Тарноруда

Тарноруда - одне з найцікавіших поселень на Збручі. Попри тотальне бездоріжжя, я побував тут вже вдруге. І, дасть Бог, поїду і третій раз, бо є тут ще об'єкти, які я не встиг подивитися. Сіл з назвою Тарноруда є два: одне - на хмельницькому березі Збруча з населенням 856 мешканців, а друге, кріхітне, на тернопільському березі, де проживає всього 18 осіб. Про Тарноруду тернопільську я вже розповідав. Сьогодні розповім про більш багату на пам'ятки Тарноруду хмельницьку і трохи доповню про тернопільську Тарноруду.

До поділу Польщі наприкінці XVIII ст. Тарноруда була одним містечком. За переказами, ще у 1355 - 1365 роках два безіменні брати збудували тут перший дерев'яний храм. Пов'язано це з чудотворним образом Христа Спасителя, який побачив на пагорбі при впадінні у Збруч струмка Тарнорудка якійсь Андрій з Ріпни. Той відніс образ до себе до тому, але з ранку він повернувся на свої місце. Так повторювалося декілька разів, поки Андрій не пішов до священика. Той порекомендував збудувати на місці, де знайшли ікону, храм. Величний бароковий тарнорудський костел стоїть, нібито на тому самому пагорбі.

Офіційно ж Тарноруда вперше згадується у XVI ст. Назва поселення походить від сполучення двох слів: "терно" і "руда". "Рудою" (або "малою руткою") називали частину села в долині, яка потім з'єдналася з "терном". В 1569 році поселення потрапило під владу панів Кременецького повіту Волинського воєводства, а у 1578 році згадується, як власність господарів Сатанова магнатів Одровонжів, які володіли нею понад три століття. В 1583 році Тарноруда отримала Магдебурзьке право і стала важливим торгівельним пунктом у верхів'ях Збруча.

На гербі містечка було зображено срібну троянду з вісьмома пелюстками на блакитному тлі.

Щодо історії Тарноруди, то відразу ж скажу, що я не ручаюсь за правдивість написаного нижче. Інформації дуже мало, а та що є, і та суперечлива. Якщо вірити відомому досліднику Поділля Євтиму Сіцинському, то після Одровонжів Тарноруда належала Косткам, Синявським, Дуніним, Чарторийським, Любомирським і, нарешті, Мальчевським.

У 1643 році стараннями власниці Катерини Сенявської у Тарноруді виникла римо-католицька парафія. Того ж року на лівому березі Збруча (зараз - Тарноруда хмельницька) на місці старої дерев'яної каплички (нібито, уніатської), зруйнованої повінню, був зведений костел. Освятив новозбудований храм кам'янецький єпископ Стефан Рупнеський. Ймовірно, костел зазнав руйнувань в часи Визвольної війни 1648 - 1654 роки та під час турецької окупації Поділля у 1672 - 1699 років.

Костел було відбудовано у 1754 році на кошти княгині Ізабелли Любимирської з Чарторийських з у стилі пізнього бароко і освячено під титулом Пресвятої Діви Марії. Стіни храму мали півтора метри завтовшки, а костельне подвір'я було опоясане муром, по боках якого розташовувалися дві башти, від яких не залишилося і сліду. В інтер'єрі було 7 вівтарів. До 1884 роки храм був вкритий гонтом, після чого його замінили бляхою і влаштували купол у православному стилі.

Чудотворна ікона Христа Спасителя знаходилася у костелі до 1920 року, поки не перекочувала до Тернополя, а згодом - до польського містечка Зєльонка Паслецька. Збереглася вона за трьома заслонами в головному вівтарі. Кожного року на Вознесіння до ікони відбувалися відпусти. Сайт села пише, що завдяки чудотворному образу до 1920 року Тарноруда таким самим паломницьким центром для римо-католиків, як Почаїв для православних, а Зарваниця - для греко-католиків.

У радянський період храм був закритий, інтер'єр знищений. В середині совіти розмістили магазин мінеральних добрив. Поруч з закритим костелом спорудили "палац культури", фасад якого з конструктивістським порталом виходив на захід, і закриваючи костел, мав символізувати "розквіт соціалізму" перед "польською" Тарнорудою, розташованою по той берег Збруча.

У 1989 році костел повернули віруючим, а в 1990 році проводилися роботи з відновлення храму стараннями отця Владислава Ванаґса. У 1990 р. старанням о. було проведено роботи по його реставрації. Наступного року костел повторно освятив під титулом Матері Божої Святого Скапулярія єпископ Ян Ольшанський.

Дзвін на дзвіниці:

Герб фундаторів храму погано зберігся:

З двох надписів з обох боків від герба зберігся лише один:

Дубові двері, здається, оригінальні:

У 1870 року в Тарноруді відкрили парафіяльну школу, яка розміщувалася у невеличкій селянській хатині. У 1897 році було відкрито школу для дівчат, а 1908 році - міністерське однокласне училище. В 1913 році в селі було поштове і телеграфне відділення, кілька приватних крамниць: аптекарських товарів, швейних машин, шкіряних виробів, мануфактурна і бакалійна.

Безумовно, найцікавіша споруда Тарноруди - це двоповерховий палац у еклектичному стилі. На жаль, не можу взяти на себе відповідальність про його історію. В різних джерелах він зустрічається, як "маєток Фронтковських", або як "садиба Мордвінових". Якщо вірити Сіцинському, то на зламі ХІХ і ХХ століть власником Тарноруди був Ігнацій Малчевський, одружений з Антоніною Дуніною з Сангушків.

Любительський сайт про Тарноруду (tarnoruda.at.ua) розповідає про якогось загадкового пана Луценка, який володів Тарнорудою і навколишніми селами (ага, дозволила б царська влада володіти українцю такою кількістю земель, та ще й на кордоні!). Той самий Луценко вже в пенсійному віці поїхав до Москви, де знайшов собі 18-річну дружину-красуню на ім'я Надія. Невдовзі Луценко помер, а надія одружилася з військовим інженером з Петербурга, офіцером Мордвиновим. Не знаю, чи про того графа Мордвинова, так само петербуржця, який побудував собі шикарну резиденцію в Ялті, йдеться?

Переїхавши до Тарноруди, Мордвинов збудував на березі Збруча гарний двоповерховий палац з червоної цегли. По боках будівлю прикрашали башти, увінчані шпилями, що робило палац схожим на замок.

Оборонного вигляду йому надавали і підпорні мури, що нагадували фортечні.

Дубові двері прикрашали вхід по палацу, в інтер'єрі якого збереглися сходи з кованими перилами. На першому поверсі було 10 кімнат, на другому - парадна зала і 6 кімнат.

З часом Мордвінов захворів, а Марія тим часом зрадила йому. Дізнавшись про це, пан застрелив дружину, а сам провів залишок свого життя у в'язниці. По-наївному написана шкільна історія села розповідає, що на початку ХХ ст. Мордвинова мала 912 десятин землі, в той час як на 350 селянських господарств припадало 1273 десятин землі. далі описується важки для селян часи, пов'язані з господарюванням Мордвінової: "Землеробство в той час було основним заняттям жителів Тарноруди, лише дехто з них займався шиттям та ткацтвом. Селяни, які в своїх убогих клаптиках не могли вибитися із споконвічних злиднів змушені були наймитуватися у поміщика, одержуючи мізерну плату. За день виснаженої праці на буряковій плантації поміщиця Мордвинова платила 20 копійок, взимку плата за роботу не перевищувала 10 коп. за день. Тяжке життя, безправ’я породжували невдоволення існуючим ладом. Навесні 1902 р. селяни Тарноруди стали самоуправно випасати худобу на толоці і поміщицьким слугам відповідали погрозами. Перелякана поміщиця звернулася до властей. Кілька разів повітовий справник та ін. чиновники приїжджали у село. Селяни стояли на своєму і заявляли, що і далі випасатимуть худобу. Мировий посередник у телеграмі до подільського губернатора просив прислати козаків у Тарноруду щоб зламати опір селян. Власті жорстоко розправилися з учасниками “аграрних безпорядків”. До судової відповідальності було притягнуто до різних строків ув'язнення. Поміщиця розорала толоку і позбавила селян випасу".

У 30-ті роки ХХ століття совіти розмістили в колишньому маєтку школу. Після війни до 1966 році тут був сиротинець. З того часу і до наших днів в колишній резиденції Мордвинових міститься сільська школа. На території маєтку крім підпорних мурів збереглися господарські льохи.

Неподалік палацу збереглася одноповерхова будівля російської прикордонної застави, яку, на жаль, вдалося побачити лише з протилежного боку. Не вдалося побувати і на єврейському цвинтарі, і на католицькому, на якому збереглося багато цікавих надгробків. Сільський сайт розповідає ще про насипи якоїсь будівлі, яка за одними даними є колишнім пивзаводом, а за іншими - "маєток внука польського короля (???) Францішека Ксаверія Мальчевського, на честь доньки якого названо Антоніни".

Неподалік від костелу у хмельницькій Тарноруді є скромна православна церква.

Тепер перенесемося на протилежний, тернопільський берег Збруча. Збруч, до речі, тут має аж 6 берегів: його русло змінювали тричі. На березі рукотворного озера-водосховища, яке за розповідями місцевих має форму стопи Ісуса Христа, збереглася будівля водної електростанції міжвоєнного періоду.

Костел у Тарноруді тернопільській спорудили у 1816 році на кошти тодішніх власників Єлизавети Чарторийської та Станіслава Любомирського. 28 травня 1827 року храм освятили під титулом Св. Станіслава. У 1885 році тарнорудська капеланія належала до Тернопільського деканату і налічувала півтори тисячі парафіян. На початку ХХ ст. Тарноруда виступає, як повноцінна парафія з двома тисячами віруючих.

Після Другої світової війни храм, як і водиться, закрили совіти. Повернули його віруючим крихітної римо-католицької громади у 1990 році. У вихідні та свята правити в тернопільську Тарноруду приїжджає ксьондз з Підволочиська.

Табличка на фасаді:

На костельному подвір'ї стоїть фігура Яна Непомука, 1805 рік:

Пам'ятний знак поруч з костелом і вид на костел в Тарноруді хмельницькій:

Поруч з костелом зберігся будинок колишньої австрійської прикордонної застави:

На горі при дорозі на Фащівку - залишки придорожнього хреста із зображенням Божої Матері:

Панорама Тарноруди з пагорба:

Розташування

Scroll to Top