Східний Саян

Цей день був у нас найважчим: з раннього ранку і до пізньої ночі ми провели його в дорозі. Спочатку шість годин їхали маршруткою до Іркутська. Потім з Іркутська майже чотири години їхали в електричці до Слюдянки. Спочатку ми планували переночувати в Слюдянке, а уранці поїхати автобусом в Аршан. У Слюдянку ми приїхали вже близько 10 вечора, але виявилось, що усі номери в нашому улюбленому готелі не вокзалі були зайняті.
Поїхати на таксі в Аршан було єдиним розумним рішенням в цьому випадку.

Опівночі водій таксі привіз нас в центр туризму Тункінської долини селище Аршан. Місце для ночівлі знайшли відразу. Зупинилися в одному з корпусів по-справжньому радянського санаторію "Аршан".

Аршан в порівнянні з Хужиром виявився справжнім центром цивілізації. Прокинувшись уранці, ми побачили в селищі багато кафе, ресторанів, магазинів, санаторіїв, пансіонатів, і навіть людей на вулицях.

Але найпрекрасніше, що відкрилося для нас цим ранком - це високі списи хребта, що стоять прямо перед нами, Східний Саян.

Східні Саяни - найкрасивіші гори, які мені доводилося бачити в житті! Аршан розташований прямо біля підніжжя цих гір. Чотири піки, які знаходяться у безпосередній близькості від Аршана, досягають висоти до 3000 метрів і мають строго пірамідальну форму.

Виспавшись і поснідавши, ми почали повільно підніматися по ущелинах в гори. У ущелинах протікали швидкі гірські річки, через які неодноразово доводилося перебиратися. Схили гір були покриті тайгою. Все було в снігу. Навкруги співали пташки. Цей епізод, напевно, був найкрасивішим і вражаючим за усю нашу подорож.

Підйом був сильно ускладнений, оскільки схили були в основному, кам'яні, а, отже, слизькі. Незважаючи на це, за три години ми піднялися на висоту, з якою чудово видно майже усю Тункінську долину. Періодично доводилося спускатися по яких-небудь саморобних дерев'яних сходах в ущелині, переходити річку, і потім підніматися по таких же сходах вгору. Один раз довелося наразити себе на смертельну небезпеку, переходячи через прірву по саморобному дерев'яному містку. Зате, на протилежної сторони пропасти ми побачили дивовижний водоспад.

Вище піднятися не змогли: було дуже слизько, стежина йшла різко вгору, і для підйому по ній було потрібне спеціальне взуття.
Спускатися було важче. У деяких місцях доводилося спускатися на сідницях.