Збручанське і Чорнокозинці

Дорога сюди страшна. Але приїхати у Збручанське варто. По-перше, тут знаходиться найстаріший на Тернопільщині храм. А по-друге – на протилежному березі Збруча красуються мальовничі руїни Чорнокозинецького замку, які вже добре помітні при під’їзді до села з боку Іване-Пустого. Якщо все ж надумаєте їхати у Збручанське, то користуйтесь саме цією дорогою. Бо та, що веде з Гермаківки уздовж Траянового валу не просто жахлива. Це – найжахливіша дорога Тернопілля.

Дістатися Збручанського – це лише півбіди. Більш складніше знайти щось в селі. Це тільки на картах воно маленьке, а чисельність його населення у півтисячі мешканців заставляє думати, що село мініатюрне і тут усе поруч. Насправді, це не так. Мережа вулиць Збручанського – це складний лабіринт, подолати який без допомоги місцевих мешканців вам навряд чи вдасться. Тому з’ясувати місцезнаходження місцевих пам’яток вам допоможуть лише місцеві.

В давнину село носило назву Новосілка. Перша згадка про Новосілку зустрічається у 1393 році у грамоті старости Руської землі Гнівоша, виданої у Вишні. Цією грамотою пан Волчок передав своє майно боярській родині Лоєвичів: "Дьлили Волчка т себе дали і єму село у Теребовльскии волости Новосельць й шисть кобиль, стада, а жеребець, а два хресть і серебнака". Напевне тоді в селі вже існувала церква Перенесення мощів Святого Миколая, яка сьогодні є найстарішим храмом Тернопілля.

На відміну від більшості Миколаївських церков, храм в Збручанському присвячений не традиційному «зимовому» Миколаю Чудотворцю, а «літньому», свято якого відмічають 22 травня. Мешканці села пояснюють чому: нібито повертаючись з празника, двоє мешканців сусіднього села замерзли у лісі, що й стало причиною перенесення храмового світа. Щодо фундаторів храму, то існує декілька протилежних одна одній легенд, з яких навряд чи хоч одна є правдою. Легендарними засновниками церкви є і російська імператриця Катерина, і австрійська цесарівна Марія-Тереза, і литовська княгиня Марія-Домна, і дружина царя-язичника, що була християнкою. І, нарешті, за останньою легендою храм засновано ще у домонгольські часи якоюсь княжою особою.

Відомо, що у 1611 році храм зазнав реконструкції, про яку свідчить надпис на західному порталі: «РАБЬ БЖ ІЛАШКО ПОПРАВІВ (… …) ВО ОТПУЩЕ ГРЬХО Р Б АХАІ ПР ІЛІЯ». Тоді на західному і південному порталах були влаштовані лиштви, а у вівтарі - запрестольний білокам’яний кіот з різьбленням і профілюванням у ренесансному стилі.

Церква має майже квадратну наву (8,8 х 8,85 м), до якою зі сходу примикає напівкругла вівтарна частина. Невеликий притвор – це прибудова, яка з’явилася під час останньої «реставрації» храму. Якою красунею раніше була церква, можна уявити хіба читаючи дослідників архітектури Логвіна, Могитичів та чотирьохтомник «Пам’ятки містобудування і архітектури». Так, раніше у центрі даху (там, де сьогодні світловий отвір) підвищувався дерев’яний дах з двома заломами, а по боках була скатна покрівля. Уявіть лише собі стіни 2 метри завтовшки! І це ще не все: між перекриттями вівтарної частини було влаштовано додатковий бойовий ярус. Це храм, а справжній міні-замок!

Нажаль, сьогодні храм аксакалом не виглядає. Причина цьому – декілька невдалих «реставрацій». Незважаючи на тріщини у склепіннях у 1936 році і клопотання мешканців у польської влади не дійшли руки до ремонту церкви. Зате «дійшли» у совітів: у 1955 році у зв’язку з аварійним станом храм закрили. Сільська громада зібрала на ремонт храму 27 тис. карбованців і навіть отримала дозвіл на його проведення. Ця «реставрація» фактично знищила автентичність Миколаївської церкви: ґонтовий дах замінили залізним, на метр понизили барабан ліхтаря, а стіни відштукатурили. Та комуністи після проведення ремонту не дозволили правити службу у церкві, перетворивши її на склад.

В останні роки радянської влади працівники львівського інституту «Укрзахідпроектреставрація» провели архітектурнo-археологічні обстеження храму, після чого сільська громада провела його часткову реставрацію. Спорудили нову дзвіницю, що слугує за в’їзну браму, впорядкували храмове подвір’я.

Крім старої церкви в Збручанському ще є скромний костел. Поїздка сільськими лабіринтами була настільки виснажливою, що костел ми шукати не стали. А ось іншу пам’ятку, що знаходиться на протилежному, хмельницькому, березі Збруча, пропускати не варто. Не знаю, чи можна переїхати Збруч автівкою. Напевне ні, бо під час нашого травневого візиту дорога від села до містка являла собою місиво, яке, скоріш за все подолав би лише трактор. Отже, прийшлося йти до замку в Чорнокозинцях пішки по щиколотку в багнюці.

Поселення Чорнокозинці вперше згадується у 1467 році, як власність Кам’янецької катедри і укріплене містечко. Проте деякі історики, зокрема Пржездецький, вважають, що замок в Чорнокозинцях був збудований ще за часів князів Коріатовичів у другій половині XIV століття. Поселення лежало на Волоському шляху, татарські набіги були регулярними, то ж потреба у замку тут була завжди. А де ж йому ще з’явитися, як не на високій горі над Збручем, оточеної з двох боків проваллями?

Про Коріатовичів у Чорнокозинцях згадує і російський етнограф Володимир Даль, що публікувався під псевдо «Казак Луганский». Працюючи в 1831 році у Кам’янці санітарним лікарем, він записав легенду про господаря замку князя «Курятовича» і його сестру, які рятувалися від татар. Легенда розповідає, що після захоплення замку татарами князь втік підземними ходами і заховався у збручанських скелях. Сестра ж, забравши із собою великі скарби, втекла від татар саморідним мостом і врятувалася на протилежному березі Збруча. В глухому лісі вона звела церкву з келіями, де й молилася до кінця своїх днів за брата, що пропав безвісті.

Замок вийшов чи не найменшим на Поділлі: 80 метрів завдовжки, 50 метрів завширшки з півночі, і 65 метрів – з півдня. Південна частина укріплень вважається найстарішою. З південного боку чотирьохкутний у плані замок замикали дві круглих вежі, з’єднані муром 2 метри завтовшки. Посередині цього муру розташовувалася вїзна брама. Від тієї частини замку у південно-західному куті збереглися залишки сторожової башти діаметром 17 метрів та стіни товщиною 3,2 – 3,6 метри з фрагментами чотирьох щілеподібних бійниць. Три бійниці збереглися і в оборонній стіні замку.

Принаймні з 1467 року і майже до кінця XVIII століття замок в Чорнокозинцях перебував у розпорядженні кам’янецьких біскупів (єпископів), що влаштували тут свою літню резиденцію. Незважаючи на таке мирне призначення замку, протягом XVI – XVII тут часто перебувала польська залога, яка охороняла місцевість від татарських набігів. А набіги були досить частими: 1502, 1503, 1507, 1511, 1513 роках і найстрашніший – у 1516 році, коли Чорнокозинці разом із Скалою були спалені дощенту.

У 1519 році польський король Сигізмунд І за клопотанням Кам’янецького біскупа Ваврженця Менджелевського надав Чорнокозинцям право на проведення двох ярмарків. В цій же грамоті було зазначено, що поселення мала такий самий привілей і до руйнування його татарами. У 1538 році замок намагався захопити молдавський господар Петро, але безуспішно. На знак помсти він знищів все поселення поза замковими мурами.

Магдебурзьке право Чорнокозинці отримали у 1588 році від короля Стефана Баторія. У першій половині XVII століття фортецю укріпив єпископ Павло П'ясецький. У 1639 році разом з іншими замками Поділля вона була позначена на шкіцевому плані України французького інженера Гійома Левассера де Біплана. У 1644 році в замку перебував коронний гетьман Стефан Чарнецький, який вважається одним з найвидатніших польських полководців.

У 1674 році замок захопили турки, знищівши всю залогу. Після повернення Поділля Речі Посполитій у 1699 році замок відбудували і розширили в північному напрямку на кошти єпископської Кам’янецької катедри. До північного оборонного муру добудували два двоповерхових палаци з сутеренами і підземними ходами, що утворили прямокутний двір. Палацові стіни були 1,1 – 1,3 метри завтовшки і, нажаль, не збереглися до наших часів. Від єпископської резиденції дійшла лише брама початку XVIII століття, яку за призначенням використовує місцевий мешканець.

Після того, як землі на схід віз Збруча перейшли до Російської імперії, імператриця Катерина ІІ у 1795 році скасувала кам’янецьку катедру, а відтак і відпала потреба в біскупській резиденції. Чорнокозинці відійшли до казни, а невдовзі були подаровані небозі графа Григорія Потьомкіна графіні Катерині Літте (у першому шлюбі – Скворонська). На початку ХІХ століття поселення викупив Тадеуш Сарнецький, після смерті якого у 1850 році маєток перейшов до Голейовських. Наступним власником Чорнокозинців був якійсь росіянин Асвадоров. Відомо, що в поселенні з 31 березня 1877 року діяло народне училище.

Після відродження катедри у Кам’янці біскупи попід руїнами замку нижче по схилу гори збудували новий, класицистичний палац. Нажаль, він також не зберігся. На руїни його та інші замкові споруди перетворили обидві світові війни. Сьогодні маємо лише мальовничі руїни на високому березі Збруча, які найбільш ефектно виглядають з боку Збручанського.

Чорнокозинецький замок та одна з його легенд знайшли відображення у збірці розповідей польського прозаїка Хадзкевича «Чорнокозинецький замок», що вийшла у 1842 році у Вільно (Вільнюсі). Книжка розповідає про те, як власник Чорнокозинців Кшиштоф Зборовський сватався до сестри молдавського господаря Богдана Лопушняно (Лупуснано). Але той не лише не дав згоду на одруження, а ще образив Зборовського, коли той приїздив до нього. Помста шляхтича була доволі оригінальною: коли Лопушняно їхав свататися до доньки господаря Скали-над-Збручем Адама Тарло, Зборовський захопив його. Посадивши господаря в Чоронокозинецький замок, він морив його голодом, аж поки не отримав викуп у 6 тисяч червоних. Легенда насправді красива, але є не більш, ніж вигадкою: Зборовський ніколи не був власником Чорнокозинців.

Поруч із замком збереглися руїни барокового костелу Св. Юзефа (Йосипа) Обручника, побудованого біскупом Павлом Волуцьким у 1608 році. Фактично, це рештки однієї стіни, у товщі якої ще помітні сходи, що вели на хори. Наступний після Волуцького біскуп Ян Прухницький добудував до храму каплицю Благовіщення. Пізніше костел став парафіяльним, йому підпорядковувалась римо-католицька каплиця в Підпилип'ї. Після звільнення Поділля від турків костел було повторно освячено єпископом Стефаном Рупнєвським, а після польського повстання 1863 року його перетворили на православну церкву.

В селі є кам’яна одноверха церква Успіння Пресвятої Богородиці, збудована у 1867 році. До цього в селі був дерев’яний триверхий храм, зведений у 1728 році. Після скасування парафії у 1822 році його розібрали. До 1877 році нова церква носила назву Миколаївської, а після ремонту її переосвятили на Успенську.