Бейрут

До Лівану я їздив на 3 дні з Сирії. У столицю Лівану - Бейрут з Дамаску тоді можна доїхати за 10 доларів на таксі (час в дорозі - 3 години). Можна також доїхати автобусом за 4 долари. Я вирішив заощадити і поїхати на автобусі. Але, як відомо, жадібний платить двічі. Так і вийшло: я сильно пошкодував, що не поїхав на таксі. Автобус був ліванським. Старим і невеликим. Звичайно ж, я був єдиним іноземцем в автобусі. Пасажири тут сидять в салоні, а речі прив'язуються на дах автобуса.

Наші пригоди розпочалися з того, що на середині шляху від Дамаску до ліванського кордону відв'язалася і впала на дорогу валіза одного з пасажирів. Автобус зупинився. Усі пасажири почали лізти на дах, відв'язувати свої валізи і затягувати їх в салон. Тривало це хвилин 20. Десь кілометрів через 10 той мужик, у якого відв'язалася валіза, згадав, що цю валізу він так і не забрав з дороги. Довелося повертатися. Але не все так просто! З Дамаску до кордону йде автобан, де розвернутися можна лише в двох місцях: власне на кордоні і в одному з передмість Дамаску. Перед кордоном довелося розвернутися, щоб повернутися для того, щоб мужик зміг забрати свою валізу. Повернулися. Але проблема в тому, щоб розгорнутися назад. А це можна тільки зробити, повернувшись кілометрів на 30 назад ближче до Дамаску. Коротше, втратили близько години.

Перед кордоном зупинилися. Усі пішли затарюватися дешевими сирійськими товарами, оскільки в Лівані все дорого. На сирійському кордоні мене випустили нормально (говорять, що часто з проблемами випускають). Але виникла інша проблема: зламався автобус. Припало усім його штовхати, щоб він далі поїхав.

Ліванський кордон я теж пройшов швидко. Зазвичай при заповненні міграційної картки треба вказувати, в якому готелі або за якою адресою ти зупинятимешся. І, як правило, прикордонники передзвонюють в готель і уточнюють, чи дійсно турист забронював цей готель. І якщо турист обдурив прикордонника з готелем, про відвідування Лівану можна забути. Мені повезло: в готель передзвонювати ніхто не став, і мені мовчки штампанули візу за 18 доларів і сказали «Welcome to Lebanon!”.

Ліван – гірська країна з красивою природою і багатою рослинністю. Після кордону хвилин через 20 ми зупинилися на перевалі хребта Антиливан, щоб поїсти і поміняти валюту. Внизу добре видно долину Бекаа, яка контролюється ісламським радикальним рухом Хезбалла. Вдалині можна було розгледіти покриті снігом вершили Ліванського хребта.

Через півгодини ще один перевал. На це раз це Ліванський хребет. Після перевалу дорога починає сповзати до Середземноморського узбережжя крутим серпантином. Бейрут звідси видно, як на долоні. Але до нього ще далеко.

Cпустя ще хвилин 40 ми у Бейруті! Перше що уразило - численні сліди війни, що нещодавно закінчилася. Багато будівель стоять в такому ж виді, в якому вони були під час військових дій.

Згідно з путівниками і інформацією з Інтернету, усі автобуси з Дамаску повинні прибувати у Бейрут на автовокзал Шарль Хелу. Але цей автобус вже довго їхав по Бейруту, але ніякого автовокзалу не було видно. Нарешті я почав помічати, що ми вже виїжджаємо з Бейрута і спрямовуємося на південь у бік Сайди. Я зупинив автобус, але водій сказав, потрібний мені автовокзал знаходиться зовсім в іншому кінці міста і туди можна добратися тільки на таксі. Довелося ловити таксі. Підвезли мене за 5 долларів. Хоча сказали, що таке відстань мінімум 10 баксів коштує.

Готелі у Бейруті шалено дорогі. Є тільки 3 відносно дешевих готелю, які знаходяться біля автовокзалу Шарль Хелу. Звідси в центр йти 4 кілометри. Але іншого вибору не було. Той готель, в якому я хотів оселитися (Pension Al - Nazih), виявився переповненим. Пройшлося йти селитися в найжахливіший готель Бейрута - Аль-Наїм. Його і готелем назвати важко. Більше на кубло якийсь схоже. Ночують тут, хто попало, тільки не туристи. Запропонували ліжко на 4 долари в добу в кімнаті, де мешкають незрозумілі немиті істоти. Я не погодився. Тоді запропонували за 13 доларів в добу окрему кімнату для персоналу. Сторгувався за 30 баксів за 3 ночі. Як же тут все огидно: ніякої білизни в готелі немає! Кондиціонера теж немає. А при 40 і 100-процентній вологості - це катастрофа! Туалет разом з душем - загальний на поверх. До нього потрібно було йти через загальну кімнату і коридор, де на підлозі спали якісь мужики далеко не аристократичній зовнішності.

Після поселення у свій "гранд-готель" була здійснена 10-ти годинна прогулянка по Бейруту. Уперше у своєму житті я побачив таке місто контрастів: хмарочоси, ділові центри, банки і дорогі готелі сусідують із зруйнованими в ході війни будівлями. Район, де жив я (історичний центр Бейрута) найбільш постраждав під час війни, оскільки знаходився на так званій Зеленій лінії, яка розділяла місто на мусульманську і християнську частині. У районі площі Мучеників взагалі майже все зруйновано і знесено. Особливо вражають зкорчені будинки при настанні темряви: неначе знаходишся в якомусь царстві темряви.

Частина історичного центру все ж вже відновлена. Особливо красиво в районі Площі Зірки: дорогі будинки європейського типу, кафе, ресторани. Справжній Париж! :)

Набережна на півночі історичного центру називається на французький манер - Корніш:

Набережна - місце тусовки усіх бейрутців: і мусульман, і християн. Тут усі ходять в європейському одязі: практично нікого не зустрінеш в паранджі, все в спідницях і джинсах. Купа офігенних красивих дівчаток. На набережній люди палять наргіле (кальян), здійснюють пробіжку, ловлять рибу, іноді купаються. Тут дуже красиво.

Особливо виділяється частина набережної, яка огинає Бейрут із заходу. Вона називається Рауша.

Тут знаходиться маяк і знамениті Голубині Скелі (Голубиний Грот) - скеля з діркою, через яку може проплисти невелика яхта.

Тут же знаходиться бейрутський луна-парк. Трохи південніше - великий міський піщаний пляж.

За ним, ще південніше, знамениті табори палестинських біженців Сабра і Шатіла, які функціонують досі.

Майже кожен стовп у Бейруті обклеєний портретами нещодавно убитого екс-прем'єра Лівану Рафіка Харірі разом з його синочком-мільярдером. Дійсно, ці люди сильно шануються усіма ліванцями - і мусульманами, і християнами. Саме на гроші Харири усі ці роки Бейрут відновлювали після війни.

Найкрутіший район Бейрута називається Хамра. Тут розташовані банки, ділові центри і Американський університет. Банків тут, як собак нерізаних. Не даремно Ліван називають Близькосхідною Швейцарією.

У Лівані все набагато дорожче, ніж в Сирії. Але ціни все одно терпимі. Недорого пообідати або повечеряти можна. Маленька пляшка місцевого пива "Алмаз" коштувала 0,33-0,5$, велика шаурма 1,5-3$, вечеря в ресторані зі спиртною, великою кількістю м'яса, салатів і закусок - до 15$, звичайна вечеря в кафешці - до 5$.

Під час повернення в готель я перший раз мав нещастя познайомитися з близькосхідними геями. Забігаючи вперед, скажу, що далі таких неприємних знайомств було ще багато. Коли я йшов по одній з вулиць, мене окликнуло троє мужиків років по 40 - 45, які пили віскі прямо на вулиці:
- Ей, іноземець, віскі будеш?
- Що за питання? Звичайно ж, буду!
Випили по чарочці, потім ще по одній. Розговорилися на суміші арабського і англійського. Потім один з мужиків почав спробу гладити мене по нозі і вище. Мені це, звичайно, дуже не сподобалося. Я в різкій формі сказав йому, щоб він припинив. Але він почав говорити, що любить мене і почав пропонувати незрозуміло що. До його здивування, я відмовився. Тоді він каже мені:
- Давай гроші!
- Які гроші? - з нерозумінням запитав я його.
- Як які? За віскі! Ти ж пив віскі! А трахнутися зі мною не захотів.
Я був в шоці. Звичайно, ніяких грошей я йому давати не збирався.
- Слухай, мужик! У мене зараз немає з собою грошей. Давай завтра в цей же час я зайду до вас у гості і занесу гроші.
- Тільки обов'язково приходь! Я тебе люблю!
- Прийду, якщо на те буде воля Аллаха!

Наступного дня мужик мене так і не дочекався, оскільки цього дня у мене була цікавіша програма - відвідування долини Бекаа і міста Баальбек.