Чернівці. Залізничний двірець

15.06.2014

Сучасний розвиток комунікацій дозволяє нам обирати, яким саме чином дістатися того чи іншого міста. Літаком – швидко, але дорого. Автобусом – дешевше і простіше, але довше. Власним авто – набагато краще: незалежність від розкладів громадського транспорту та можливість подивитися більше. Та немає більш приємного способу прибути в буковинську столицю, ніж потягом поїздом. Чому так? Бо перше враження – воно завжди найсильніше. Конструктивістський аеропорт, чи традиційна для більшості міст безлика будівля автовокзалу, чи стандартні совкові багатоповерхівки навряд чи когось вразять. А ось модерновий Двірець – справа зовсім інша.

«Двірцями» раніше називали залізничні вокзали. Чернівецькому вокзалу така назва неабияк пасує. Він формує перше враження від міста на Пруті – «таємної столиці Європи, де тротуари підмітали букетами троянд, а книгарень було більше, ніж пекарень». Саме тоді, в останнє «золоте десятиліття» Австро-Угорської імперії і постав Двірець в Чернівцях. Він і сьогодні, опісля більш ніж століття, є однією з візитівок міста, що творить його архітектурне обличчя. І якщо Львів самобутності надає пізнє бароко, то Чернівці – місто сецесії, одного з напрямів стилю модерн, який запанував в архітектурі монархії наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. Але для того, щоб стати «маленьким Віднем», Чернівцям довелося пройти довгий і важкий шлях становлення розвитку.

Отже, наш потяг в’їжджає до Чернівців. До Двірця ще декілька кілометрів околиць і міст через головну водну артерію Карпат – річку Прут. Тут, на березі Прута більше 600 років тому на важливому міжнародному торгівельному шляху зі Львова до Чорного моря існувала переправа. З нею і пов’язана перша згадка про місто у грамоті молдавського господаря Олександра Доброго від 8 жовтня 1408 року. Документ, написаний старослов’янською мовою, визначав порядок ведення торгівлі. З грамоти зрозуміло, що тоді в маленькому поселенні із назвою «Черновьци» на березі стрімкого Прута існував митний пост, де поруч з переправою справляли мито з німецьких та вірменських купців.

Там, де сьогодні поруч стоять залізничний та автомобільний мости, ще принаймні до початку ХІХ діяв паром з двох зв’язаних один з одних човнів. За часів Молдавського князівства паром був княжим, а у 1763 році молдавські князі пожертвували його ченцям монастиря на Горечі (сьогодні – східна околиця Чернівців). Із захопленням Буковини Австрією у 1774 році за допомогою циган спорудили перший понтонний міст, що лежав на 35 човнах, який за три роки замінили дерев’яним понтонним мостом. А паром діяв і надалі, бо міст часто руйнували повені. Лише у 30-х роках ХІХ століття старанням відомого інженера Маріна постав перший дерев’яний міст через Прут. На зміну йому у 1871 році прийшов перший залізний міст, збудований за проектом англійської фірми “Andr. Handyside & C”.

Від початку австрійської окупації і до середини ХІХ століття Чернівці сполучалися зі столицею імперії та іншими її провінціями за допомогою ґрунтових доріг. А в 1780 році від переправи до міста проклали перше «шосе». Досить не погано, якщо брати до уваги те, що сусіднім Галичині і Бессарабії взагалі не було відомо, що таке дороги. Та маленькі Чернівці прагнули більшого: мрією чернівчан була залізниця – символ європейського прогресу середини позаминулого століття. Ця мрія так і могла залишитися мрією, а Чернівці могли б надовго залишитися звичайним рядовим містечком, хоч і зі статусом крайової столиці. Справа у тому, що у 50-ті роки існувало три проекти побудови залізниць з Галичини у напрямку Румунії та Семигороду (Трансільванії), і лише один з них передбачав прокладання гілки через Чернівці. Та міській владі, у багатьом завдяки торгово-промисловій палаті краю, все ж вдалося відстояти інтереси міста.

Увечері 1 вересня 1866 році на перон чернівецького вокзалу прибув перший святковий поїзд зі Львова, а за ним – ще один, поштовий. Відкриття залізничного сполучення було справжнім святом для чернівчан. Зустріти перший потяг прийшли крайовий президент Мірбах, представники крайової палати, магістрату та тисячі мешканців міста. А наступного дня на честь події громада міста влаштувала святковий обід. З чернівецьким вокзалом пов'язана і цікава легенда, розказана у передачі "Місто моєї любові" її ведучим - відомим телережесером, ведучим і актором Василем Селезінкою. Ведучий розповідає, що назва популярної єврейської мелодії "Сім сорок" пов'язана з Чернівцями, а саме, з вокзалом. Начебто, оркестр грав цю мелодію під час відправлення потягу "Чернівці - Львів". Відбувалося це що дня у 7 години 40 хвилин...

Щоб прокласти колію від мосту через Прут, довелося навіть зрівняти із землею пагорб, що знаходився між будинками № 33 – 39 по сучасній вулиці Гагарина. І звичайно ж, побудувати міст через Прут. Півтора роки залізний міст на кам’яних опорах із металевими прольотними формами системи інженера Шифкорна, вірно слугував пасажирам потягу «Чернівці – Львів», аж поки 4 березня 1868 року не обвалився разом із поїздом з 10 вагонів, що відбув з чернівецького вокзалу о 6.30 ранку. У воді опинилися перші вагони з биками та свинями, яким довелося добряче скупатися у Пруті. Пасажири ж потягу відділалися невеликим переляком. Вістка про цю подію обійшла тоді всю імперію.

Та повернемося до вокзалу. Його стара будівля, що була збудована в середині 60-х років ХІХ століття за проектом архітектора Л.Вержбицького за участю інженера Мікуцького з використанням архітектурних мотивів італійського ренесансу, знаходилася трохи далі від сьогоднішнього вокзалу: на сучасній вулиці Нікітіна, де зараз стоїть залізничне професійно-технічне училище. Вже наприкінці ХІХ століття, коли товаропотік через вокзал зріс утричі, а пасажиропотік – удесятеро, стало зрозуміло, що вокзальна будівля вже не відповідає вимогам часу. Постало питання спорудження нового вокзального комплексу. Оскільки Дунайською монархією на початку ХХ століття впевнено крокував новий модний архітектурний стиль «сецесіон», а чернівчани вже більш ніж століття намагалися нічим не відставати від Європи, їх вибір пав на столичних архітекторів. І не на будь кого, а на самого творця віденської сецесії Отто Вагнера, який на той момент вже виконав проекти 36 станцій віденської залізниці та метро.

Фундамент нового вокзалу урочисто заклали 16 вересня 1906 року за участі міністра залізниць Австро-Угорської імперії Юліуса Дерштатта. Споруду будували під керівництвом директора залізниці Оффенгейма та під наглядом інженера Еллінга. Довелося навіть пустити іншим шляхом головне чернівецьке «шосе». Та чернівчани не пошкодували: 30 листопада 1909 року перед їхніми очами постав розкішний Двірець - один з найбільших і найвишуканіших не лише на Західній Україні, а й в усій імперії. Одна з чернівецьких газет писала: "Тепер коли хтось хоче виїхати з Черновець, то мусять сідати на залізницю з нового двірця, який зістав створений для публічного вжитку 30 падолиста 1909 року".

Стильна годинникова вежа, що наче зустрічає поїзди, та металевий навіс під платформою дихають модерновими віяннями з Відня.

Центральний об’єм будівлі із двадцятиметровим куполом виконаний в більш традиційному еклектичному стилі. Вхідний портал з вітражами символізує міську браму – символ гостинності Чернівців.

А зверху над фронтоном гостей міста над Прутом зустрічають богиня-вісниця Ірида. Біля її правої ноги - колесо з крилами, яке символізує швидкість залізниці. По боках фронтону - пара янголятків зі стрілами.

Не менш цікавим є і інтер’єр «двірця», там само вирішений у стилі віденського модерну. Стіни касового залу покриває художня ліпнина, виконана у м’яких пастельних світло-салатових тонах у вигляді орнаменту з листя та квітів. Між ними – маскарони з жіночих головок тієї ж богині Іриди. Вишуканості інтер’єрам надає позолота, якою вкриті деталі орнаменту.