Дорога в Гобі і Сайншанд

Головною метою подорожі по Монголії була, звичайно ж, пустеля Гобі, куди ми і відправилися після трьох діб перебування в монгольській столиці. Але поїхати туди було не так-то просто. Перше, що ми зробили, купили заздалегідь квитки на автобус до Даланзадгада - столиці аймака ПівденноГобі.
Час шляху від Улаанбаатара до Даланзадгада - 24 години по пустелі. Ніякої асфальтової дороги там, звичайно ж, немає.

Що ж ми побачили, коли приїхали на автовокзал? Перед нами стояв автобус на Даланзадгад: убитий роздовбаний Пазик! Таку машину б у нас не пустили на маршрут навіть по місту. А тут їхати 24 години по пустелі! А якщо він раптом ламатиметься??? Про це було навіть подумати страшно. Але це було ще не найстрашніше. Найстрашніше було, коли ми в нього зайшли. Правда зашли в нього ми важко, тому що увесь автобус вже був дошками, тюками і монголами. В якості сидінь в автобусі були досить вузькі дерев'яні дошки, покриті дерматином. Але сісти на свої місця ми так і не змогли: нам просто нікуди було подіти наші довгі ноги.

На ідеї їхати в такому автобусі ми поставили остаточну точку. Ми б не проїхали в нім навіть і півгодини. Адже ще б довелося назад їхати таким же автобусом! А інших автобусів в Монголії просто немає! Але в пустелю Гобі-то їхати все одно потрібно було. Тут в голові у Свєти виникла геніальна альтернативна думка: можна ж поїхати в Східну Гобі, туди є залізнична гілка! Через 2 години ми вже сиділи в м'якому купейному вагоні потягу Улаанбаатар - Сайншанд.

Дорога виявилася нудною. Спочатку був степ, потім - напівпустеля, потім - пустеля. Але не дивлячись на це, були і свої принади: безмежні безживні простори з юртами, що трапляються через 100 кілометрів.

Крім того, нам попалися цікаві сусіди по купе - двох мужиків, один з який відмінно знав російську мову. Все дорогу ми спілкувалися або грали в карти.
Мужики запропонували нам разом з ними пересісти в Сайншанде на Камаз, який вони гнали в Південну Гобі. Але ми обачно відмовилися, поскольно вибратися звідти назад було б занадто складно. Напевно, правильно зробили.

Єдине місто на шляху, який зустрівся за увесь день, це місто Чойр десь на межі степу і пустелі. Там ми зупинилися хвилин на 20.

Надзвичайно цікаво було спостерігати, як поштовий вагон потягу розвантажував і завантажував верблюд:

Увечері, коли стемніло, прибули в Сайншанд.

САЙНШАНД - столиця аймака Східно-Гобі. За монгольськими мірками - велике місто: 18 тисяч жителів. З усіх боків оточений пустелею.

Прибули ми сюди увечері, коли вже стемніло. Відразу ж зайнялися пошуком готелю. Хоча ми і об'їхали усе місто, пошуки були безуспішними: усі готелі міста були переповнені. Річ у тому, що в місті в цей час знаходився президент на відкритті пам'ятника Шамбалі, а з ним приїхала велика делегація, яка і зайняла усі готелі міста. Але на вулиці ми все одно не залишилися. Жінка, яка допомагала нам шукати готель, домовилася зі своєю знайомою, яка працює на залізничній станції, і ми переночували у будиночку, призначеному, очевидно, для відпочинку машиністів.