Andy Travel Club

Назва цього села на березі Нічлави, відомого з XV століття, змінювалася неодноразово. Спочатку воно було «Каролівкою», за австрійських і польських часів – «Корольовкою», за часів совєцької окупації – «Коралівкою». Сучасну назву «Королівка» село отримало у 1989 році. Кололівка, передусім, відома спелеологам, адже поблизу неї розташована карстова печера Оптимістична, яка занесена до Книги рекордів Гінесса, як найдовша в світі гіпсова печера, найдовша печера Євразії та третя за довжиною серед печер світу.

Каштел Люкшич, напевне, найцікавіше з містечок, що входить до муніципалітету Каштела. Тут знаходяться відразу 2 замки, обидва симпатичні і відреставровані. Цього ранку йшов дощ, море бушувало, на небо було затягнуте хмарами, що рухалися незвичайно швидко. Це лише додавало паз мурого шарму містечку з двома середньовічними твердинями.

У 1476 році письменник, гуманіст і полководець в битві при Лепанто Коріолан Чіпіко спорудив на березі Адріатичного моря свій особняк, який пізніше отримав назву Kaštel Stari («Старий Замок»). Резиденція була поєднанням фортеці і палацу і з’єднувалася з сушею за допомогою мосту. У 1493 році замок охватила пожежа, після чого вібу був реконструйований і ренесансному стилі з аркадами. Це – не замок. Це просто панорама Старої Каштели на фоні гори із благозвучною назвою Козяк.

Замок у Новій Каштелі збудував у 1512 році дворянин з Трогіра Пітер Антон Чіпіко. Від був прямокутний у плані і оточений оборонними мурами зі східного, північного та західного боку. З півдня фортецю захищали води Адріатики. У 1775 році на березі моря побудували прямокутну сторожеву вежу, яка одночасно слугувала і міської ратушею.    

В декількох кілометрах від Борщова по дорозі на Заліщики на високому пагорбі над долиною річки Нічлава біля села Висічка (0,6 тис. мешканців) височіють залишки замку XVII століття. Це місце вражає кожного, хто вперше потрапляє сюди. Ну і що, що від замку залишилися лише півтори вежі? Місце – напрочуд мальовниче, а краєвиди навколо – неймовірно захоплюючі.

Каштел Штафіліч (Kaštel Štafilić) – найзахідніше містечко муніципалітету Каштела, поблизу якого розташований міжнародний аеропорт «Спліт». Відомо двома гарно збереженими замками, костелом Св. Юрія з граційною вежею-дзвіницею та оливковим деревом, якому понад 1500 років.  

В це невеличке село, яке територіально належить до Чортківського району, ми попали не по своїй волі. Заблукавши в Бурдяківцях і виїхавши на Дубівку, єдиним способом повернутися на трасу Скала-Чортків було їхати через Чорнокінецьку Волю. Які тут дороги, сподіваюсь, розповідати не варто.

Каштела – місто з населенням у 34 тис. мешканців, що витягнулося майже на пару десятків кілометрів уздовж Адріатичного узбережжя від Трогіра і майже до Спліта. По суті, воно складається з семи невеликих містечок: Kaštel Gomilica, Kaštel Kambelovac, Kaštel Lukšić, Kaštel Novi, Kaštel Stari, Kaštel Sućurac і Kaštel Štafilić.

Бурдяківці (Борщівський р-н) – перше село по дорозі зі Скали до Чорткова з населенням трохи більше 1 тис. мешканців. Назва походіть від маленької річки Бурди, що протікає скрізь село в впадає у Збруч.

Сегет – рибацьке поселення з населенням 4,6 тис мешканців, розташоване на березі Адріатичного моря на захід від Трогіра по дорозі на вже відому нам Марину. Сегет засновано у 1564 році венеціанським князем та капітаном Трогіра Августином Бемба. Він дозволив писарю трогірської міської скарбниці Якову Ротонду побудувати тут замок для захисту місцевих мешканців у разі можливого нападу турків.

Марина – село з населенням 4,7 тис мешканців в декількох кілометрах на захід від Трогіру. Розташоване з обох берегів мальовничої бухти, яку окупували маленькі та великі риболовецькі яхти. Поруч – рідкі для Далмації піщані пляжі, а вся набережна насичена запахами смаженої риби. Протягом 1495-1500 єпископи з Трогіру збудували на острівці в маленькій бухті свою літню резиденцію, яка являє собою чотирьохгранну замкову вежу з зубцями.

За традицією, кожного року у жовтні я відправляюся на Поділля у пошуках золотої осені. Прокинувшись зранку в потязі десь між Вінницею і Хмельницьким, я зрадів: верхівки більшості дерев вже або жовті, або червоні, тобто з часом я вгадав – побачу подільську осінь у всій її красі. Всього за дві години у Кам’янці мене чекав м’який облом: в столиці Поділля і досі скоріше літо ніж осінь. Хоча тротуари вулиць і були майже повність вкриті килимом з жовтого листя, більшість дерев і вся трава встояли зеленими.