Незапланована подорож: Полісся, Галичина та Буковина

Наприкінці травня я вирушив у незаплановану подорож. Хотів нарешті дістатися туди, куди не доходили мої маршрути - у саме серце Полісся. Мав на це майже тиждень і чіткий план: дослідити ліси й болота навколо Шацьких озер, потім заглибитися у Надслучанську Швейцарію - Соколині гори й околиці Сарн.

Але дощі перекреслили плани - залишили лише Шацькі озера. І навіть вони стали несподіваним відкриттям. Вечір на Світязі подарував мені такий захід сонця, якого я не бачив ніде: спокійний, розлогий, без людей - тільки я, тиша й золото неба у воді.

У продовженні шляху я знайшов для себе міста, яких не було у моїх маршрутах: Трускавець, Яворів і навіть Рівне, в якому я до цього не бував жодного разу. Знову заїхав до Львова й Чернівців - міст, які не втомлюють. І наново відкрив Василів над Дністром - старе руське місто з меандром, що нагадує, як дорога може петляти, але завжди приносить щось нове.

Маршрут вийшов такий: Любомль - Шацькі озера (Пісочне, Перемут і Світязь) - Ковель - Рівне - Львів - Трускавець - Яворів - Чернівці - Василів - Хотинська височина

 

Любомль - княже місто на кордоні з найстарішими храмами Волині

Любомль зустрів мене зранку, коли я ще не встиг остаточно прокинутись після нічного потяга з Києва. З Ковеля я дістався сюди маршруткою - і відразу опинився у місті, яке довго залишалося для мене «білою плямою» Волині. Любомль - княже місто, затиснуте між кордонами і лісами, яке зберегло в собі неймовірну кількість історії.

Перше, що кидається у вічі, - це поєднання давніх мурів і простих полісських хат. Такі, як ця дерев’яна хата з синьою окантовкою в садку під старими яблунями. Здається, що тут нічого не змінилося за останні сто років - хіба що супутникова тарілка на стіні натякає, що XXI століття дісталося і сюди. Такі хатки - мов живі свідки того, як виглядало Полісся ще за часів Ягайла.

Та найбільше Любомль дивує своїми храмами. Найстаріший костел Волині - костел Святої Трійці, закладений Владиславом ІІ Ягайлом у 1392 році, стоїть серед зелені, мов старий сторож часу. Поруч з ним - колона Яна Непомуцена, збережена як пам’ять про колишню римо-католицьку громаду.

Не менш вражає і Георгіївська церква XIV століття - за переказами, її звів князь Володимир Василькович, один із останніх великих волинських князів.

Дерев’яна церква Різдва 1884 року - ще один шматок поліського характеру. Її блакитні стіни і золочені бані виринають серед зелені, як барвиста листівка з минулого. Тут усе просто, але справжньо: різьблені вікна, акуратна дзвіниця і доглянута стежка поміж квітів - мов чийсь тихий клопіт не дати цій святині зникнути у травах.

Не можна не згадати і про залишки палацу Браницьких XVIII століття. Сьогодні ця будівля виглядає змученою часом і байдужістю, але навіть облуплені мури і зарослі дворище зберігають у собі тінь шляхетного минулого. Колись тут вирішували долі маєтків, а тепер старий палац мовчить - поруч із синіми дерев’яними хатами, городами і криницями.

А ще є замчище літописного Любомля XIII століття поруч з Георгіївською церквою - пагорб і залишки валів, на яких стояли князівські стіни.

І невелика Ринкова площа зі старими кам’яницями кінця XVIII - початку XX століття, що досі тримають фасади, попри нові вивіски крамниць. Колись тут брав участь у житті й єврейський Любомль - з однією з найкрасивіших синагог заходу України. Не нацисти, а радянська влада стерла її з обличчя міста у 1947 році. Цей порожній простір у центрі - мов шрам у пам’яті міста.

Любомль вразив мене саме тим: тихим співжиттям великих історій і щоденної сільської буденності. Тут біля храмів і мурів - городи, старі паркани, хатки із синіми вікнами. І коли стоїш серед цього поліського подвір’я, здається, що ти бачиш одразу і князівські часи, і шляхетські, і просте Полісся, яке стоїть, попри все.

 

Лісова пісня Шацьких озер: озера Пісочне і Перемут

З Любомля я попрямував на Шацькі озера - не до знаного Світязя, а у найвіддаленіший їхній північний куток - на берег озера Пісочне. Звідси до кордону з Білоруссю рукою подати - всього кілька кілометрів, і далі вже починається ще глухіше Полісся. На березі стоїть санаторій з поетичною назвою «Лісова пісня». Влітку тут людно, а цього разу я був майже єдиним гостем у цьому загубленому куточку. Сільські магазини не працювали - ні хліба, ні чаю, ні дрібниць. Лише одна бабуся біля воріт санаторію торгувала своїми запасами - у неї я й купив усе потрібне й останню пляшку вина, ніби сувенір із цього дикого берега.

Залишивши речі, я пішов досліджувати околиці. Від санаторію починається піший маршрут «Лісова пісня», що проходить поміж двома озерами - Пісочним і Перемутом.

Стежка спершу веде у густий березняк, де стрункі світлі стовбури тягнуться вгору, а внизу розливаються дрібні заболочені плеса, затягнуті зеленою ряскою. Тут Полісся показує свій справжній лик - сирий, моховитий, трохи дикий і безмежно живий.

Чим далі йдеш, тим більше розумієш, що цей ліс - справжній організм. На одній галявині я натрапив на величезний мурашник - ціла комаха-держава під ногами.

За ним стежка спускається до вузького лісового потоку: вода тече тихо, віддзеркалюючи сосни й густі трави. У цій зеленій тиші час зникає - лише качки розсікають воду, мов посланці цього затишного, майже недоторканого світу. І серед усього цього - рівний сосновий ліс, мов собор, де стовбури - колони, а височінь - купол. Саме заради таких стежок і варто приїжджати сюди - у справжнє, сире, трохи дикувате Полісся.

Далі маршрут «Лісова пісня» привів мене до справжньої дикої перлини Шацького національного парку - озера Перемут. Серед соснових масивів і болотяних просік воно лежить тихе, мовчазне і відсторонене від усього світу. Перемут - це не місце для галасливих компаній і надувних матраців. Це озеро для тих, хто хоче слухати шум очерету й далекі голоси болотяних птахів.

Його вода - чиста й світла, дно піщане й тверде, а береги густо вкриті високим очеретом і болотними травами. На фото добре видно, як ліс і вода тут перетікають одне в одного - немає чіткої межі, тільки зелене дзеркало, у якому відбивається небо і бігають хмари.

Частина стежки біля Перемуту облаштована дерев’яним помостом і оглядовим майданчиком. Новенька дерев’яна вежа під соснами - чудове місце, щоб роздивитися все довкола. Стоїш угорі й дивишся, як вдалині спокійно біліють лебеді, як крячки розсікають воду, а над очеретом неквапно пролітають сірі чаплі. Поруч - стенд із малюнками всіх цих пернатих мешканців, неначе запрошення лишитися тут довше й спробувати розгледіти кожного.

Повернувшись від Перемуту, я обійшов майже весь берег озера Пісочного - одного з найчистіших озер не лише Шацьких, а й усієї Волині. Пісочне лежить серед соснових лісів, має прозору воду, мілке піщане дно і майже круглу форму, що дарує гарні панорами з будь-якого кута. Глибина сягає місцями до двадцяти трьох метрів, але береги здебільшого пологі й мілкі, тому вода добре прогрівається і здається світлою, мов скло, на мілководді.

Широка смуга чистого піску огортає озеро м’якою дугою. Тут легко йти босоніж - під ногами хрумтить дрібний пісок, а хвиля м’яко набігає на берег і відступає у прозору глибину. Серед високого очерету часом трапляються старі дерев’яні човни, припнуті до кілків - мов спогад про рибальське життя, що триває у цих місцях століттями.

Пісочне - це озеро для тих, хто шукає у Поліссі не шумних пляжів, а лісову самотність і простий спокій. Із заходом сонця тут усе стає особливо тихим: небо лягає низько на воду, сосни темніють на протилежному березі, а вузька піщана смуга тягнеться далі - мов стежка, що веде у зелену глушину. Хочеться залишитися тут до сутінків, сидіти на піску, слухати плескіт хвилі й відчувати, що нічого не кличе тебе назад.

 

Сансет і санрайз на Пісочному

Ввечері цей день подарував мені найвражаючий захід сонця за всю історію моїх подорожей. Так, чесно - крутіший за ті, що я бачив в Африці, крутіший навіть за захід над Амазонкою. Бо сансетам на озерах українського Полісся справді немає рівних.

Сонце опускалося повільно - воно торкалося верхівок сосен, і вся вода спалахувала міддю й золотом. Уздовж піщаного берега тягнулися довгі фіолетові тіні, а небо над очеретом рясніло рожевими хмарами, що тонули у власному віддзеркаленні. Було так тихо, що чутно було, як дрібні хвилі накочуються на білий пісок.

Я сів просто на край цієї коси, поруч із старими човнами, що виглядали так, ніби щойно виповзли з води на нічний спочинок. Попереду - лише небо й вода, без людей, без голосів. І поки сонце сідало, я зловив себе на думці, що цей спокій - і є справжня подорож. Без зайвого, без поспіху. Лише хвиля, сосни й розпечений горизонт, що зникає кудись у Полісся.

Я прокинувся о 4:30 ранку, щоб побачити, як встає сонце над озером Пісочне. Ще була густа, волога тиша, коли я вийшов до берега - трава холодила ноги, а над водою вже висів легкий серпанок. Ранкова імла лежала тонкими шарами між очеретом і соснами, ніби озеро видихало ніч.

На мілководді тихо стояв старий човен - темний, покинутий серед молодого рогозу. Далі, просто з води, здіймалися високі дерев’яні гойдалки - порожня лава плавно хиталася у прозорій воді, а її віддзеркалення робило картину ще більш нереальною. Здавалося, що цей світанок придуманий кимось лише для тебе.

З далекого берега тягнулося в повітрі легке куряво туману, і в ньому тихо ковзали дикі качки - вони розсікали гладь рожевого озера, залишаючи за собою рівну срібну доріжку. На небі розходились перші холодні промені - сіро-фіолетові хмари повільно рвалися і крізь них проступала світанкова мідь.

Коли сонце нарешті показалося над темною лінією лісу, вода одразу змінила колір - блідий фіолет перейшов у тепле рожеве й мідне. Тиша була такою густою, що чутно було, як десь у траві прокинулася перша комаха, а далі за дерев’яним пірсом тріснула вода під крилами чайки. Стояти на березі цього озера на світанку - це як доторкнутись до того Полісся, яке не міняється віками: холодна роса, туман над хвилею й спокій, що лишається всередині ще довго після повернення додому.

 

Навколо озера Світязь

Виспавшись після ранкового світанку на Пісочному, я вирушив у бік головної гордості Шацького національного парку - озера Світязь. Мені пощастило: дорогою мене підібрала місцева мешканка й підкинула до містечка Шацьк. Звідти я пішов пішки до села Світязь, що розкинулося просто на березі однойменного озера.

Світязь - найбільше і найглибше озеро України. Його глибина сягає понад 58 метрів, а вода тут настільки прозора й чиста, що можна бачити дно навіть на кілька метрів углиб. Піщані пляжі, соснові ліси і величезна гладь води, яка змінює колір від сріблястого до глибокого синього - саме за це Світязь називають «українським Байкалом».

Коли я дістався пляжів, вони були порожні: жодної людини, лише легкий вітер ганяв хвилі через чистий пісок. На мілководді стоїть дерев’яна гойдалка просто у воді - колишешся над хвилями, ніби частина самого озера. Трохи далі по берегу - вузькі смуги очерету, де у хвилях неквапно плавали лебеді й дикі качки, розрізаючи брижі води своїми спокійними доріжками.

Попри свою славу й туристичну популярність, Світязь у будній день залишається справжнім. Тут легко побачити, як зранку над плесом здіймається легкий серпанок, а на хвилях качки й лебеді плавають поряд із човнами рибалок. Вітер шелестить очеретом так само, як і сто, і двісті років тому.

Від озера Світязь я обрав не дорогу, а вузьку екологічну стежку «Світязанка», що йде лісом уздовж берега й губиться у густих заростях вільхи, осики та молодих сосон. Стежка виглядає майже дикою - під ногами пружна земля, пахне мохом і хвоєю, а крізь просвіти між деревами мерехтить блиск води.

«Світязанка» вивела мене до однієї з найпотаємніших частин Світязя - затоки Бужня. Ця затока розташована у південно-східній частині озера і відома тим, що її береги заростають широкими смугами очерету та рогозу, які створюють ідеальний прихисток для диких качок, лебедів і безлічі дрібних болотних птахів. Тут вода мілкіша і тепліша, а береги - заболочені й дикі. Бужня - це місце, де озеро наче шепоче щось своє, старе, болотяне, і не хоче, щоб його чіпали.

В глибині стежки я натрапив на дерев’яний оглядовий майданчик. З нього відкривається панорама всієї затоки: попереду - безкраї жовтогарячі луки очерету, за ними блимає срібна смуга відкритої води, а далі зеленіє суцільна стіна лісу. Легкий вітер шелестить сухими стеблами, десь серед очерету чути плюскіт - то качка виринає з глибини або лебідь тріпоче крилами.

Тут, на Бужні, здається, що кінець весни тримається міцніше, ніж будь-де: все заросло, все дихає річковою вологою і пахне молодою зеленню. Це затока - ковток справжнього Шацького Полісся, яке тримається осторонь, якщо його не турбувати.

На автостанції "Світязь" я сів на мікроавтобус, який відвіз мене у Ковель. Перед тим, як сісти но поїзд до Рівного, я встиг оглянути стару синагогу з незвичайного ракурсу.

 

Рівне - чарівна несподіванка

Рівне приємно здивувало атмосферою, окремими архітектурними перлинами й несподіваною затишністю. Це місто, зустріч з яким я довго відкладав. До цього я жодного разу не бував тут і уявляв його як безлике, забудоване типовими «хрущівками». Але цей вечір повністю змінив мої уявлення. Звісно, Рівне - це не Львів, не Чернівці і навіть не Тернопіль, але те, що побачив, справді зачепило.

Одним із перших об’єктів, що привернув мою увагу, була дерев’яна Свято-Успенська церква XVIII століття - справжня пам’ятка волинського дерев’яного зодчества. Її яскраво-синій фасад з білими лиштвами та золотим куполом виглядає святково й тепло навіть у похмурий день. Ця церква - одна з найстаріших споруд міста, й досі діюча.

Далі я натрапив на величний Воскресенський собор. Це яскравий приклад неовізантійської архітектури кінця XIX - початку XX століття. Білосніжні стіни, золоті куполи, багатий декор і мозаїки - він вражає гармонійною урочистістю. Довкола собору доглянутий сквер з лавками та квітучими кущами - місце, де містяни люблять прогулюватися.

Особливо несподівано було побачити у Рівному справжній шедевр модерну - двоповерховий особняк початку XX століття з розкішними ліпними віньєтками та великим овальним вікном. Сьогодні тут розташовано Музей бурштину - дуже символічно для Рівного і всієї Полісся, адже бурштинова тема тут має вікові традиції.

А найбільше мене зачарувала будівля старого костелу святого Антонія. Її неоготичні риси - червона цегла, високі стрілчасті вікна й декоративні башточки - роблять її схожою на католицькі храми Центральної Європи. Зараз у костелі діє органна зала - справжнє серце музичного життя міста. Біля входу встановлена оригінальна скульптура ангела з арфою, що додає цьому місцю особливої камерної атмосфери.

Крім історичних споруд, у Рівному я помітив чимало цікавих сучасних деталей: доглянуті сквери, квітники, інсталяції. Місто виглядає компактним і зеленим, а місцями - напрочуд затишним.

На жаль, мої подальші плани досліджувати Полісся й Поділля довелося відкласти: синоптики обіцяли сильні дощі по всьому маршруту. Тому з Рівного я вирішив вирушити до Львова - там, за прогнозом, погода мала бути трішки прихильнішою до мандрівника.

 

Львів, де хоавася від дощу

Львів навіть під дощем - окрема пригода, що відкриває місто зовсім по-іншому.

Цього разу моя львівська прогулянка розпочалася з Високого замку. З пагорба відкрилася традиційна для багатьох львівських листівок панорама - купол Домініканського собору, ратуша, вежа Корнякта та хвилі зелені старого міста, що розсипається серед кам’яних дахів. Під хмарами, що ледь торкались дахів, місто здавалося особливо щільним, компактним і водночас безмежним у своїх деталях.

Спустившись униз, я звернув на одну з бічних вулиць, де серед зістарілого каміння знайшов стару кам’яницю з ошатним балконом і невеликою капличкою над дверима - там стоїть фігурка Діви Марії з написом «Pod Twoją Obronę». У Львові такі елементи сховані буквально на кожному кроці, але під дощем вони промовляють голосніше - на вологому камені ліпнина і старий балкон здаються живими.

Я вийшов до єзуїтського костелу - величезної барокової споруди, що вражає не лише фасадом, а й тим, як вона піднімається над вулицями й деревами. Тієї миті серед тиші дощу навіть гул міста здавався приглушеним - тільки цей фасад, його скульптури й холодне каміння, що наче всотало в себе сотні літ.

Щоб трохи сховатися від зливи, я звернув на Вірменську - там завжди можна знайти затишок. Вулиця зустріла мене мереживом старих ліхтарів і кольорових гасових ламп - інсталяція, що нагадує про львівську традицію: саме у Львові винайшли гасову лампу. Ці кольорові світильники, підвішені вздовж вузької бруківки, навіть у похмурий день додають трохи свята і тепла.

Дощ знову посилився, тож я звернув у дворик на Вірменській, знаний як провулок Параджанова. Цей маленький двір - справжній львівський лабіринт: старий годинник на арці, бруківка під ногами, старі двері кав’ярні з вікнами, що пропускають м’яке світло. Тут можна було спокійно перечекати дощ за чашкою кави, спостерігаючи, як Львів повільно видихає мокрий літній день.

Навіть коли місто ховається під парасольками - воно залишається собою: заплутаним, багатошаровим, повним деталей, у яких щоразу відкриваєш інший Львів.

 

Трускавець: дерев'яні вілли та Ісус з Ріо

У Львові ми зустрілися з моєю подружкою-мандрівницею Олею й несподівано вирішили зірватися й поїхати до Трускавця - міста-курорту, яке давно манило своїм шармом старовинних вілл та запахом гірського повітря. Вчора я вперше в житті опинився у Трускавці й тепер розумію, чому він століттями приваблював тисячі відпочивальників.

Їхавши зі Львова до Трускавця, ми зробили коротку зупинку в селі Меденичі й зовсім випадково натрапили на справжню перлину дерев’яної архітектури - старовинну церкву Різдва Пресвятої Богородиці XVII століття разом із окремою дерев’яною дзвіницею. Цей невеликий храм із широким опасанням і гонтовим дахом - яскравий приклад бойківської традиції, яка збереглася тут майже без змін. Серед доріг до курортів ця святиня ховається скромно за деревами, але варта кожної хвилини, щоб побачити, як просто й велично виглядає жива спадщина Галичини.

У Трускавці досі живе дух старих курортів, і найкраще його відчуваєш, коли стоїш серед цих унікальних дерев’яних вілл. Вони ніби зійшли з поштівок початку ХХ століття: різьблені фасади, відкриті веранди, витончені балкони й ажурні дерев’яні деталі, які тримають у собі пам’ять про часи, коли до Трускавця приїжджали відпочивати з усієї Європи. Кожна вілла має свій характер і неповторну історію, і разом вони створюють атмосферу справжнього карпатського курорту - затишного, елегантного й сповненого тихої краси.

Вілла «Гопляна» - справжній символ Трускавця. Вона стоїть, наче сторож минулої епохи, вся в різьблених дерев’яних балконах і шатровому даху. Її фасади оздоблені тонкими дерев’яними арками й колонками, що підпирають широкі тераси. 

Всередині - музей, де можна простежити, як курорт виростав із маленького села до одного з найвідоміших бальнеологічних центрів Європи. Це саме той будинок, що видно на моїх фото - старий, сивий від часу, але такий живий.

Вілла «Саріуш», одна з найвідоміших історичних дерев’яних вілл міста, в який зараз розміщено Музей історії Трускавця. «Саріуш» зведена наприкінці XIX - на початку XX століття у модному для європейських курортів стилі з елементами фахверку та модерну. Її легко впізнати за декоративною вежею з банею, ажурними різьбленими деталями та мальовничою дерев’яною верандою. Сьогодні це одна з «візитівок» Трускавця, яку важко оминути під час прогулянки старою частиною міста.

Вілла «Гражина» - одна з тих трускавецьких красунь, що одразу впадає в око завдяки своїм чітким елементам фахверку: темні дерев’яні балки створюють на світлих стінах впізнаваний візерунок, ніби каркас, який тримає увесь дім у затишних обіймах. Її акуратні балкони та різьблені деталі зберігають дух початку ХХ століття, коли тут вирувало курортне життя, а сама «Гражина» приймала гостей з усієї Європи.

Це сучасна вілла-готель «Refael», яка стилістично вдало вписується у курортну атмосферу Трускавця. Її фасад поєднує традиційні мотиви старих дерев’яних вілл з новими матеріалами та комфортом. Вишукані різьблені балкони, дерев’яні опори та стрімкий дах нагадують про стиль закопанського модерну, але водночас будівля виглядає свіжо і доглянуто, немов місток між минулим і сучасністю цього легендарного бальнеологічного містечка.

Я не міг відірватися від цих різьблених балконів, хитромудрих карнизів і акуратно виструганих стовпчиків. Справжня дерев’яна архітектура в кращому її вигляді!

А ще Трускавець здивував своєю «південноамериканською» несподіванкою - величезною статуєю Ісуса Христа з розпростертими руками, що нагадує знаменитий монумент у Ріо-де-Жанейро. Ми піднялися до підніжжя цієї статуї: звідси відкривається панорама на все місто, гори і хвойні ліси. 

Стояти під цим гігантом, повторюючи його жест, - неймовірне відчуття, наче ти й сам частина чогось більшого, світлого й піднесеного.

 

Яворів - місто з двома ратушами

Львівщина, майже на самому кордоні з Польщею, такий собі малий культурний вузол із глибоким історичним корінням, що бере початок ще з 1436 року. Тут усе дихає старовиною - від костелу до ринкової площі, від спокійного озера до автентичних будівель, що пам’ятають Австро-Угорщину.

Почнемо з того, чим Яворів одразу зачаровує - двома ратушами! Перша ратуша - найстаріша, з високою годинниковою вежею, що виглядає, наче кадр із давнього європейського фільму. Вона стоїть на центральній вулиці, і її кругла башта з відкритим балконом помітна здалеку - це символ міста й улюблений орієнтир туристів.

Друга ратуша - це вже більш неоготична будівля з червоної цегли та характерним фронтоном, нині вона виконує роль міської ради й органічно вписується в мереживо яворівських вулиць. Обидві вони - мов дві варти історії, які стережуть пам'ять про місто.

Прогулюючись далі, не можна оминути костел, що височіє серед зелені доглянутого подвір’я. Його строгі стіни кольору теплої охри, витягнуті вікна й акуратний дах створюють образ спокійної європейської святині, яка встояла крізь століття.

В самому серці міста розляглася площа Ринок - затишна, з лавками й зеленими газонами, де старі будинки зі скромними фасадами стоять поруч із сучасними крамницями й кав’ярнями. Звідси видно і Народний дім, і обидві ратуші - усе тримається разом, творячи єдиний історичний простір.

Ще один штрих до архітектурного портрета Яворова - Народний дім. Ця нарядна будівля з високими вузькими вікнами, вивіскою «Народний дім» і вежкою нагадує давні часи, коли такі доми були осередками українського культурного руху.

Справжній бонус Яворова - це дерев’яна дзвіниця церкви Святого Юрія. Її масивний каркас, вкритий старим темним деревом, з високою банею й різьбленими отворами для дзвонів - рідкісний взірець галицької дерев’яної сакральної архітектури. Це ще один доказ того, що Яворів зберігає і дерев’яні скарби, і муровані шедеври.

І нарешті, ще один штрих - невеличке міське озеро, що додає Яворову легкості й свіжості. Поруч - старі будинки, що лишилися від часів магнатських садиб, вони скромно перегукуються з водною гладдю та новими пішохідними алеями.

Подорож Яворовом - це справді як маленька мандрівка в часі. Тут повітря ніби наповнене розмовами про королів, ремісників і давні базари. І якби раптом хтось із давніх яворівських мешканців опинився тут сьогодні - він би легко впізнав своє місто.

 

Чернівці - австро-угорський шарм з українською душею

Зі Львівщини попрямував у Чернівці для традиційною застріччю з родиною. Для мене Чернівці - це улюблене місто, де австро-угорський шарм зустрічається з українською душею.

Перше, що вражає у Чернівцях - це вулиці, які ніби зійшли зі старих листівок. Цей розкішний кутовий «будинок-корабель» з куполом, або "шифа" - справжній символ міста. Він стоїть на роздоріжжі вулиць так гордо, ніби й досі тримає курс на Австро-Угорщину.

Вийшовши на площу Ринок, я вдивлявся у неокласичні аркади ратуші й мріяв про каву під табличкою «Габсбург».

Саме тут я зустрів групу молодих дівчат, яким спонтанно провів коротку екскурсію про те, як це місто народжувалося серед каменю, кави й старих фасадів.

Далі я розчинився у пішій вулиці Кобилянської - Herregasse. Яскраві фасади з новими вивісками, ковані ліхтарі, тіні старих нотаріусів - усе це поєднується у живий міський театр.

Особливо любив звернути у бічні провулки єврейського кварталу - цей старий штетл дихає історіями про маленькі лавки, релігійні школи й давню мудрість. Тут бруківка розповідає більше за путівники.

Вулиця Rathausstrasse відкриває перспективу на світлі шпилі міста. Звідси видно, як Чернівці розповідають свою історію не словами, а балконами, ліхтарями та обрізаними дахами.

 

Василів - літописне місто над меандрами Дністра

Ми вирішили вирватися з Чернівців на день і поїхали родиною до Василіва - одного з найцікавіших і маловідомих місць нашого Придністров’я. Тут, серед крейдяних урвищ і зелених круч над меандрами Дністра, зберігаються сліди одного з найзахідніших літописних міст Київської Русі. І коли стоїш біля пам’ятного знаку з кам’яним хрестом на Замчищі, розумієш - перед тобою земля, якою колись крокували князі Ростиславичі.

Ми почали прогулянку з урочища Замчище - саме тут, кажуть, була пристань на знаменитому торговому шляху «з варягів у греки». Біля хреста й каменя з написом про заснування міста ми відчули, як крізь землю пробивається історія. Вітер гойдав високу траву, а десь далеко шумів Дністер - ріка, яка бачила сотні купецьких лодій і караванів.

Далі ми піднялися на Городище - високий мис над самим Дністром. Там стоїть інший хрест - скромний і мовчазний свідок того, що тут було укріплене місто, де колись дзвонили княжі мечі. Вид звідти просто неймовірний: Дністер вигинається плавними петлями, немов художник малював його на полотні. Звідси видно все: і блиск річки, і городи сучасного Василіва, що розсипався барвистими дахами вздовж берега.

Ми довго сиділи на траві, вдивляючись у цей краєвид. Здається, що нічого не змінилося за тисячу років - ті ж зелені ліси, ті ж поля, лише час пішов уперед. Тут, біля крейдяних скель і фрагментів старих мурів, справді відчуваєш подих Русі. За легендою, у Василеві стояла білокамінна катедра, де підлога була вимощена кольоровими кахлями, а стіни прикрашені різьбленням. Сьогодні про це нагадують уламки фундаментів і кам’яні хрести, розкидані поміж трав.

Потім ми спустилися до підніжжя Городища, де знайшли джерело, яке живило стародавнє місто. Струмок перетворюється на невеличкий водоспад - справжнє природне диво серед лісу. Йти вузькою стежкою вздовж шумливої води - це ніби доторкнутися до чогось первозданного, що так і не підкорилось століттям і людським рукам.

Василів вразив нас своєю дикістю і справжністю. Тут кожен хрест, кожен схил, кожен вигин Дністра - це сторінка книги, написаної тисячу років тому. І якщо колись захочеться відчути, якою була наша земля тоді - варто просто приїхати сюди, сісти на крейдяному обриві й дати вітру розповісти цю історію.

 

Хотинська височина на гора Берда - міні-Карпати під Чернівцями

Дорогою назад з Василева до Чернівців ми не могли оминути нагоди зупинитися біля Малого Кучурова і Васловівців - саме тут відкривається одна з найкрасивіших панорам Хотинської височини. Ці зелені хвилясті пагорби нагадують справжні Карпати, хоч насправді це ще не Карпати, а окремий висотний масив, що простягається на північному заході Буковини. Найвищою точкою є гора Берда - 515 метрів над рівнем моря. Вона виділяється м’яким контуром і широким зеленим полем на вершині.

Хотинська височина - частина Подільської височини, відома серед краєзнавців як перехідна зона між Поділлям і Карпатами. Вона утворена лесовими пагорбами, вкритими лісами та луками, і вже століттями слугує природною межею між різними історичними землями - Поділлям, Буковиною і Бессарабією. Мандрівники часто називають її «малими Карпатами» за ті ж м’які лінії хребтів і світлі, соковиті кольори пейзажів.

Особливо яскраво ці пагорби видно з дороги Заставна - Чернівці. Зупиняючись на узбіччі біля Васловівців, ми відчули, як за спиною залишається Дністер із меандрами, а попереду відкривається розлога мозаїка зелених лісів, полів і чітко окресленої Берди. Звідси добре видно, як височина спускається до Чернівців, ховаючи за собою малі буковинські села й садиби.

Цікаво, що Хотинську височину й Берду чудово видно й у самих Чернівцях. Від Турецького мосту на площі Турецької криниці та з Rathausstrasse відкривається панорама на східний обрій міста - саме там піднімається м’який хвилястий горизонт. Це нагадує, що Чернівці живуть між пагорбами й ріками, між колишніми торговими шляхами і природними бар’єрами. Саме тут, на Турецькому мосту біля старовинної криниці, ми й завершуємо цю мандрівку.