну ніч перед тим, ми пішли гуляти нічною Урфою.
Саме нічне місто запам'яталося найбільше: лабіринти вузьких вуличок (на диво чистих!), затишні дворики, порожній базар, підсвічені бані мечетей, озеро з священними коропами, яке ще бачив Авраам. А після нічної прогулянки - готель, розташований у старовинному палаці.
Декор старих будинків в Урфі:
Урфу досліджували аж до півночі. Зайшли в мечеть Халіль-Рахман. Саме на території цієї мечеті знаходиться печера, де народився Авраам - праотець євреїв, арабів і усіх віруючих. Печеру Авраама ми підемо дивитися завтра з ранку.
В парку, поруч з мечеттю - найкультовіше місце Урфи. Тут розташовано озеро Баликлигьол. За легендою, 4000 років тому цар Німрод вирішив спалити Авраама, кинувши його у вогонь. Вогонь перетворився на озеро, а дрова - на коропів. З тих пір коропи вважаються священними. Їх не можна ловити і їсти, а лише годувати.
У середмісті Урфи є Велика мечеть (Ulu Camii). Її побудували у 1170 році на місці старої Червоної церкви. Вважається, що в криницю у дворі цієї церкви кинули могильне полотно Ісуса, яке пізніше стало відоме, як Туринська плащаниця.
Відео про Урфу:
Зранку прокинулися близько 6 години, щоб оглянути замок Урфи та панорами міста з замку. Замок побудований римлянами. З тих часів збереглися дві римських колони. А сучасні стіни побудували Абассиди у 814 році.
Вид на ранкову Урфу від замку:
Спустившись з гори, пішли у мечеть Халіль-Рахмон, щоб оглянути печеру, де народився Авраам.
Вхід до печери:
За склом - камінь, на якому, за легендою, народився Авраам:
Священне озеро Баликлигьол зранку. До речі, у церкви на березі озера, начебто, похований пророк Фома (той самий Фома-невіруючий). Він був засновником сирійської церкви в Урфі.
Зверніть увагу, як багато коропів в озері. Їх не ловлять, лише годують. Їх стало настільки багато, що озеро з'єднали маленькими каналами з іншими озерами в парку, щоб рівномірно розподілити їх між озерами.
По дорозі на сніданок в готель насолоджувалися архітектурними деталями будинків Урфи.
В 8 ранку повернулися в готель, де для нас вже підготували смачний традиційний месопотамський сніданок.
Narli Ev Butik Otel - готель в Урфі, де ми зупиняємося під час кожної подорожі Месопотамією. Він розташований у самому серці старого біблійного міста Урфа. Narli Ev - це старий вірменський особняк 15-16 століття з двориком. Він був вдало відреставрований і перероблений під готель вже ви наші часи.
Майже напроти - місце народження легендарного Авраама - батька євреїв, арабів та усіх віруючих. А навколо - лабіринти вузьких вуличок, які пам'ятають ще перших апостолів.
Не втримався від того, щоб не сфотографуватися з господаркою готелю:
Після сніданку поїхали на автовокзал, щоб їхати в Мардін. Звідти ми мали їхати на автобусі в іракський Ербіль. Ось так виглядає сучасна Урфа з пагорба, на якому стоїть автовокзал:
На автовокзалі в Урфі познайомилися ось з таким кумедним чоловіком, який весь час читав якісь політичні лекції:
В Мардін їхали автобусом понад 3 години. Всі були на нервах. Адже сьогодні ввечері нам треба перетинати кордон з Іраком. А візи Іракського Курдистану ми так і не отримали. Але в останню мить підключився наш друг і гід Сардар. Він самостійно пішов у Міграційну службу в Ербілі, знайшов наші документи на візи і їх зробили миттєво прямо на місці і відділи Сардару. За декілька годин до в'їзду в Ірак наші візи, нарешті, були на електронній пошті.
Мардін - найкрасивіше місто Месопотамії. Але ми залишили його на кінець подорожі на шляху з Іраку. Натомість орендували на півдня мікроавтобус і поїхали досліджувати два дивовижних місця поблизу з сирійським кордоном. Перша зупинка була у монастирі Дейрулзафаран біля Мардіна.
"Шафрановий" монастир, який 8 століть був резиденцією Патріарха Ассирійської православної церкви Землі північної Месопотамії колись належали потужній Ассирійській державі. Навколо Мардіну - багато монастирів ассирійців, де служби правляться арамейською - мовою Ісуса Христа. Монастир Дейрулзафаран (Шафрановий монастир, або монастир св. Ананії - найбільший і найвідоміший.
Храмовий комплекс на цьому місці був ще до народження Христа, і був присвячений богу Сонця - Шамашу. Римляни перетворили його на цитадель. А вже у 493 році ассирійці влаштували тут монастир. У Дейрулзафарані перебували патріархи Ассирійської православної церкви з 1166 по 1932 року. Зараз престол знаходиться в Дамаску. Монастир більше нагадує замок. Його портали щиро прикрашені кам'яним мереживом. А інтер'єр (а, особливо, вівтар) виконані у східному стилі і більше нагадують інтер'єри мечетей.
Патріарший трон:
А справжньою несподіванкою і сюрпризом (навіть для мене!) було римське місто Дара. Дару я зумисно не ставив у маршрут нашої подорожі Курдистаном і Месопотамією. Хотів зробити своїй групі сюрприз. І, здається, це вдалося.
Знаходиться Дара в декількох кілометрах від траси між Мардіном на Нусайбіном (Камишли). Дорога йде прямо уздовж кордону з Сирією. З південного боку дороги - колючий дріт, танки та БТРи. Але зараз мандрівникам тут вже нічого не загрожує.
Дару заснували римляни на початку 6 століття, через 30 років після того, як пав Рим. Місто назвали Анастасіопіль на честь імператора Анастасія. Судячи по площі розкопок, цистерні і величезному некрополю, місто було немаленьке. Але проіснувало всього 2 століття.
На території Дари - великий некрополь. Очевидно він був тут задовго до заснування міста. В деяких місцях печери з похованнями нагадують йорданську Петру.
Гроші за Дару з туристів поки що не беруть. Та і туристів особливо немає.
Але найбільше диво Дари - це нещодавно відкрита гігантська підземна цистерна. Римська цистерна 6 століття під землею, що по площі схожа на концертну залу, вразила з першого погляду всіх. Ми дивилися на це диво зверху і знизу, і не могли зрозуміти, як таке могли створити люди 15 століть тому! Як можна було збудувати таку монументальну споруду, та ще під землею?
Сама цистерна знаходиться в підвалі звичайного житлового будинку і оточена сільськими халупами. В цистерні, до речі, проводяться концерти. Акустика тут неймовірна!
Нам пощастило, ми якраз потрапили на репетицію концерту.
Поруч з цистарною - руїни античного міста Дара:
Ввечері повернулися в Мардін. Але перед автобусом було трохи часу. Ми купили місцевого ассирійського вина і почали шукати місце, не можна було випити, і заодно поїсти. Це був самий розпал ковіду. Всі ресторани були зачинені. Ми ледь домовилися, щоб нас пустили повечеряти в одному з традиційних ресторанів. Вдалося навіть домовитися, щоб нам дозволили пити вино.
Близько дев'ятої вечора сіли в автобус до іракського Ербіля. На той момент довгоочікувані візи були вже в наших телефонах. І це факт разом з випитим вином неймовірно піднімав настрій.
Кордон перетнули доволі швидко. Радість від того була неймовірною!
На іракському КПП два прапора: Іраку і Курдистану (автономної області):
Шосе, що веде з кордону з Туреччиною на Ербіль, а далі - на Багдад:
Поселилися в Ербілі в 4-зірковому готелі в 2 кілометрах від самого центру міста. З чудовим сніданком на видом на місто.
В першу чергу поїхали на базар, щоб поміняти валюту. Такого поняття, як "банківські картки" в Іракському Курдистані не існує.
Поміняні 50 доларів перетворилося на цілу купу паперу. Наш гід Сардар каже, що на 3 дня має вистачити з головою! Так і відбулося, ще десь по 20$ залишилося у кожного.
Скрізь - охоронці з автоматами. Але доволі дружелюбні і дозволяють фоткатися:
Найістаграмніше місце Ербіля - традиційний базарчик під стінами 7000-річної цитаделі:
Тут люди живуть більше 6000 років. А щоб її обійти навколо, потрібна година!
Цитадель, на жаль, була закрита для відвідувачів. По-перше - ковід, по друге - реставрація. Але нас, як першу туристичну групу з України, на декілька хвилин пропустили всередину:
Зі стін ербільської цитаделі відкривається чудовий вид на місто, а особливо на центральну площу з фонтанами, годинниковою вежею та східним базаром.
Ми були неймовірно щасливі, що потрапили сюди! Групове фото з місцевими дітьми:
Годинникова вежа:
Після прогулянки центральною площею скупилися у сувенірному магазинчику під стінами цитаделі.
В парку Мінарет за кілька кварталів від цитаделі можна відшукати мінарет Мудхафарія заввишки 36 метрів. Його збудували наприкінці 12 століття разом з мечеттю за часів правління короля Музаффара ад-Діна Абу Саїда аль-Кавкабурі. Мечеть не зберіглася, а мінарет залишився.
Ще одне дивовижне місце столиці Іракського Курдистану - мечеть Халіль-Хаят. Це, однозначно, найкрасивіша мечеть Ербіля і всього північного Іраку. Її інтер'єри нагадати мені мозаїки іранських мечетей, а зовні мечеть схожа на святині Самарканду. Мечеть відносно нова. Її спорудили у 2007 року за кошти заможного бізнесмена і хаджа Халіля Хаята. Сам Хаят не дожив до завершення будівництва. Мечеть вміщує 2000 людей.
Досі пам'ятаю той захват, коли вперше побачив мечеть з вікна автобуса. А ще більше здивування було, коли зайшов всередину.
Найцікавіше в Ербілі - на цьому відео:
Зранку другого дня перебування в Іраку ми поїхали у дводенну поїздку вглиб Іракського Курдистану. Їхали "дорогою Гамільтона" у північно-східному напрямку в бік кордону з Іраном.
Перша зупинка - замок Ханзад. Його побудував 300 років тому один з курдських царів для своєї доньки.
Друга зупинка біля міста Шаклава сподобалася усім. Тут у 1991 році курди дали бій військам Саддама Хусейна, після чого Курдистан отримав автономію, а фактично - незалежність від центрального уряду Іраку. На пам'ять про ці події біля дороги Гамільтона залишили захоплений іракський танк:
По дорозі заїжджаємо в села, продуктові лавки, базарчики, знайомимося із звичайним життям:
Курортне місто Шаклава. Сюди на вихідні їздять десятки тисяч ербільців і багдадців. Але зараз, в розпал Ковіду місто порожнє.
Прикольно було подивитися, як в Шаклаві смажать коропів на відкритому вогні:
Чим далі в гори, тим красивіше.
Зупинилися біля водоспаду Галі Алі Баг. Він зображений на купюрі 5000 іракських динарів. Це відносно невеликий водоспад. Але виявилося, що він - найбільший на Близькому Сході.
Ми насолоджувалися водоспадом майже на одинці.
Другий водоспад, Бекхаль, вразив значно більше. Він широкий і повноводний. Але при детальному огляді виявилося, що водоспад... штучний!
Але знімаю капелюха перед курдами: їм вдалося створити не лише чудовий водоспад, а й заставити приїжджати до нього на вікенд з усього Іраку. Інфраструктура чудова: ресторани, парковки, сувенірні магазинчики і оглядові майданчики.
Але всі з нетерпінням чекали на зустріч з головним природним дивом Північного Іраку - каньйоном Равандуз.
Лише заради нього варто приїхати в Іракський Курдистан. Глибокий каньйон неземної краси - це високі стіноподібні скелі та ущелина.
Каньйон має багато оглядових майданчиків. Види скрізь - різні, і кожний - більш захоплюючий за попередній. Десь до дну ущелини тече гірська річка, а десь - дорога. А десь на самому краю прірви нависають будинки мешканців.
Коли ми досліджували Равандуз, ми не побачили жодного туриста, крім нас. Чи багато таких місць на планеті, де такою красою можна насолоджуватися наодинці?
Останній оглядовий майданчик каньйону:
Відео про каньйон Равандуз:
Неподалік від Равандуза розташований курорт і парк розваг Шингельбана. Тут прохолодно навіть влітку, і сюди люблять приїздити на відпочинок як з Ербіля, так і з самого Багдаду.
Мали адреналінні пригоди: покаталися на американських гірках по горах Іракського Курдистану.
На ночівлю приїхали в місто Акре. Воно безперервно існує з 7 століття. Тут хазяйнували мідійці, зороастрайці, римляни, династії курдських королів і османи.
Землі навколо неспокійні, але в Акре завжди поруч уживалися мусульмани (курди і араби), християни (ассірійці) та іудеї (євреї). На найвищому пагорбі міста височіє давня церква, яка є діючою. А на центральній площі - двоповерхова ратуша з 19 століття.
Давня християнська церква на горі в Акре:
Ратуша кінця ХІХ століття:
Акре - дуже рельєфне місто. На який пагорб не заберешся - звідусіль чудова панорама міста.
Захід сонця в Акре запам'ятався найбільше з усіх з нашої подорожі. Небо фарбується у жовтогарячий колір, а з усіх сторін в цей час чутне ехо від співу муедзіна, яке доноситься з десятків мечетей у долині.
Зранку наступного дня поїхали в Лаліш - священне місто єзидів. Для них Лаліш має таке ж саме значення, як для мусульман Мекка.
Єзиди - це представники окремої релігії. В її основі - поєднання декількох монотеїстичних релігій, а також поклоніння природним стихіям: сонцю, небу, воді, вогню.
Заходити на територію цього крихітного містечка у взутті не можна. То ж ходити по вуличкам та кам'янистій місцевості босим - не просте випробування.
В Лаліші розташований головний (і єдиний!) старовинний храм єзидів у світі. Вхід до нього прикрашає красивий різьблений портал зі змією. Чорна змія - свята тварина для єзидів. Бо за легендою, вона своїм тілом заткнула дірку, яка утворилася в Ноєвому Ковчезі.
Храм не схожий на храми жодної релігії. Там можна поводити себе вільно: фотографувати і навіть сміятися. Єдине обмеження - не можна наступати на пороги між кімнатами.
Всі, хто відвідує храм, зав'язують вузлики на колорових ганчірках - щоб збувалися бажання:
Могила духовного лідера єзидів Шекс Аді:
Відео про Лаліш. Зверніть увагу, як у кімнатці з вівтарем на нього треба кидати ганчірку, щоб перевірити, чи здійсниться бажання.
Єзидська красуня:
Єзиди - дуже гостинні, дружні і люблять фотографуватися:
По дорозі в місто Амедія Сардар завіз нас подивитися одну з резиденцій Саддама Хусейна на півночі Іраку. "Палац" Саддама виявився надзвичайно скромним. Це - аскетична двоповерхова укріплена будівля, оточена довгим парканом.
На територію резиденції нас не пустили. Проте військові дозволили нам з ними сфотографуватися.
Відвідали ще одне біблійне місто Близького Сходу - Амедію. Місто розташоване в горах на самому півночі Іраку. За легендою, саме звідси вирушили до Віфлеєму, де народився Ісус, 3 волхви. Вони побачили на небі зірку, яка повідомила їм про народження Месії, і вони відправилися у далеку подорож в Палестину. Місто розташоване на високому плато. Дістатися сюди можна було лише по крутому схилу через єдину браму. У ворога практично не було шансів взяти Амедію.
Високі гори навколо Амедії:
Амедія сьогодні вже не така недоступна: сюди вже можна заїхати асфальтованою дорогою. А з долини місто зустрічає в'їзною брамою. Колись в Амедію можна було в'їхати лише через неї:
Тут приємно погуляти вуличками серед одноповерхових кольорових будиночків, вік яких встановити важко.
Закінчилася наша 3-денна поїздка північним Іраком у місті Дохок. З гори над містом добре видно його панораму. Дохок виглядає просто гігантським!
Мосульське водосховище:
Повертатися в турецьку Месопотамію було довго і складно. І хоча між Дохоком і Мардіном якісь 250 кілометрів, шлях на автобусі зайняв вечір і всю ніч. Кордон у зворотньому напрямку проходиться в рази довше, ніж туди.
Спочатку стояли півтори години в черзі на паспортний контроль, щоб отримати виїзний іракський штамп. Потім - аж 6 годин на турецькому кордоні. Автобус декілька разів обшукували, перевертали все вверх дном. Навіть була драка від турецькими митниками і водієм нашого автобуса. Нашій групі неодноразово влаштовувати допити представники спецслужб Туреччини на предмет нашого відвідування Іракського Курдистану.
В Мардін прибули рано з ранку. Поспали декілька годин в готелі і пішли насолоджуватися містом.
Мардін - найкрасивіше місто цього регіону. Крім курдів, тут проживають ассирійці, араби, турки та вірмени, що вижили після геноциду. Мардін - це лабіринти вузьких вуличок і сходів. Тут неможливо проїхати машиною, адже місто розташоване на схилі гори, а його вулиці - це переважно сходи та вузькі проходи. В міст багато християнських храмів, монастирів, медресе, а над самим містом на горі височіє фортеця. Тут можна зустрічати дивовижні світанки та заходи сонця. А ще - роздивлятися панораму безкрайньої долини, яка знаходиться вже на території Сирії.
Ми поселилися в бутік-готелі, розташованому у будинку на території старовинного медресе Зінджиріє, заснованого у 1385 році:
Мардін дуже інстаграмний. Тут - купа локацій, щоб зробити няшні фото. Деякі з локацій створені спеціально для цього. Але більшість малює сам антураж старого місто. То віслюк вийде з двору вузенької вулички, то місцевий курд вийде з конем на тлі мечеті чи церква. Чи просто кожну хвилину з'являється перспектива якогось провулку з будиночками з чудовим різьбленний з каменю чи старими ліхтарями.
Отже шукати інстраграмні локації в Мардіні не доведеться: вони самі знайдуть вас.
Фішка Мардіна - це мигдаль блакитного кольору. Він - як наркотик. Ми їли його без перерви, поки були в Мардіні. Додому привіз 5 кілограмів мигдалю: вистачило рівно на тиждень.
Трохи не забув: у Мардині - найсмачніше місцеве вино. Такого легкого і оригінального на смак не пам'ятаю. Останнім часом я майже не вживаю, але перед Мардінським вином не стримався.
Як і в будь-якому східному місті, у Мардіні варто побродити по місцевому базару.
Це - сушений перець:
Біля базару розташована найстаріша мечеть Мардіна - Улу Джамі (Головна мечеть). Збудували її у 11 столітті представники династії Артукідів. Мінарет має унікальне кам'яне різьблення.
В Мардіні досі багато християн-ассирійців. Нам пощастило побувати у старовинній церкві 40 мучеників 4 століття та поспілкуватися з архієпископом.
Богослужіння в церкві проводяться арамейською мовою, якою розмовляв Ісус Христос. Батюшка пожартував, що йому не потрібні посередники для спілкування с Ісусом, бо вони спілкуються однією мовою))
Кам'яне мереживо з хрестом у церкві 40 мучеників:
На центральній вулиці Мардіну зберігся комплекс пошти, яка була розміщена у віллі кінці ХІХ століття:
Один з порталів пошти:
Ввечері Мардін перетворюється на щось містичне:
Сьогодні - передостанній день нашої подорожі. Тому ми зібралися на даху нашого готелю, щоб випити ассирійського вина і поїсти смачні страви, які приготували наші дівчата-мандрівниці:
Їли і пили, насолоджуючись видом на Сирійську долину.
А потім це і видом на нічний Мардін:
Останній день подорожі провели в Діярбакирі - неофіційній столиці Турецького Курдистану.
Почали з аркового мосту через річку Тигр на південь від міста. Місцеві його називають "Міст десяти арок" (Dicle Köprüsü). Він вважається найстарішим мостом, який побудували мусульмани. Збудований 1065 року, він налічує десять арок загальною довжиною 178 метрів.
З моста добре видно потужну фортецю Діярбакир:
Стіни фортеці побудовані в теперішньому вигляді в середині четвертого століття нашої ери імператором Констанцієм II. Вони є найширшими і найдовшими (5800 метрів) повноцінними оборонними стінами у світі після Великої Китайської стіни.
На в'їзді у Старе місто з півдня через Мардінські ворота на стіни фортеці ведуть сходи. Звідти відкривається панорама Діарбакира:
Кольорові вулички та дворики Діярбакиру стали справжнім відкриттям для нас. Тут ми відчували себе першовідкривачами. Перед нашою подорожжю Курдистаном і Месопотамією я уважно вивчав цікаві місця на маршруті і шукав фотки, щоб побачити, як вони виглядають. Але вивчаючи Діярбакир, нічого подібного не бачив. Яке ж було наше здивування, коли ми побачити цілі квартали і лабіринти старого міста.
Там немає (і напевно ніколи не було туристів). А місцеві мешканці дивляться з вікон своїх старих кольорових будиночків на іноземців, як на інопланетян.
Один з місцевих, побачивши нас на вулиці, запросив додому і познайомив з усією своєю родиною. А який там був яскравий і колоритний дворик!
Серед кварталів Старого міста випадково відшукали одну з перших християнських церков - церкву Діви Марії (Meryem Ana Kilisesi). Вона походить з 3 (1) століття нашої ери. Служба тут відбувається арамейською мовою - мовою Ісуса Христа.
Вулиці Газі - центральна пішохідна вулиця Діярбакиру:
Одна з бічних вуличок в українських мотивах:
Ulu Camii (Велика мечеть) розташована в самому центрі Діярбакира. Це - найстаріша мечеть в Анатолії, побудована в 11 столітті Малих Шахом, еміром турків-сельджуків.
Найпривабливіше в мечеті - це різьблення колон. Кам'яне мереживо не поступається найкращим соборам Італії.
Блакитна підлога створює особливу атмосферу в мечеті:
Старовинний каравансарай біля Мардінських воріт в Діярбакирі - остання зупинка нашої подорожі. Тут розташований чудовий ресторан з готелем з середньовічним двориком.
Це місце ми обради для прощального обіду та обговорення планів наших майбутніх подорожей:
Сподобався пост? Поділись з друзями!
