24.09.2025 У Лохвицю я приїхав уперше влітку 2025 року під час подорожі Полтавщиною. Це невелике місто, про яке я раніше чув лише побіжно, але з першої ж хвилини воно мене зацікавило. Лохвиця розташована в західній частині Полтавської області, на правому березі річки Сула, там, де в неї впадає права притока - Суха Лохвиця. Сьогодні це адміністративний центр Лохвицької міської громади в Миргородському районі. Населення міста становить близько 11 тисяч осіб, і хоча воно невелике за розміром, має свою особливу атмосферу та значну історичну глибину.
Історія Лохвиці сягає глибокої давнини. Уперше вона згадується в письмових джерелах у 1320 році, але археологічні свідчення та характер розташування дозволяють припустити, що поселення існувало тут ще за часів Київської Русі. У 1618 році місто вже згадується як укріплене фортифікаційне містечко. А в 1644 році Лохвиця отримала магдебурзьке право та власний герб - важливий крок на шляху до повноцінного міського самоврядування. Протягом століть місто входило до складу різних адміністративних одиниць: у XVIII столітті - Чернігівського намісництва, згодом - Полтавської губернії. Статус повітового центру зробив Лохвицю важливою точкою на карті Полтавщини, а її культурна, освітня та архітектурна спадщина досі зберігає відгомін тих часів.
Найперше, що кинулося в очі, - велична Благовіщенська церква. Цей храм, зведений ще на початку XIX століття, став справжньою архітектурною окрасою Лохвиці. Його побудували у 1800 році на місці давнішої дерев’яної церкви, що згоріла. Величний у своїх класичних формах, з гармонійними пропорціями та білосніжними стінами з блакитними акцентами, він нагадує про ті часи, коли Лохвиця була важливим повітовим містом. У радянські часи храм закривали, а в його стінах влаштовували музей і навіть спортшколу, але нині він відроджений і знову служить своїй громаді.
Будівля вирізняється архітектурною стриманістю, притаманною класицизму, та водночас має власний виразний характер. Центральна частина храму з високим восьмигранним барабаном і куполом гармонійно поєднується з потужною дзвіницею, що стоїть окремо, але візуально продовжує композицію споруди. Аркові вікна, пілястри, карнизи - всі ці деталі виконані з великою увагою до пропорцій, що надає споруді врочистості і монументальності, не обтяжуючи її надмірним декором.
Окремо варто згадати про огорожу храму: ажурна металева огорожа з орнаментом додає завершеності загальному вигляду ансамблю. Навколишня територія доглянута, що створює атмосферу спокою і урочистості. Благовіщенська церква в Лохвиці не просто історичний об’єкт - це живий осередок духовного життя, що нагадує про глибокі традиції міста та його важливу роль у духовній історії Полтавщини.
Далі я вирушив оглянути єврейську спадщину міста. Адже на початку ХХ століття майже половину мешканців Лохвиці - близько 47% - становили євреї. Від тієї епохи залишилася мурована синагога з високими арковими вікнами, яка і досі вражає своїми розмірами та пропорціями, хоча зараз уже не використовується за первісним призначенням.
Будівля синагоги розташована в спокійному кварталі міста і привертає увагу багатим архітектурним оздобленням. Її стіни оздоблені фігурною цеглою, а віконні отвори оформлені ліпленими лиштвами та арками, що підкреслюють монументальність споруди. Попри занедбаний стан, фасад зберіг багато декоративних елементів, які свідчать про те, наскільки важливим було це місце для єврейської громади міста.
Сьогодні синагога стоїть зачиненою, вікна забиті, а дах потребує реставрації. Та навіть попри це, будівля справляє сильне враження - вона ніби нагадує про цілий культурний пласт, що існував у Лохвиці до трагедій ХХ століття. Залишки цієї єврейської спадщини - цінна частина міської історії, яка заслуговує на збереження і осмислення.
Єврейські квартали навколо синагоги в Лохвиці зберегли неповторну атмосферу давнього містечкового життя. Вони розташовані в безпосередній близькості до синагоги, утворюючи природний історичний ансамбль, де кожен будинок ніби продовжує розповідь про людей, які тут жили. Більшість споруд - цегляні, зведені на межі ХІХ–ХХ століть, і зберегли своє оригінальне планування та чимало автентичних деталей.
Особливо впадає в око будинок із вишуканим цегляним декором: тут кожен елемент має свою геометрію, а фасад прикрашено рельєфними вставками, фризами та обрамленнями, виконаними у характерному єврейському стилі того часу. Ці декоративні елементи надають споруді монументального вигляду, хоча її розміри досить скромні. Цікаво, що в будинку збереглися старі віконні отвори, які хоч і замінені сучасними рамами, але не втратили своєї автентичності.
Інші будинки простіші, але не менш атмосферні. Вони свідчать про добробут і працелюбність своїх колишніх власників. Є споруди з арочними вікнами, дерев’яними ґанками, високими підвалами та навіть збереженими елементами балконів чи мережива на карнизах. Хоча деякі з будинків перебувають у занедбаному стані, більшість досі використовуються, і в них живуть люди. Ці старі квартали - справжній музей під відкритим небом, що дає змогу відчути атмосферу єврейського містечка початку ХХ століття.
Вулиця Перемоги - одна з головних транспортних артерій Лохвиці, яка водночас зберігає характер старого міста. Тут і досі можна побачити низку архітектурних пам’яток кінця XIX – початку XX століття, що надають простору особливого історичного шарму. Серед них – колишній прибутковий дім із масивним рустованим фасадом і високими арковими вікнами, який нині використовується як адміністративна будівля. Його фасад оздоблений ліпленням у стилі історизму, з виразними елементами ренесансної та барокової орнаментики.
Майже напроти - двоповерхова кам’яниця з характерними для місцевої забудови декоративними елементами: геометричними фризами, кутовими пілястрами та скромними, але елегантними лиштвами довкола вікон. Цей будинок нині пофарбований у яскраві блакитні тони, що, однак, не приховують його історичної структури. Зараз у ньому розміщується сучасне кафе, проте зовнішній вигляд будівлі ще промовляє про її минуле як частини колишньої купецької вулиці.
Такі будівлі створюють на вулиці Перемоги особливу атмосферу - суміш давнини та сучасності. Вони нагадують про Лохвицю часів її розквіту в імперську добу, коли місто розвивалося як важливий повітовий центр з активним торговим і культурним життям.
Окрему увагу заслуговують старі торгові ряди в центрі міста. Вони зберегли свій первісний вигляд із довгими аркадами, які колись вкривали ряди крамниць і лавок. Сьогодні споруда виглядає дещо занедбаною, але все одно зберігає дух давніх ярмарків, які влаштовували тут понад сто років тому.
На під’їзді до Лохвиці з північного боку розташоване село Млини. Тут збереглася одна з шкіл Лохвицького земства - освітній заклад, зведений за проєктом видатного архітектора і етнографа Опанаса Сластіона. Її архітектура - яскравий зразок українського модерну, який поєднує народні традиції з раціональністю та стилістичною виразністю. Білі стіни, характерні аркові вікна в різьблених обрамленнях і яскраво-блакитні акценти надають будівлі святковості, свіжості та естетичної довершеності.
Ця школа, як і багато інших у проєкті Сластіона, нагадує скоріше невеличкий храм, ніж типову освітню установу. Простота форм поєднується з уважністю до деталей: декоративний карниз, виразні віконні лиштви, продумані пропорції - усе це створює гармонійне враження. У таких спорудах не просто вчили дітей - тут формувався культурний простір української провінції, що зберігає свою естетичну і духовну цінність і через понад століття.
а млинами - колишнє село Брисі, яке нині входить до складу міста Заводське. Саме тут розташована одна з найцікавіших і водночас маловідомих пам’яток архітектури доби українського модерну - двокомплектна земська школа, зведена у 1913–1914 роках за проєктом Опанаса Сластіона. З цієї будівлі і почалося моє захоплення школами Лохвицького земства - унікального явища в історії української освіти і архітектури початку ХХ століття.
Велична споруда з червоної цегли зберегла усі ключові риси сластіонівського стилю - високі стрільчасті вікна з білими лиштвами, рельєфний цегляний декор, стриманість форм, що водночас має художню виразність. Тут відчувається не лише архітектурна майстерність, а і глибока гуманістична ідея - школа як осередок світла, знань і культури. Попри те, що будівля нині перебуває в занедбаному стані, вона зберігає свою монументальність і гідність, ніби мовчки нагадує про той високий стандарт, який колись задав Лохвицький повіт у сфері освіти.
Навколо школи - справжня сільська ідилія: буйна зелень, стара криниця, самотнє дерево біля входу. Здається, що час тут завмер, і тільки вітер перегортає сторінки давньої історії. Ці місця не потрапляють у путівники, але саме вони дають змогу відчути глибину і справжність Полтавщини - не показну, а внутрішню, ґрунтовну і живу.
Недалеко від школи відкривається вражаючий краєвид на місто Заводське. З пагорба, що порослий соняхами, видно цілісну панораму: храми, будинки, лінію лісу на горизонті. А внизу - золоте соняшникове поле, яке наприкінці літа здається нескінченним морем. Саме звідси Лохвицький край розкривається у всій своїй красі: тихий, глибокий, з легкою меланхолією і великою силою духу.
Сподобався пост? Поділись з друзями!
