Микулинці

Микулинці - друге після Теребовлі за цікавістю містечко Теребовлянщини. Сюди зручно добиратися на громадському транспорті: всі автобуси, що йдуть з Тернополя у бік Теребовлі та Чорткова, проходять через Микулинці. В містечку збереглися руїни замку Синявських, класицистичний палац графині Людвики Потоцької, величезний бароковий костел Св. Трійці, будинок народного дому з граційною вежею. І, звичайно, Микулинці - це пиво "Микулинецьке", яким можна запастися в невеличкій фірмовій кав'ярні-магазині на головній вулиці в центрі містечка.

Поселення, яке в давні часи носило назву Микулин, вперше зустрічається у 1096 році "Повчанні дітям" князя Володимира Мономаха. Друга згадка про Микулин - у Лаврентіївському літописі у 1144 році. За одною з версій поселення заснували ченці, які збудували у цій місцевості церкву св. Миколая. Він неї і пішла назва. За іншою версією назву поселення взяло від імені його засновника - воєводи князя Василька Микули. В ті часи Микулин був північним форпостом Теребовлянського князівства. Пізніше (у ХІІ столітті) входило до Галицього князівства, а з 1199 року - до Галицько-Волинського. У княжі часи населення Микулина було зобов'язане утримувати дружину теребовлянського князя.

У 1387 році містечко захопили поляки і воно одержало свою сучасну назву - Микулинці. У 1550 році на пагорбі біля Серету Анна з роду Синявських, донька польського гетьмана Миколи Синявського, дружина краківського каштеляна і королівського підскарбія Спитка Йордана розпочала будівництво замку. Фортецю було збудовано на місці старого дерев'яного замку в період бурхливого розвитку оборонного будівництва на українських землях Галичини і Поділля.

Замок збудовано прямокутним в плані (25 х 30 метрів) з місцевого теребовлянського пісковику. По кутах він мав 4 двоярусні вежі діаметром до 6 метрів, з яких збереглися лише дві - північно-західна та південно-східна.

Оборонні мури, які збереглися лише частково, мають товщину біля 2 метрів.

Внутрішній двір по периметру був забудований житловими і господарськими приміщеннями, переважно одноповерховими. Зовнішні стіни будинків мали бійниці і, відповідно, виконували оборонні функції. Оточували фортецю рови з водою. Потрапити всередину можна було лише через розвідні мости в двох брамах: із західного і зі східного боків.

За переказами, місцеві мешканці для захисту містечка від татар збудували дев'ятикілометровий підземний хід, який вів аж до Теребовлі. Входи до підземель можна побачити і досі, але далеко пройти ними не вийде - вони завалені.

Магдебурзьке право Микулинці отримали у 1595 році. Як придане донькі Синявських, Софії, фортеця перейшла до родини Зборовських, а у 1627 році - до коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського. Останній перебудував фортецю, а у 1640-х роках вдосконалив і розширив її. Пізніше замок був у володінні родин Любомирських, Мнішеків, Потоцьких. У часи Хмельниччини замок руйнували козаки, але власники його відновлювали.

У 1672 (за деякими даними - у 1675 році) замок два тижні утримував облогу турецького війська Ібрагіма Шишмана. Незважаючи на те, що захисники мали обмаль зброї, вони відбивали всі напади османів. Щоб прискорити здачу фортеці, турки підрили прохід під одну з веж, заклали туди вибухівку і підірвали. Вежа впала, але завдала шкоди нападникам, частина яких загинула під уламками. Захисники швидко залатати пролом, але продовжувати тримати оборону не було, і вимушені були украсти мирову угоду. За капітуляцію і викуп турки пообіцяли відпустити на волю всіх, хто був у фортеці. Для підтвердження своїх намірів вони послали від себе 30 заручників. Але як тільки вони заволоділи замком, знищили усіх чоловіків, а жінок і дітей забрали у полон. Місто фактично зникло з обличчя землі. Згодом замок відбудували, але без четвертої, підірваної вежі, а містечко населили нові люди.

Замок, який до кінця XVII століття був одним з найголовніших форпостів на південно-східних рубежах Речі Посполитої, втратив своє стратегічне значенні після звільнення від турків Кам'янця. Наприкінці століття фортецю купив барон Петро Конопка, і ненадовго зробив тут фабрику з виробництва сукна. Фабрика не витримала конкуренції з австрійськими мануфактурами і невдовзі була закрита.

Частину території замку займають огороди місцевих мешканців. А у будинку на території твердині залишилася жити дочка покоївки останньої власниці замку графині Юзефи Рей. Але найзнаменитішим мешканцем фортеці сьогодні є злий пес, який вже декілька років грізно зустрічає відвідувачів фортеці.

І на останнє, про привид замку. Тут він оселився значно пізніше, ніж в навколишніх - лише у ХІХ - на початку ХХ століття. За легендою, у підвалі під помешканнями сучасних мешканців жив коваль. Його донька народила позашлюбну дитину. Але батьки доньки не могли їй цього простити і постійно дорікали. Дівчина не витримала, захворіла і померла, залишивши дитину сиротою. Як неодружену, за звичаєм її поховали у білій сукні. Люди не раз бачили молоду дівчину в білому, яка заглядає у вікна нижніх поверхів замку.

Професор Ярослав Кравченко оглядає каземати:

Туристи зі Львова перед в’їзною брамою замку:

У середині XVIII століття маєток в Микулинцях викупила у Любомирських графиня Людвика з Мнішеків Потоцька. Оскільки грамота 1595 року про надання Микулинцям Магдебурзького права зникла під час польсько-турецької війни, на прохання Потоцької король Август ІІІ у 1758 році надав місту новий привілей, який зафіксовано у теребовлянських гродських актах.

У 1760-ті роки поруч з фортецею Людвика Потоцька наказала збудувати для неї палац і закласти парк, оскільки не хотіла жити у старому замку, який на той час вже був занедбаний. Від того палацового комплексу збереглися флігелі, з'єднані з палацом напівкруглими галереями. Пізніше Людвика Потоцька подарувала маєток своєму братові - грандметрові Галичини графові Мнішекові.

У 1815 році маєток придбав австрійський барон Петро Конопка, який мріяв на основі місцевих мінеральних вод створити елітарну бальнеологічну лікарню. У середині ХІХ століття барон Ян Конопка починає зводити новий будинок палацу в стилі ампір. Парадна частина палацу підкреслена великим балконом, яким підтримують чотири дерев'яні скульптури атлантів.

Палац стоїть у центрі парку. Його парковий фасад прикрашений восьмипілястровим портиком коринфського ордена. Звідси ландшафтний парк спускається крутими схилами до річки, а ліворуч до нього прилягають руїни замку. У парку збереглися три двохсотлітні ясени.

Палац і старі флігелі утворюють широкий двір-курдонер. Від головного фасаду кленова алея веде до Троїцького собору. Посеред алеї є колодязь, оточений п'ятьма віковічними кленами. Колись палац мав розкішні парадні зали з ампірними розписами на стелі. Тепер розписів немає. Стіни поштукатурили і пофарбували.

Бальнеологічна лікарня Конопки згодом не витримала конкуренції з боку європейських курортів і Трускавця, і у 1914 році санаторій закрили. Палац став звичайною резиденцією Конопок. Вони володіли Микулинцями до початку Другої світової війни.

Останньою власницею палацу була дочка Казимира Конопки графиня Юзефа Рей. Вона пережила свого чоловіка, а також сина і дочку. В містечку і досі пам'ятають про нещасну долю її доньки Марії. Вона утримувала безкоштовний шпиталь при костелі і полюбляла кататися на конях. Якось Марія закохалася у заможного чоловіка, який не мав однієї ноги. Мати не дала дозвіл на одруження і Марія отруїлася. Її надгробок біля костелу увінчує сумна фігура дівчини, а працівники санаторію стверджують, що по ночах на сходах можна побачити її привид.

З радянських часів у палаці знаходиться Микулинецька обласна фізіотерапевтична лікарня.

Костел св. Трійці в Микулинцях є яскравим взірцем епохи пізнього бароко, а на Тернопіллі микулинецькому костелу майже немає рівних за величчю. Але почнемо з історії храму в містечку. Костел Св. Анни в Микулинцях існував вже наприкінці XVI століття. Ймовірно його спорудила тодішня власниця замку Анна Синявська. У 1619 році його було знищено під час турецько-татарського нападу. У 1677 році тут була лише каплиця, а у 1718 році - дерев'яний костел Івана Хрестителя, зведений з дубових брусів.

Новий мурований костел почали зводити у 1761 році на кошти графині Людвики Потоцької. Архітектором був чоловік її онучки, Август Фридерик Мошинський. За його основу архітектор взяв костел при королівському палаці в Дрездені. Наріжний камінь у будівництво майбутньої святині заклав Львівський архієпископ Вацлав Сераковський. Освятили добудований у 1779 році під титулом Пресвятої Трійці.

У 1780 році за фінансової підтримки Людвики Потоцької при костелі створено монастир отців-місіонерів ордену св. Вінцента, які опікувалися над старим дерев'яним костелом. Костел і монастир були спочатку оточені оборонним муром. У 1785 році австрійська влада закрила монастир. Якійсь час будинок використовували, як притулок для убогих.

Костел має багатий архітектурний декор. Його витончені форми, підсилені центральним шпилем, вдало гармонують із головним фасадом палацу і добре вписуються в парковий ландшафт. Фасад багато оздоблений бароковими елементами з пишними деталями. Завершується невеликим куполом у вигляді намету. В нішах встановлено кам'яні скульптури і вази.

В інтер'єрі частково збереглося декоративне ліплення.

Крипта:

У 1799 році храм пошкодила буря, а у 1859 році - пожежа, після якої дах покрили гонтом, а вежу - оцинкованою бляхою. Останній ремонт відбувся у 1926 - 1929 роках під керівництвом професора Вітольда Мінкевича. Після 1945 року використовували почергово, як військові приміщення, зерносховище та склад солі. Частину дерев'яних скульптур перевезли до Львівської галереї мистецтв в Олеському замку. Вірним повернули у грудні 1989 року. Проведено частковий ремонт костелу за проектом архітектора Зеновія Логуша.

Табличка з прізвищами осіб, які виділили кошти на відновлення храму:

Поруч з костелом зберігся старий цвинтар, де трапляються цікаві надгробки.

В центрі містечка виділяється будівля народного дому з вишуканою вежечкою.