Золотий Потік

Від Язловця до містечка Золотий Потік, що на протилежному боці Стрипи, веде досить складна ґрунтова дорога. Щоправда, можна об’їхати і через райцентр Бучач асфальтовими дорогами, та я все ж раджу більш коротку, важку, але неймовірно цікаву дорогу. Проїхати тут можна будь-якою легковушкою: вмикаємо першу передачу і обережно спускаємося крутим серпантином у долину річки Стрипа. Хоч до Карпат звідси ще далеко, але види дорогою типово карпатські. Після мосту через річку минаємо село Скоморохи, невеликий підйом на гору і незабаром ми у Золотому Потоці, який, на щастя, лежить поза туристичних трас. На щастя, тому що завдяки його віддаленості від попсових туристичних маршрутів місцевий замок не так сильно загажений сміттям, як всіх інші на півдні Тернопільщини. Та й сама фортеця, як для Тернопілля, збереглася непогано.

Щоправда, у давнину Золотий Потік мав іншу назву – Загайполе. Вперше поселення згадується у 1388 році, а сучасну назву воно отримало вже 1570-му. Дві романтичні народні легенди пояснюють походження його назви. Обидві вони пов’язані з татарами. Якщо вірити першій, то під час однієї з татарських облог через два тижні оборони у захисників замку закінчилися запаси води у бочках. Пошуки водяної жили не принесли успіху оборонцям. Коли вони вже розчарувалися, один старець сказав їм, що воду знайде лише молодий нецілований хлопець, що народився на Івана Купала. Такого хлопця знайшли, і відразу ж як він почав копати, з під землі з’явилася вода, яка врятувала захисників міста.

Друга легенда менш романтична, але більш повчальна. Під час татарської облоги один з оборонців замку розповів татарам про таємний підземний хід, запросивши за це 100 золотих. Татари скориставшись послугами оборонця, прорвалися до замку, вирізали замкову залогу, а розплавлені монети вилили зрадникові у горло.

У першій половині XVI століття польський король Сигізмунд І подарував Загайполе і сусідній Соколів графу Якубу Потоцькому, надвірному маршалку королевича Сигізмунда ІІ Августа, в нагороду за заслуги. Так містечко стало родинним гніздом однієї з гілки відомих магнатів Потоцьких. В 1570 році завдяки старанням власника поселення отримало статус містечка і було перейменовано на Золотий Потік. У 1601 році містечку надано Магдебурзьке право. Тоді ж воно отримало і герб «Пилява», який був родинним гербом Потоцьких.

На початку XVII століття за наказом короля Сигізмунда ІІІ брацлавський воєвода Стефан Потоцький (1568 – 1631) розпочав будівництво регулярного замку, зведення якого закінчено у 1608 році. Замок збудований на невисокому пагорбі з темно-червоного пісковику – типового матеріалу для цієї місцевості. Такого ж кольору замки і у сусідніх Бучачі та Підзамочку. Твердиня є квадратною в плані з чотирма п’ятигранними двоярусними баштами по кутах. Башти мають прямокутні стрільниці з лучковими перемичками. Одна з чотирьох башт до наших днів не дожила.

П’ята башта, що розташована на південно-східній стіні замку, була надбрамною. На першому її ярусі – наскрізний в’їзд на територію фортеці, а у другому і третьому ярусі знаходилися житлові приміщення. Лиштви вікон оформленні у ренесансному стилі з елементами рослинного орнаменту з масками. Фасад був прикрашений родовим гербом Потоцьких – «Пилявою».

З південно-західного боку, який виходить до річки, зберігся оборонний мур товщиною 2 метри. З цього боку фортецю додатково захищав рів з ескарпом і земляний вал.

Замковий палац, в якому проживав Стефан Потоцький разом із своєю дружиною Марією Могилянкою, донькою Молдавського господаря Ієремії Могили, примикав до північно-західної стіни замку. Первісно він був одноповерховим, другий поверх добудовано пізніше. Товщина зовнішньої стіни палацу сягає 1,8 метрів. Головний фасад був оформлений ганками і відкритою галереєю, а вхідний портал та лиштви вікон – різьбленням у ренесансному стилі. Сьогодні палац – симпатична руїна. Від нього залишився лише кістяк будівлі.

Ймовірно, що Визвольна війни під проводом Богдана Хмельницького не зачепила Золотий Потік. Принаймні, згадки про це відсутні. Проте маємо свідчення відомого мандрівника Ульріха фон Вердума, який відвідав місто на початку 1672 року перед турецької навалою: «Потік – це мале місто, розташоване над Дністром з подільського боку. Замок, стоїть у південному кінці, також оточений кам’яним муром піти метрової висоти і двометрової товщини та чотирма вежами. Увесь рід Потоцьких, дуже знаменитий в Польщі, виводить свій початок з цього місця, яке нині належить брацлавському воєводі Потоцькому».

У тому ж 1672 році замок захопили турецькі загони султана Магомета IV, але через три роки їх вибив звідти польський король Ян ІІІ Собєський, розмістивши в фортеці польську залогу. У 1676 році до Золотого Потоку повернулися османи під керівництвом паші замок Ібрагіма Шейтана і спалили замок. Остаточно турків вигнали звідти у 1683 році. Потоцькі відразу ж зайнялися відбудовою твердині. Так, місто належало Потоцьким до кінця XVIII століття і був їхньою житловою резиденцією. З приходом Габсбургів у 1772 році австрійський уряд підтвердив герб Золотого Потоку, що використовувався на печатках: «У лазуровому полі срібний трираменний патріарший хрест без правої частини нижнього рамена».

У 1786 році тодішній власник Микола Потоцький продав замок у Золотому Потоці шляхтичу Гнату Скварчинському. Наступні власники, Ольшевські, розібрали частину мурів і здійснили реконструкцію палацу за проектом італійського архітектора з головним фасадом в стилі класицизму та неготичними двірними та бічними фасадами. Подвір'я засадили липами, а під палацом влаштували глибокі пивниці. Так повідомляє більшість літературних джерел. Насправді ж, здається, Ольшевські побудували новий одноповерховий палац, який знаходиться за територією замкового подвір’я.

Будівництво палацу обійшлося Ольшевським в таку суму, що вони збанкротували і вимушені були продати маєток з замком новому власнику Яну Стоєвському. Той продав його знаменитому хасидському цадику з Садгори Ізраелю Фрідману. При Фрідмані і почавався занепад замку. У 1875 році той продав золотопотоцький маєток австрійському шамбеляну і послу у Відні Володимиру-Іполіту Гнєвошу. Родина Гнєвошів володіла маєтком до самого приходу совітів у 1939 році. За ініціативою Гнєвоша до золотопотоцького замку з Бучача перенесли суд і податковий уряд. Власники зібрали в палаці велику бібліотеку і колекцію творів мистецтва. Все це під час Першої світової у 1918 році було вивезено росіянами до Москви.

У міжвоєнний період замок активно використовувався. Тут розміщувалася невелика бібліотека, ресторан, кімната для гри в карти, шахи і більярд. А на подвір’ї влаштували спортивний майданчик, де грали в теніс і баскетбол. У 1935 році маєток значно постраждав під час великої пожежі. У 1938 році власники намагалися провести консерваційні роботи. В приходом совітів у замку влаштували катівню НКВД. Місцева бабуся (родом з Росії, до речі), що проводила нам екскурсію замком, розповідала що у маленькій кімнаті площею всього в декілька квадратних метрів комуністи тримали близько 50-60 політв’язнів.

У радянський час, коли Золотий Потік був райцентром, у замку розміщувалися районні державні установи. В останні роки він використовувався під місцеві майстерні, а зараз зовсім пустує. Цікавою буде прогулянка кімнатами палацу і надвратного корпусу та замковими підземеллями.

Підземелля:

Двірні пройоми у надбрамному корпусі:

Оформлення вікон:

У центрі містечка знаходиться костел Різдва Богоматері, збудований у 1634 році з елементами готики стараннями Стефана Потоцького і його дружини Марії Могилянки. Після останньої перебудови він має досить стриманий зовнішній вигляд.
 

Розташування

Scroll to Top