12.07.2025 Від водоспаду Бурбун дорога йде далі у напрямку Бакоти, перетинає кілька ледь помітних гряд і знову виводить у простір пагорбів, що розчиняють лінію горизонту. І серед цих зелених хвиль тихо, без поспіху відкривається Великий Жванчик - місце, про яке не кричать туристичні довідники, але яке тримає у собі дивну нитку - подільську землю з легким подихом Італії.
Якщо десь на Поділлі й сховалася справжня вілла з духом Лаціо - то це тут. Неочікувано, шляхетно і тихо. Великий Жванчик рідко потрапляє у звичні маршрути, і це, мабуть, рятує його від зайвої метушні. Село лежить на колишній бруківці, за двадцять три кілометри від Дунаївців. Добратися сюди непросто - автобус з Хмельницького ходить раз на день, але саме ця невловимість і робить поїздку сюди такою приємною пригодою.
Документальні згадки про Великий Жванчик йдуть у кінець XVIII століття. У 1791 році тут уже стояла дерев’яна Успенська церква, а за кілька років з’явився і католицький костел. Місце жило активно: винокурня, водяний млин, капелюшна фабрика, синагога - усе це творило живий пульс маленького подільського поселення, що вміло працювати і тримати себе у купі.
Сьогодні тут мешкає менше півтори тисячі людей. Але Жванчик не здається мертвим - навпаки, він розлогий, просторий, з м’якими хвилями пагорбів, де вузенькі вулички ведуть до того, заради чого сюди варто звертати навіть з далекої дороги.
Ще на під’їзді зустрічає стара брама - монументальна, з колонами. На одній із колон і досі видно вибитий рік: 1877.
Хоча справжня історія маєтку Хелмінських починається трохи пізніше. Ігнацій Хелмінський заклав тут свою резиденцію у 1868 році. Дата на колоні і дата початку будівництва палацу не співпадають - і ця плутанина тільки додає історії смаку: хтось каже, що це залишок попередньої садиби, хтось - що браму просто перенесли.
Головна будівля - двоповерховий палац у стилі неоренесансу. Він справді не схожий на типову подільську садибу: стрункий портик із колонами, різьблені кронштейни, витончена башта з романтичним профілем, яку добудували у 1881 році. Усе це більше говорить про Італію, ніж про Поділля. І ця несподівана легкість форм робить Жванчик схожим на вирваний фрагмент з Лаціо, який випадково опинився серед українських полів.
З боку парку палац виглядає спокійно, навіть врівноважено. Симетрія фасаду, декоративні елементи з натяком на венеційську вишуканість, контрфорси на бічній частині, що натякають на оборонні риси. Тут відчувається спокійна повага до архітектури - без пафосу, без надміру.
Життя у цьому маєтку теж колись текло неквапно. Після смерті Ігнація Хелмінського палац дістався синам - Матвію та Сигізмунду. Але шляхетська власність не завжди тримається у руках обережних людей. Сигізмунд програв свою частину в карти Крупенському, місцевому поміщику, а згодом і решта садиби змінила власника. У 1917 році Крупенський виїхав до Польщі, а Жванчик лишився на роздоріжжі революції та грабунків. Камінь вистояв - решту вирішив час.
У 1953 році палац урятувався від руїни завдяки місцевому священникові: будівлю передали під протитуберкульозний санаторій, а з 1972-го тут розміщується дитячий пульмонологічний санаторій. Територія доглянута, зелена, і навіть у цьому новому використанні чується шляхетна стриманість - ніби маєток зберіг власну гідність попри всі зміни.
Серед старих дерев і охайних клумб збереглася водонапірна башта - сувора, з чіткою симетрією, як нагадування про порядок, якого тут трималися століттями. Двір палацу - це простір без шуму: стара трава, м’які лінії ландшафту, старі стежки між липами й горіхами. Немає штучного блиску, є тільки ця спокійна тиша, яку можна почути лише тут - на пагорбах Великого Жванчика, де Італія тихо торкається Поділля.
Бічний бік палацу укріплений контрфорсами::
Сподобався пост? Поділись з друзями!
