Навколо озера Світязь

Виспавшись після ранкового світанку на Пісочному, я вирушив у бік головної гордості Шацького національного парку - озера Світязь. Мені пощастило: дорогою мене підібрала місцева мешканка і підкинула до містечка Шацьк.

Будинок в Шацьку:

Звідти я пішов пішки до села Світязь, що розкинулося просто на березі однойменного озера. Типова хатка у селі Світязь:

Світязь - найбільше і найглибше озеро України. Його глибина сягає понад 58 метрів, а вода тут настільки прозора й чиста, що можна бачити дно навіть на кілька метрів углиб. Піщані пляжі, соснові ліси і величезна гладь води, яка змінює колір від сріблястого до глибокого синього - саме за це Світязь називають «українським Байкалом».

Коли я дістався пляжів, вони були порожні: жодної людини, лише легкий вітер ганяв хвилі через чистий пісок. На мілководді стоїть дерев’яна гойдалка просто у воді - колишешся над хвилями, ніби частина самого озера. Трохи далі по берегу - вузькі смуги очерету, де у хвилях неквапно плавали лебеді й дикі качки, розрізаючи брижі води своїми спокійними доріжками.

Попри свою славу й туристичну популярність, Світязь у будній день залишається справжнім. Тут легко побачити, як зранку над плесом здіймається легкий серпанок, а на хвилях качки і лебеді плавають поряд із човнами рибалок. Вітер шелестить очеретом так само, як і сто, і двісті років тому.

Порожній пірс з чайками:

Від озера Світязь я обрав не дорогу, а вузьку екологічну стежку «Світязанка», що йде лісом уздовж берега й губиться у густих заростях вільхи, осики та молодих сосон. Стежка виглядає майже дикою - під ногами пружна земля, пахне мохом і хвоєю, а крізь просвіти між деревами мерехтить блиск води.

«Світязанка» вивела мене до однієї з найпотаємніших частин Світязя - затоки Бужня. Ця затока розташована у південно-східній частині озера і відома тим, що її береги заростають широкими смугами очерету та рогозу, які створюють ідеальний прихисток для диких качок, лебедів і безлічі дрібних болотних птахів. Тут вода мілкіша і тепліша, а береги - заболочені і дикі. Бужня - це місце, де озеро наче шепоче щось своє, старе, болотяне, і не хоче, щоб його чіпали.

В глибині стежки я натрапив на дерев’яний оглядовий майданчик. З нього відкривається панорама всієї затоки: попереду - безкраї жовтогарячі луки очерету, за ними блимає срібна смуга відкритої води, а далі зеленіє суцільна стіна лісу. Легкий вітер шелестить сухими стеблами, десь серед очерету чути плюскіт - то качка виринає з глибини або лебідь тріпоче крилами.

Тут, на Бужні, здається, що кінець весни тримається міцніше, ніж будь-де: все заросло, все дихає річковою вологою і пахне молодою зеленню. Це затока - ковток справжнього Шацького Полісся, яке тримається осторонь, якщо його не турбувати.

На автостанції "Світязь" я сів на мікроавтобус, який відвіз мене у Ковель.