Бобрик: садиба, що пам’ятає шляхетність

Після Веприка я вирушив до сусіднього села Бобрик, яке також перебувало під окупацією російських військ у 2022 році. Це невелике, але мальовниче село лежить за кілька кілометрів на схід від Гадяча, на лівому березі Псла, і входить до Великобудищанської громади Миргородського району. Тут панує тиша і спокій, розірвані лише спогадами про недавню війну. Село має давню історію, ще з часів Гетьманщини: в XVII столітті воно входило до складу Веприцької сотні Гадяцького полку. Природа навколо дивовижна - соснові гаї, розлогі поля і стара дорога, яка веде до головної місцевої пам’ятки.

Там я побачив вражаючий палац у стилі класицизму - це садиба Масюкових, яку звели у 1805–1807 роках. Її засновником був Семен Прокопович Масюков, син веприцького сотника, який увійшов до складу чернігівського губернського дворянства і займав посаду предводителя дворянства Гадяцького повіту. Здавалося б, будівля в такому глухому селі, але вона виглядає як щось із столичних краєвидів початку XIX століття. І хоча час і людська байдужість залишили на ній свої сліди, палац досі зберігає велич і симетрію справжнього дворянського гнізда.

Будівля - прямокутна, цегляна, з двоповерховим центральним корпусом та одноповерховими бічними крилами. Головний фасад прикрашає шестиколонний доричний портик, а перед ним - чотириколонний портик із трикутним фронтоном, який створює враження парадного входу з балконом. Всередині - анфіладне планування: кімнати йдуть одна за одною по осі, відкриваючи перспективу наскрізного світла. На парковому фасаді також зберігся подібний портик із модульйонами під карнизом. Вікна нижнього поверху крил мають обрамлення з чергуванням трикутних і лучкових сандриків - типовий декоративний прийом раннього класицизму.

За життя Масюкова садиба не була просто житлом - це був цілий економічний комплекс. У Бобрику працювали суконна фабрика, винокурня, селітровий і цукровий заводи, кінний завод. Сам Семен Прокопович, будучи вже літнім, отримав дозвіл освятити в одній з кімнат палацу домову церкву - вона функціонувала до його смерті у 1853 році. Згодом палац пережив чимало трансформацій: за радянських часів тут була школа, а потім - адміністрація села. І хоча реставраційні роботи так і не завершили, місцеві мешканці продовжують опікуватися територією - висаджують дерева, квіти, кущі.

Я довго сидів на лавці перед палацом і дивився, як сонце лягає на білі колони, відкидаючи довгі тіні на потрісканий асфальт. Ця тиша, цей контраст між імперською архітектурою і простою сільською дійсністю - він говорить більше, ніж будь-які слова. Бобрик - це місце, де історія не в книжках, а на кожному кроці. І хочеться вірити, що після війни такі садиби, як ця, отримають нове життя, а не перетворяться на руїну. Бо вони - живе нагадування про те, ким ми були і ким можемо стати знову.