11.09.2025 Після пригод на дорозі у Сарах я все ж таки добрався до Гадяча. Поселився в невеликий готель, залишив речі та вирушив досліджувати місто. Було цікаво побачити на власні очі це колишнє козацьке місто зі славетною історією, яке колись було однією зі столиць Гетьманщини. Я йшов його вулицями з особливим відчуттям - адже крокував там, де колись вирішувалася доля України.
Гадяч - місто з глибокою історією: заснований ще в скіфські часи, він ставав центром оборони Посульської лінії на межі XI–XIII століть. У 1648 році Гадяч уже став центром Гадяцького полку і одним із важливих полкових міст Гетьманщини. Найяскравішим періодом стали 1663–1668 роки, коли Гадяч був столицею Лівобережної Гетьманщини, резиденцією гетьмана Івана Брюховецького, який побудував тут адміністративний центр і гетьманський палац. Саме в цей час місто пережило справжній розквіт. У 1658 році тут було підписано важливий Гадяцький договір, котрий визначав статус Гетьманщини в складі Речі Посполитої - хоча багато його положень залишилися лише на папері.
На жаль, в архітектурному плані до наших днів збереглося дуже мало: більшість пам’яток козацької доби не вціліли. Нині це невеликий районний центр із населенням близько 22 000 людей. Єдина яскрава зона - велика центральна площа, яка перетворена на парк, із кількома будівлями історичної цінності.
У самому серці Гадяча, на місці колишнього історичного центру та теперішньої центральної площі-парку, височіє новозбудований храм із сріблястими банями та світлими стінами. Ця церква вражає своєю архітектурною гармонією: з одного боку - вона зберігає традиційні риси православного храму, з іншого - містить виразні елементи українського модерну. Особливо це помітно у формах вікон: вертикально витягнуті, з делікатними обрамленнями, вони додають легкості та вишуканості масивній споруді.
Храм гармонійно вписується в простір оновленого парку: квітники, акуратні доріжки і огорожа з відкритим оглядом формують враження спокою і відкритості. Висока дзвіниця з золотою банею - ще один акцент композиції, що підкреслює сакральність місця. У будівництві відчувається пошук нової естетики - сучасної, проте глибоко вкоріненої в українську культурну і духовну традицію. Цей храм - символ відродження не лише релігійного життя, а і самої міської ідентичності.
Ще на Замковій горі, в історичному ядрі Гадяча, височіє масивна будівля колишнього «тюремного замку». Вона збереглася до наших днів майже без змін і вражає своєю архітектурною строгістю. Товсті стіни, симетричні фасади з високими вікнами та кутові русти - усе це нагадує про функціональне призначення споруди як місця ув’язнення. Впродовж XIX–XX століть будівля виконувала роль повітової, а пізніше і районної в'язниці. Сьогодні це закрита територія, огороджена щільним живоплотом, і доступ для туристів обмежений.
Архітектурно цей об’єкт представляє рідкісний для Полтавщини приклад класицистичного адміністративного будівництва, пристосованого під потреби царської пенітенціарної системи. Незважаючи на свою похмуру історію, будівля справляє враження доглянутої та цілісної, мовчазного свідка багатьох епохальних змін, які пережив Гадяч. Вона стоїть не лише як нагадування про контроль і порядок, але і як важлива частина міського ландшафту, яку хочеться зберегти для нащадків - можливо, як майбутній музей.
Від Замкової гори відкривається дивовижний краєвид на долину річки Псел. Звідси погляд охоплює широкі простори зелених луків, невеликі ліси, розсипи сільських хат і далекі пагорби, що ніби обіймають горизонт. Це один із тих краєвидів, де не потрібно слів - лише мовчазне захоплення. Погляд природно ковзає з однієї лінії на іншу, і ти раптом розумієш, чому саме тут колись постала фортеця: стратегічна висота, панорамний контроль над долиною і водночас вражаюча краса - це справжня естетика оборонної точки.
Неподалік від тюремного замку, на тій самій Замковій горі, знаходиться місце, що пов’язане з однією з найвидатніших українських родин - родиною Драгоманових. Тут колись стояла садиба, де влітку проживали Михайло Петрович Драгоманов - видатний учений, публіцист, філософ, історик, а також його сестра - знаменита письменниця, громадська діячка і феміністка Ольга Драгоманова-Косач, більш відома під літературним псевдонімом Олена Пчілка. Саме в цій атмосфері духовності, природи і національної самосвідомості формувався світогляд майбутньої поетеси Лесі Українки, яка неодноразово приїжджала сюди в дитинстві та юності.
Сьогодні про це місце нагадує меморіальний камінь із пам’ятною дошкою, встановлений серед зеленої тиші старого парку. Поруч - дерев’яна альтанка в традиційному стилі, що створює враження затишку і поваги до минулого. Це не лише історична точка на мапі Гадяча, а і символ інтелектуальної сили українського національного руху. Атмосфера тут просякнута тишею, де, здається, ще і досі лунають роздуми Драгоманових про долю України.
У Гадячі я мав намір відвідати місцевий музей та подивитися знамениті підземелля, але, на жаль, усе виявилося зачиненим. Було трохи прикро, адже саме ці об’єкти могли б відкрити завісу над багатою історією міста. ож, не згаявши часу, я вирішив вирушити далі - дослідити навколишні села на схід від Гадяча.
Саме тут, у лютому-березні 2022 року, стояли російські війська. Вони так і не змогли прорватися до міста, зупинившись усього за п’ять-сім кілометрів від нього. Дивлячись на ці тихі села, важко було уявити, що зовсім недавно вони опинилися в епіцентрі боротьби за життя і свободу місцевих жителів.
У Гадяч я повернувся вже під вечір, зморений після дороги з Плішевця. Хотілося трохи розслабитися, пройтися вечірнім містом, а може і випити кухоль пива, сидячи десь просто неба. Але доволі швидко я зрозумів, що мої плани не здійсняться: у місті немає жодного кафе, де б продавали алкоголь. Усе, що траплялося на шляху, - це невеличкі фастфуди, де максимум можна було випити каву чи з’їсти щось просте. Спершу я трохи розчарувався, але згодом усміхнувся - мабуть, це був той самий несподіваний шанс відпочити від алкоголю і по-справжньому відчути спокій вечора.
Рано-вранці наступного дня я вирушив у легендарне урочище Зелений Гай - одне з найбільш поетичних і пам’ятних місць на південній околиці Гадяча. Вхід сюди позначений дерев’яною аркою з різьбленням, яка одразу створює атмосферу природного заповідника і духовного спокою. Стежка веде вниз між пагорбами, в обійми зелені, де ще відчувається присутність тих, хто колись тут жив, творив і шукав натхнення.
Саме тут, серед густого лісу і цілющих джерел, у другій половині ХІХ століття жила і працювала родина Драгоманових. У Зеленому Гаю розташовувалась їхня садиба - хатина з дубовими стінами, кам’яним льохом і власним джерелом, яке, за легендою, вважалося лікувальним. Це місце стало своєрідною резиденцією для Олени Пчілки - матері Лесі Українки, яка не лише писала тут свої твори, а і лікувала сільських дітей, застосовуючи знання з народної медицини. Леся ж черпала натхнення з природи, відпочивала тут душею і тілом.
На жаль, сама садиба не збереглася - залишилася лише тиша парку та відтворені дерев’яні альтанки. Одна з них - масивна, зрубна, з декоративними стовпами, де можна присісти, сховатися від сонця чи дощу і подумки повернутися в ті часи. Усередині - дерев’яні лавки і стіл, усе просто, по-народному, але надзвичайно автентично. Вікно з хвилястими обрисами відкриває краєвид на зелень, немов жива картина.
Поруч із альтанкою - скульптура Лесі Українки, що сидить на лавці, тримаючи книгу. Її образ задумливий, але водночас сильний - саме такою вона і була: тендітною, але незламною. Цей пам’ятник гармонійно вписується в простір і не домінує над природою - скоріше, він є її частиною.
Неподалік - гранітні обеліски, присвячені членам родини: Лесі, Олені Пчілці та Михайлу Драгоманову. Вони стоять у затінку дерев, скромні і глибоко символічні.
Це місце створене не лише для прогулянок чи фотознімків, а передусім - для внутрішньої зупинки. Тут не хочеться говорити голосно. Тут хочеться згадувати, читати вірші, слухати тишу. Саме в цій тиші народжувались великі думки та слова, які змінили українську літературу та культуру.
Зелений Гай - не просто частина природи, це частина української душі. Ніжні квіти, що розцвітають уздовж стежок, лагідне шелестіння листя, джерельна вода і пам’ять, що тут живе - усе це робить це місце сакральним. Воно стоїть поза часом, як вічний спогад про тих, хто залишив у ньому частинку себе.
Звідси я вирушив на сусідній пагорб над Гадячем, щоб здійснити давнє бажання - відвідати усипальницю Альтер Ребе, Рабі Шнеура-Залмана з Ляд. Його ім’я навіки вписане в історію юдаїзму як засновника хасидського руху Хабад-Любавич, видатного духовного лідера, мислителя та автора книги «Танія» - твору, який став фундаментом філософії Хабаду. Саме на цьому мальовничому місці він завершив свій земний шлях у 1812 році, і тут, серед пагорбів над долиною Псла, було влаштовано його останній спочинок.
Дорога до меморіального комплексу веде крутим схилом униз до сучасної будівлі, зведеної зі смаком та повагою до традицій. Зовні - це сучасний архітектурний ансамбль, що включає кілька корпусів, готельні будиночки, паркові алеї з клумбами і терасами, з яких відкривається неймовірна панорама на лісові масиви і долину. Та головна святиня розташована трохи осторонь - це скромна, але символічна червона цегляна будівля зі стриманими формами.
На території комплексу - нова сучасна синагога. Всередині панує особлива атмосфера спокою та глибокого змісту. Вхідні зали прикрашають величні портрети ребе - рабинів, які продовжили справу Шнеура-Залмана. Просторе приміщення оформлене в темних дерев’яних тонах, із кришталевими люстрами та шкіряними кріслами, що створює водночас урочисту і затишну атмосферу.
До самої усипальниці (оела) веде місток із металевими перилами, а на чорних дверях – вражаюче зображення менори з вісьмома свічками, що формують зірку Давида.
Я був єдиним відвідувачем у цей день. Охоронець підійшов, щоб відкрити доступ до могили Альтер Ребе, але, на жаль, замок не піддався. Тож я так і не зміг побачити усипальницю зсередини. І все ж сама присутність тут, у цьому священному місці, принесла мені відчуття особливої близькості до великого праведника.
Навколо - стара єврейська частина цвинтаря з характерними високими надгробками. Вони мовчки свідчать про багатовікову присутність єврейської громади в Гадячі, яка колись була важливою частиною культурного і релігійного ландшафту регіону. Зелені схили, спокій озера неподалік і тиша, що панує тут, створюють ідеальне середовище для молитви, роздумів і шани до предків.
Сподобався пост? Поділись з друзями!
