Заріка - поліське село за річкою Стохід

Я відвідав село Заріка пішки влітку 2024 року, коли подорожував національним парком «Прип'ять-Стохід» на Волинському Поліссі. Це була нетривала, але дивовижно душевна мандрівка, що почалася з містечка Любешів. Звідти на протилежний берег річки Стохід веде дерев’яна кладка - вузька дерев’яна стежка над водою, що похитується під ногами і одразу налаштовує на неспішну, майже медитативну ходу. Перейшовши її і далі прямуючи пішохідною стежкою через заплавні болота, можна за дві-три години неспішного ходу опинитися у Заріці - типовому поліському селі, віддаленому від шуму великих доріг, що зберегло в собі архаїчний спокій і природну гармонію.

Заріка - одне з тих сіл, про які мало що відомо туристам, зате їх цінують етнографи, дослідники регіонів і просто мандрівники, закохані у природу та справжнє життя. Населення села - близько 150 осіб. Тут немає магазинів, жвавих перехресть чи сучасної інфраструктури. Зате є головне - відчуття, що ти потрапив у минуле, де ще не встигла зруйнувати свій спокій цивілізація. Дороги - піщані або утрамбовані стежки, де лиш час від часу пробігає кінь або старенький мотоцикл. Саме коні - це, мабуть, один із символів села: майже на кожному подвір’ї пасеться або спокійно стоїть кінь. Їхні постаті добре видно й на багатьох фото: вони - частина ландшафту, рівноправні мешканці Заріки, як дерева чи хатини.

Традиційна забудова тут - це дерев’яні хати, які здаються вивезеними зі сторінок поліського фольклору. Дощані фасади, похилі дахи з шиферу або жерсті, яскраві лиштви - найчастіше сині або блакитні - які ніби відтінюють простоту сільського побуту. Двори охайні, засаджені хостами, мальвами, яблунями.

Яблука - ще один знак літа в Заріці: на фото добре видно старі дерева, рясно всипані плодами, які стигнуть просто над головою. Паркан - часто перекошений, з жердин або старих дощок, але все одно справляє враження турботливої автентики. Усе довкола дихає повільністю та увагою до деталей.

Ще до того, як опинитися серед хат, мандрівник перетинає болота. У серпні вони виглядають спокійно, навіть лагідно. Трави по пояс, злегка пожовклі від спеки, але досі пульсуючі життям. Скрізь - фіолетові острівці вересу. Саме під час повернення назад, коли вечірнє сонце вже підсвічувало хмари золотом, я зупинився надовго серед тих квітів. Верес у Заріці - це як сакура в Японії: тиша, краса, циклічність. Це не просто квітка, а момент, який хочеться вловити, сфотографувати, зберегти.

Пейзажі Заріки - багаті й прості водночас. Болотисті луги, озерця з лататтям, хащі очерету, в яких, здається, досі живе дух Полісся. На одній зі світлин видно заболочену місцевість із заростями ситника й осоки - типовий поліський краєвид. Удалині - сіруваті хати під солом’яними або шиферними дахами, що виглядають як мініатюрна декорація до давнього фільму. Ще далі - обриси лісу: високі сосни й ялини, що ніби обіймають село з усіх боків, даруючи йому притулок від зовнішнього світу.

Хоча село й невелике, його атмосфера - потужна. Хочеться мовчати, вдивлятися в небо, слухати, як хрумтить трава під ногами і шумлять крони дерев. Заріка - це не місце подій. Це місце стану. Туди їдуть не для розваг, а щоб згадати, як це - бути в тиші, серед живого, дихаючого ландшафту, який нічого від тебе не вимагає.

З точки зору географії Заріка розташована у Волинській області, в межах Любешівської громади, і межує з водно-болотними угіддями національного парку «Прип’ять-Стохід». Тут збереглися унікальні екосистеми - болота, старі заплави, ліси, що переходять у луки. Історично це територія Полісся - одного з найбільш автентичних регіонів України, де культура, мова, природа і побут залишаються майже незмінними десятиліттями.

Прогулянка до Заріки - це можливість торкнутися справжнього. І неважливо, чи ви мандрівник із рюкзаком, краєзнавець або просто шукач краси - тут ви знайдете те, що іноді здається втраченим: спокій, тишу, природу, в якій людина не головна, а лише частина.